Непідробний Маков

Павла Макова знають у всьому світі. Коли кажуть, назвіть 10 сучасних українських художників, його ім’я звучить у першій п’ятірці. Любов Макова — офорти і гравюри, рідкісний вид графіки, трудомістке, штучне мистецтво. Ще Павло Маков захоплюється метафорами (сад, мішень, троянда, книга...) і деталями (недарма на своїй празькій виставці Маков пропонував глядачам скористатися лупами). Його можна називати колекціонером часу, бо в його твори проникають старі квитанції, рахунки, сторінки зі щоденників і записників. Павло Маков трошки містифікатор (хоча — хто його знає), який відшукує свої книжки–альбоми на горищах, у підвалах і старих сараях. Він має свою майстерню в харківському будинку Спілки художників. Ну і ще Маков є дивовижним співрозмовником, який нікому нічого не завинив, а тому може говорити відверто і не уникаючи прізвищ.

«У мистецтві, як у політиці: дістатися до влади, а потім гребти під себе»

— Пане Павле, чому ви працюєте у винайнятій майстерні, а не у квартирі?

— Аби в мене була велика квартира... А тут 45 квадратних метрів, і то їх не вистачає. Технологічний процес потребує багато простору: верстат, чотири столи (для підігрівання дощок, для замочування паперу, для роботи). Я вже цю майстерню орендую 10 років.

— Як вас правильно­ називати: художни­ком­–графіком, художником–гравером?

— (Сміється) Не гравером точно! Гравер — це ремісництво, яке остаточно вмерло. Взагалі мене звуть художником–графіком, але дійсно — я працюю з папером. В Європі є точніший термін — works on paper. Це мені ближче, бо інколи я і фотографую, і малюю, і роблю об’єкти із бронзою. Мої офорти не можна назвати класичними, тому я б хотів, щоб мене просто називали митцем, художником.

— Якщо ви працюєте і з деревом, і з папером, і з бронзою, що вас усе ж захоплює в навколишньому світі — деталь, символ?

— Мене життя захоплює. Все інше — технологія. Мені й деталь цікава, але і погляд із пташиного польоту теж. Як усе це перетворюється у мистецтво, і досі для мене таємниця.

— Удома у Павла Макова немає ніякого інструменту?

— Збірка робіт моїх і товаришів, звісно, висить на стінах. Але моя творчість пов’язана із бензином, гасом — удома це не надто приємно буде тримати. Робити дошки і малювати я можу скрізь. Просто я все виготовляю із маленьких клаптиків — потім усе це друкується тисячі разів. Зникають поняття «оригінал» і «копія». У мене підхід до технології, з якою я працюю, не те що нестандартний... я взагалі не знаю, чи хтось так працює.

— У чому полягає нестандартність вашої методики?

— Ця техніка пов’язана із друком і тиражами. Робиться дошка — і робиться тираж. Нині я працюю з дошками різних років. Під час друку вони майже знищуються. Я поновлюю дошку, але старе поновити не можна. Потім із цієї дошки друкується і щось нове, і старе — такий собі технологічний палімпсест. За ідеєю, друкувати має інша людина. Але для мене не створення дошки є головним творчим процесом, а саме друк. Друкую я із захватом, а ось робота над дошкою — це ремісництво. Лише під час друку виходить те, що я хочу. Водночас усе, що стосується маленьких деталей, мікрокосму... я не знаю, як вони робляться. Точно знаю — виникають вони без моєї участі. Саме через це я й кажу постійно своїм колекціонерам: підробити мене неможливо, я й сам себе не можу повторити.

— Серед українських граверів називають хіба що Шевченка. Що ви можете сказати про українську школу гравюри та офорту?

— Моє ставлення до Шевченка як до митця дуже спокійне. Якби Шевченко не був геніальним поетом, може б, ми не знали художника Шевченка. Згадаймо виставку живопису Пола Макартні в PinchukArtCentre. Якби Макартні не був видатним музикою, то кого б цікавили його картини? У нього гарний живопис, але подібного надбагато! Вінстон Черчілль теж, до речі, непогано малював акварелі, але він не виносив це на розсуд публіки. Наш Прем’єр собі із цього би неабиякий піар зробив! Але таких, як Черчілль, прем’єрів у нас ніколи не було, може, тому й малюючих серед них немає...

«Двомовність — це чи не найбільший наш позитивний досвід»

— Кілька років тому ви сіли в авто — і поїхали знайомитися із письменником Тарасом Прохаськом. Вами тоді керувала думка: якщо ми творимо в одній країні, то повинні одне одного знати.

— Я справді дуже глибоко відчуваю, що всі ми належимо до однієї культурологічної спільноти. В літературі вирішуються одні проблеми, в образотворчому мистецтві — інші, але разом вони творять культуру нації і країни. Я взагалі вважаю, що двомовність — це чи не найбільший наш позитивний досвід. Мені шкода росіян, які не можуть читати сучасну українську літературу в оригіналі! Я завжди цікавився музикою, а література українська мене захопила не одразу. Окрім Забужко й Андруховича, у 90–х я нікого й не знав. Із Прохаськом мені порадила познайомитися Забужко. Спочатку я відкрив для себе Тарасову творчість, а потім захотів дістатися до нього самого. Ми можемо бути дуже різними, по–різному технологічно висловлювати свої ідеї, але нас усіх хвилює те, що довкола. Тому мені й цікаво, як інші люди відчувають сьогоденне життя. З Павлом Гудімовим я познайомився теж спочатку як із музикантом, а лише потім — як із професійним дизайнером і галеристом.

— Я б не здивувалася, якби про всіх цих людей ви дізналися не в Україні, а в Європі.

— Ні, я дізнався про них в Україні. За кордоном познайомився лише із Валентином Сильвестровим. Диски його купував у Чехії і Німеччині, бо тут досі не знайшов.

«Щоб зрозуміти, що означають мої дерева, треба побачити дуже багато дерев!»

— У моєму реалізмі є елемент провокації: немовбито реалізм, але його ж там немає! На одній із виставок чув від відвідувачів, які споглядали мої виделку й ніж, що я просто взяв і віддрукував їх. Але ці люди далекі від технологічного процесу і погано вчили тригонометрію. Одна з головних моїх ідей щодо світу — люди ніколи не живуть у стовідсотковій реальності чи у стовідсоткових мріях. Ми живемо поміж мріями і реальністю. Цей світ, звісно, теж мене приваблює, тому мене й цікавлять сюрреалістичні деталі. Тобто мій світ не вигаданий, він справді існує десь усередині кожного. Останнім часом я працюю із садами. Сад — це велика метафора нашого життя і один із найстаріших його символів. Спочатку нас із саду вигнали, тепер ми тільки й мріємо, щоб туди повернутися.

— Сади і парки приваблюють вас своєю впорядкованістю?

— Якщо використовувати сучасну термінологію, то сади і парки — це чи не найбільші інсталяції або об’єкти ленд–арту. Є сади, яким до 1000 років! Приміром, у Альказарі. Тому на сучасне мистецтво з його амбіціями мені інколи смішно дивитися: воно ні на що не впливає! Єдина особлива функція мистецтва — воно доносить із минулого більш–менш об’єктивну інформацію про людські почуття. Звісно, митець робить це несвідомо. Живопис ніколи не привертатиме до себе стільки уваги, як, скажімо, література чи музика. Образотворче мистецтво більш камерне. Та й сама мова досить тяжка, її ще слід опанувати. Щоб зрозуміти, що означають мої дерева, треба побачити дуже багато дерев у своєму житті! Митець ніколи не прагне, щоб його слово в слово зрозуміли, та й сам він часто не знає, що мав на увазі. Коли конфігурація чорного й білого, приміром, збігається із тим, що у тебе всередині, ти просто заспокоюєшся. У кожної людини свої хвилі, які можуть не накладатися на хвилі автора. Мистецтво потребує якщо не обізнаності, то принаймні зацікавленості. Ця ідея належить гарному російському художнику Купріну (Олександр Купрін (1880—1960) — російський художник, що входив до творчого об’єднання «Бубновий валет», відомий передовсім своїми кримськими пейзажами. — Авт.).

— Я можу уявити художника, який у парку, чи літаку, чи підземці щось замальовує собі в блокнот. Чи можу уявляти в такій ролі Павла Макова?

— Якщо Павло Маков летить у літаку, то він п’є горілку і молиться Богові, щоб той літак сів! Два роки тому мене запрошували попрацювати у Вашингтон, і я відмовився лише через те, що довелося б туди летіти. Я ніколи не полечу кудись на відпочинок, бо відпочинку не буде, а будуть думки про те, що назад доведеться летіти тим же шматком заліза. А ось блокнот, олівець і окуляри у моїй сумці є завжди. Коли приходить якась ідея, її потрібно замалювати хоча би у простих формах. Але малюю я не так і часто. Забагато намалювався за 11 років навчання в художньому училищі й інституті!

«Маючи визнання у світі, я і досі пояснюю, звідки я»

— Проект «Утопія» можна вважати закінченим?

— Ця назва виникла тоді, коли я почав працювати над книжкою «Хроніки утопії». Друга причина — обурення, яке часто охоплює мене на Заході. Скільки б не мав я там виставок, які би премії не отримував, усе одно завжди доводилося пояснювати, звідки я приїхав. Наприкінці 90–х на виставці у Таллінні, де кожен художник презентував свою книжку, я отримав премію «Золота книга». І ось під час бенкету я спілкуюся з японською мисткинею, говорю, що я з України, а вона мені: де це? Я починаю глузувати: в Європі, десь за тисячу кілометрів на південь від місця, де ми зараз сидимо. Японка ніяковіє: вона ж у школі добре навчалася! Саме тоді і виникла думка: маючи якийсь відгук у світі й щось–таки роблячи для цієї країни, я і досі пояснюю, звідки я. У 1995 році я викладав у Кінгстонському університеті Лондона. На вихідні я поїхав у гості до дядька мого друга, йому було за 70. І ось я кажу, що я з України. Дядько перепитує: це ж Росія? Я кажу: так, але ми маємо свої кордони, гроші, мову, символи, парламент, Президента... Британець все одно: але ж це Росія! Я стою на своєму: ні, це Україна! На що дядечко мені відповів: ah, all are а nationalists there! Він вирішив, що я — націоналіст із Росії, який щось своє відстоює. Через те й утопія — це не світ, якого немає, а я його хочу створити. Це реальність. Нас трошки витягли з утопії події 2004 року, але все, що було потім, нас повернуло туди, де ми були.

— Якщо вимірювати творчість художника проектами, то ті роботи, над якими ви нині працюєте, є частиною якого проекту?

— До слова «проект» я ставлюся досить іронічно. Воно прийшло із Заходу і сильно пов’язане з естетикою постмодерну. Мій головний проект — моє життя. Так, метафора садів мене хвилює і сьогодні. Тобто проект «Утопія» продовжується. Але в мене ніколи не було революційних ідей, які б мене повертали в зовсім інший бік. Навспак, коли щось нове до мене приходить, доки я не збагну, як воно пов’язане зі старим, не візьмуся за нього! Добре, що мені ніколи не замовляють сюжети! Близьким я дарую сади — певною мірою, це портрети цих людей.

— Дивовижна думка: у кожної людини свій сад!

— Так і є, бо ж усі ми маємо якийсь свій садочок. У мене ось у майстерні квіти у вазонах ростуть. В саду є все: якась садиба, в якій жили чи живуть люди, в ній може на стінах висіти живопис, фотографії, графіка, у саду можуть бути скульптури... Мистецтво стає жалюгідним слугою саду. Людовік XIV країну зруйнував, щоби побудувати свій сад. Але Версаль — це імідж Франції. Я чекаю, коли хоч якийсь український політик посадить дійсно великий державний сад.

— Ви уже своє дерево посадили?

— Я маю шість соток під Харковом. Там і дерева я саджав, але й повикорчовував чимало. Селяни, між іншим, своїх свинок, курочок дуже люблять, але знають, що восени їх треба різати. Так життя побудоване. Тому оцей пафос: посадити дерево, виховати сина... та ще й «Тойоту» купити!

— Пане Павле, чи не було у вас бажання проілюструвати якусь книжку?

— Я сам мислю свої роботи книжками. «Хроніки утопії» для мене важать більше, ніж окремі роботи. Це ілюстрації до моєї розповіді, мого життя. Я не ілюстратор по суті. Гарна ілюстрація — це поєднання візуальної мови з вербальною. Я хочу видати книжку з садами. Говорив про це з Тарасом Прохаськом. Він мав писати будь–які тексти, а я робити будь–які сади. Це повинна була бути дуже структурована річ, велике оповідання, розтягнуте у часі. Книжка — це найбільша метафора, навіть якщо в ній нічого не написано! Відкриваєш — а там щось, чого немає навкруги. А якщо брати якісь жанри... мої роботи підійдуть лише до коротких форм. З безлічі оповідань складається щось велике.

«Культура потрібна політикам, тому що це — їхнє обличчя у світі»

— Культурологічно український простір і досі не опанований світом. Невже хтось думає, що британцям ніц робити, як утримувати British Consul у всьому світі, чи німцям — Ґете–центри? Шкода, що у нас фахово цим займаються люди, абсолютно далекі від культури. Я ще жодного міністра культури нормального не зустрічав! Богдан Ступка був дуже поганим міністром через те, що він занадто талановитий актор! Але, як на мене, це був єдиний міністр, якого цікавила культура. Хоч ми й б’ємо себе у груди й кажемо, що ми не схожі на Росію, але у нас спільна ментальність — середньовічна, васально–сюзеренська. Тому кожен наш васал хоче мати свого сюзерена. А смак сюзерена — це як остаточний наголос на тому, що мають полюбляти васали. Але мистецтво не потребує адміністрування! Навпаки, культура потрібна політикам, тому що це — їхнє обличчя у світі. Саме з ним вони і приїздять у Європу. Якщо репрезентувати нашу культуру так, як це роблять офіційні установи, то ми так і лишимося варварами. Досі спрацьовують у цій країні лише приватні ініціативи. Держава не повинна впливати на культуру. Вона має з найкращого ліпити свій імідж. А не сприяти тому, що Жолдак, Михайлов — закордонні митці.

— З українськими сюзеренами Павло Маков не має нічого спільного?

— Серед моїх колекціонерів немає людей, які можуть впливати на міжнародну політику. Їх троє чи четверо в Україні. Більшість із них — мої друзі. Я не знаю, які закони пошепки приймають наші парламентарії, але нам украй потрібен новий закон про культурну політику! Зробити виставку сучасного мистецтва в Україні, за нинішніми законами, може лише Віктор Пінчук! Сьогодні виставка, яка ввозиться до нас, оцінюється страховою компанією в якусь захмарну суму, і ось саме її ви маєте внести на весь час, доки ця виставка експонується в Україні. Чому ввезений антикваріат теж обкладається митом? А найсмішніше те, що, якщо мої роботи пробули за кордоном більше, ніж рік, то вони відчужуються від автора. Я маю сплатити стовідсоткове мито за їхнє повернення додому! Ось чому виставка у Вільнюсі, яку курирує Павло Гудімов, буде називатися «Мистецтво проти митниці». Коли у мене була виставка у Празі, мені довелося, як контрабандисту, в рулоні везти свої роботи. У мене були всі дозволи з Міністерства культури. Але ж митнику вони, перепрошую, до одного місця! І я їду потягом, бо в ньому цей рулон можна накрити ковдрою! А полицю завжди треба брати верхню — там важче побачити. Так відбувалися майже всі мої європейські виставки. У 1998 році Центр сучасного мистецтва надіслав два мої шовкодруки на виставку робіт на папері в Італії. Коли їх повертали назад, із митниці в ЦСМ прийшов лист, що центр має сплатити 250 доларів за кожну роботу, щоб їх забрати. Я презентував Україну, не найгіршим чином презентував! І я маю ще й своїй країні за це платити? Я не отримував ніколи грошей на свої проекти! Мені так легше: я можу показувати середнього пальця деяким нашим можновладцям від культури.