Давайте краще про книжки...

04.10.2008

Така осінь, що не хочеться формулювати. Читається запоєм. А щоб не злиплося всередині від Віктора Єрофєєва, Іри Цілик, латинських написів Львова (Anno domini, як небуденно звучить...), життя Бродського, обережно описаного Львом Лосєвим, Сарамаго, італійських слів із синього самоучителя, листів Петра Сороки до Галини Пагутяк і Галини Пагутяк до Петра Сороки з минулорічного «Березоля», у журналіста є один рецепт — писати рецензії. Акуратно відділяючи письменника від письменниці, альбом від прозового дебюту, розкладаючи по файлах речі, які б хотілося осмислити в першу чергу для себе. Для цього є робота, яку за збігом обставин я люблю.

...Учора одній чудовій дівчині «стукнуло» 25, і вона на моє ниття–прохання сказати, що їй подарувати, вкотре замовила «нові книжки». Я подумала: за яким же принципом вибирати? Якщо чесно, я не дуже вірю книжковим колонкам у передових журналах — ще не знайшла свого рецензента, з яким збігаються смаки. З марчендайзерами в книгарнях маю теж не багато спільного. В «Ємпіку», наприклад, днями виставили на найпочеснішому місці книгу Антоніни Ульяхіної «Юля, Юлечка» і «Юлечка, Юлия Владимировна». Може, це «наша відповідь» на «Макуху» Дмитра Чобота, але чому це має мене обходити? Десь між ними на віртуальній полиці стоїть журналістська книжка Сергія Руденка «Уряд Юлії Тимошенко» з «об’єктивками» на Прем’єр–міністра і кожного міністра кабінету Тимошенко, інформація переважно з відкритих джерел, до того ж видана комерційним видавництвом без грошей пропагандистів чи контрпропагандистів.

Я довіряю толковим анотаціям і кільком розумним дядечкам на Петрівці. Один такий дядечко на прохання моєї подруги порадити книжку в подарунок для розумної жінки, перепитав: «Вона більше розумна чи жінка?». Подруга відповіла: «Однаковою мірою», і він порадив роман Діни Рубіної «Почерк Леонардо». У нього були хороший смак і око, він тільки не знав, що та розумна жінка ще й до Батьківщини небайдужа, тому її покоробила зверхність Рубіної до «хохлов». Якби можна було книжки читати неупереджено, я б підтвердила, що роман хороший — химерний і дзвінкий, з якимись кришталевими героями...

Якщо вже збилася з теми, ось вам іще один смішний шлях книжки до читача. На цьогорічному Форумі видавців редактор відділу культури газети «Комментарии» Юра Рибачук поділився «уловом»: купив те, те і ще оте. І, уявляєш, купив українською роман Віктора Єрофєєва «Хороший Сталін» за п’ять гривень. Єрофєєв презентував роман 2 роки тому, у Львові, пам’ятаю, справив враження інтелектуала не з тусовки і сибарита. Чи дуже я хотіла прочитати його «Хорошого Сталіна»? Скажімо, не могла пройти повз книжку за п’ять (!) гривень. Купила, показала Івану Малковичу, директору видавництва «А–Ба–Ба–Га–Ла–Ма–Га», він за голову схопився: не може бути, хороше видання, тверда обкладинка, та її собівартість вища. Чи моя реклама спрацювала, чи Малкович щось сказав видавцям, тільки назавтра ця книжка продавалася на Форумі за 10 гривень.

Або... Минулого тижня я хворіла, тобто могла собі дозволити подивитися програму «Документ» на «1+1» десь о першій ночі. Всю передачу директор видавництва «Факт» Леонід Фінкельштейн детально розповідав про свої новодруки, у мене потекли слинки, і раптом із «Факту» передають пакет з усім цим багатством. Принагідно дякую пану Фінкельштейну. Бо взяла (до речі, за анотацією) в дорогу повість Іри Цілик «Післявчора», видану «Фактом», і другий день ходжу в хорошому настрої. Від неї віє свіжістю і трохи Франсуазою Саган. Після неї якось знову не страшно читати нових українських авторів...

 

P. S. А Ані я подарувала половину зі згаданих вище книжок.