І всі такі небриті, і всі такі неголені!

У зовсім не темному і по–європейськи доглянутому лісі поблизу рицарського Квідзина, що на півночі Польщі, промайнули плямисті спини оленів — частина секунди, і заховалися серед дерев. По сусідству ж, за сітчастим парканом, статечно й неквапно прогулювалися точно такі ж рогаті, які чудово почуваються в неволі. Яблука не просто беруть з рук, а нахабно вимагають. Все інше, як у диких родичів: битви за самку, у яких не тільки ламаються роги, народження потомства. Єдина прикра відмінність — зовсім не таке, як на волі, закінчення земного життя.

Олені породи «Даніель» аскетичні, мов спартанці. «Витрати на одну особу за сезон не перевищують ста злотих (близько 200 гривень. — Авт.), — розповідає власник ферми Генріх Мрочек. — Взимку із задовленням споживають ячмінь, овес, а влітку харчуються на пасовищі. І взагалі — їдять вони все. І доглядати за оленями не важко — на дві тисячі голів вистачить трьох людей».

Щоправда, існує тут невеликий нюанс: надто вже не люблять плямисті тісноти й цінують свободу пересування. За наукою, на стадо з 15 голів треба виділити гектар поля. Для товарного виробництва тримати менше, ніж сто голів, нерентабельно. Тому для вирощування оленів шукають маловрожайні землі, не придатні для сільського господарства. Північні польські пасовиська для цих звірів — ідеальне місце: і не шкода, і справою займаєшся. «І взагалі це дуже приємний бізнес, — продовжує пан Мрочек. — Я що тільки не тримав на своїй фермі, але «Даніелі» не просто економічно вигідні, з ними просто «працювати» приємно. Виходиш зранку погодувати, і настрій одразу ж поліпшується. Хоча і гроші — теж справа немаловажна: я тримав свиней, мав невеликий ковбасний цех, але все одно оленями займатися вигідніше. Ми навіть рахували: вони прибутковіші, ніж страуси, і не вимагають такої праці, як яки».

Стадо оленів у Генріха Мрочека почало давати прибуток на третій рік. Серед покупців — держава. Тобто держлісгоспи, які купують оленів для відтворення популяції диких тварин. Але значно частіше «Даніелів» вирішують придбати «нові поляки» для своїх садиб. У Західній Європі ця мода існує давно, а ось нині вона докотилася до Польщі. Ну дуже вже звеселяє душу заможних ґазд, коли вони гуляють собі по власному парку, а на галявині — олені пасуться. «Для власних потреб, аби стадо нормально існувало й розмножувалося, треба заводити щонайменше чотирьох тварин: трьох самок й одного самця», — пояснює пан Мрочек. Коштують плямисті доволі доступно: 1300 злотих — лань і до 2500 — бик (відповідно 1600 і 5000 гривень. — Авт.). Продають тварин, розлучаючи з «рідним» стадом, тільки взимку — з грудня до березня. Як це не сумно, але використовують оленів і на м’ясо. У Польщі кілограм живої ваги обійдеться в чотири євро. Збут при цьому — колосальний!

Чи не найбільша інвестиція, яку вимагає підготовка оленячої ферми, будівництво загорожі по периметру. Висота має бути щонайменше два з половиною метри. Інакше перескочить її «Даніель» навіть без розбігу і тільки рогами махне на прощання. А це справді проблема: навіть вирощені в неволі, олені ніколи не стануть цілковито домашніми тваринами. Додайте сюди відмінний слух, кращий, ніж у собаки, орлиний зір, помножені на неймовірну лякливість — і ви зрозумієте глибину проблеми. «Я з вікна дивлюся на своїх оленів і одразу бачу, коли хтось підходить до ферми. А тільки відкриєте ворота, все — жодного не впіймаєте!» — розводить руками пан Мрочек.

Анекдот у тему

Фермера запитують: Чим ти займаєшся?

— Тваринництвом в особливо великих розмірах.

— Тобто...

— Слонів вирощую!