Волхвування над простором

      З давніх, ще княжих, часів українські мистецькі здобутки полишили помітний слід у європейському культурному середовищі. Сторінки європейської історії закарбували імена Аліпія Печерського, Андрія Русина, придворного маляра польського короля Ягайла (XV століття), художників XVIII століття Дмитра Левицького, Володимира Боровиковського, наших майже сучасників киян Казимира Малевича та Олександри Екстер, харків'янина Володимира Татліна, херсонця Давида Бурлюка...

      Але жоден з українських митців не зробив вагомішого внеску у світову художню культуру, ніж Олександр Архипенко (1887—1964).

Емоційний вихор чистого мистецтва

      Він був одним із тих, хто, наслідуючи Прометея, вийшов за канони загальноприйнятого, розширив межі сприйняття людиною оточуючого світу. Він став величиною світового масштабу, майстром, який набув планетарного визнання.

      Історики культури називають його генієм серед скульпторів XX століття, ім'я якого згадується у товаристві з Матіссом, Пікассо, Браком, Леже, Дюшаном, Мондріаном, Малевичем, Кандинським, Філоновим. Його творами пишаються найславетніші музеї світу: Центр Помпіду в Парижі (знаменитий Бобур — Beau Bourge), музей Modern Art та галерея Соломона, Гуенгайма в Нью-Йорку, музеї Москви, Стокгольма, Берліна, Тель-Авіва. За життя і після смерті він мав кілька сотень виставок у Європі та Америці, де визнаний чарівником скульптури. Перший кубіст у цьому виді мистецтва, свого роду Пікассо від скульптури, Архипенко був незаперечним авторитетом для багатьох авторів. Після його новаторських здобутків скульптура вже не могла залишатися такою, якою була досі. Усією своєю творчістю він стверджує кредо Жоржа Брака, першого ідеолога кубізму: «Почуття руйнують, розум будує».

      Але батьківщина славетного скульптора згадала ім'я свого сина лише в останні роки. Два роки тому в Національному художньому музеї України його твори були показані вперше (!) в історії нашого мистецтва. А до цього спадком майстра його українські нащадки могли із захватом і гордістю милуватися, розглядаючи альбоми найвидатніших музеїв світу та буклети найпрестижніших зарубіжних виставок.

      Скульптури Архипенка, виставлені на Венеціанському бієнале у 1920 році, були викляті тамтешнім католицьким зібранням. Деформація людського тіла, образу і подоби Всевишнього, випадала з покірливо-самозневажливого ставлення до самих себе, яке личить істинно християнській душі. Через це, власне, не стали своїми ні Ель-Греко, ні Гойя, ні будь-яке відхилення від академічних канонів, гротеск чи пародія, любов до життя, не така, як дозволено. А Олександр Архипенко, сьогоднішній язичник від мистецтва, надто відверто захоплювався життям, людиною, її можливостями. Ліванський поет Халіль Джебран казав: «Перлина — храм, збудований болем навколо піщинки. Які ж страждання збудували наші тіла і навколо яких піщинок?»

      Відчути вселюдську, космічну відповідальність творчої потуги, розпалити своє піднесення до ступеню нерозривного злиття духу й матерії, коли напруга внутрішнього єства матеріалізується у конкретну пластичну сутність — саме цю місію і поставив за мету Олександр Архипенко. Сина викладача Київського університету (де і народився, як він жартома уточнював), онука іконописця берегла і заохочувала доля. Цікавий до винахідництва, найдостойнішої серед земних спокус, він був приречений на пошук недосяжного, створення невимовного, постійне випробування своєї титанової міцності.

      Провчившись чотири роки у Київському художньому училищі, він вирушає до Москви, а через рік, у 1908-му, до Парижа, де його друзями стають Пікассо, Брак, Леже, Модільяні. Завдяки інтуїції Гійома Аполлінера, знаного відкривача талантів, Архипенко став відомий як неординарний художник, який заявив про себе у Салоні незалежних митців у 1910—11 роках. У залах Лувру його зворушила зовсім не Венера Мілоська, не Джоконда, не Роден... Він знайомиться зі світом архаїчного африканського мистецтва, наївного і відкритого гімну життєствердній силі еросу, жаги до життя, торжества чистих стихій, руху, землі, води, вогню. Візуальний веселковий потік свідомості, насичений матеріалізованим медитативним джойсівським кипінням думок, полонив його, присоромивши тодішній колірний аскетизм європейського живопису. Майстер, вихований на багатовікових традиціях європейського мистецтва, як ошелешений неофіт, усвідомлює, що саме цей емоційний вихор і має право зватися чистим мистецтвом. Адже він не стриножений химерними умовностями і штучними схемами знудженої західної культури, яка шукає витонченого декору своєму клінічно приреченому збоченству, на кшталт викличних ганчірок та пудових шарів «штукатурки» для оздоби своїх нікому не потрібних істерій.

      І головне, що усвідомив молодий скульптор, — саме таємниця світу, його невичерпність і є стимулом до пізнання. Навіть ціною ризику для життя. Це і є свобода, яка встановлює закони спілкування митця зі світом. Вони долають прагнення світу отримати від митця усе викладеним, як на долоні.

        Недомовленість, загадка, символ, емоційне переживання незвіданого. Саме це і стає імпульсом для творчості, пошуку, дерзання, яке, зрештою, і робить нас кращими.

Всесвіт, як писанка

         Винайдений ним стиль поліхромної скульптури, пластики, вкритої веселкою кольорів, — скульптомалярство, динамічний кутастий кубофутуризм, надає формам і кольорам не лише просторового, а й часового виміру. А це споріднює його скульптуру з музичною композицією, розширює до чотиривимірності світ музично-кольорових асоціацій Чурльоніса чи Скрябіна. Цей стиль стає ілюстрацією звукового наповнення світу, яке поетично висловив Аполлінер, надаючи голосним звукам нашої мови відповідних кольорових ознак. Якщо, за академічною традицією, яка йде від античної Греції, скульптура починається там, де матеріал торкається простору, то теперішнє уявлення про простір завдяки зусиллям Ейнштейна (з яким Архипенко, до речі, був знайомий) радикально змінилося. Наш земляк став одним із перших, хто почав експериментувати з ідеєю динамічного простору. Коли простір починає переважати над матерією, скульптура в традиційному розумінні перестає існувати.

                 Олександр Архипенко став перекладачем мов давніх культур на мову сучасного мистецтва. Саме архаїка, магічне мистецтво, його ритми безсмертя відчувала тогочасна розгублена Європа, що змарніла, борсаючись у шмарклях декадансу. Пошук нового став творчим кредо художника, який сповідував ідею, висловлену батьком даосизму Чжуан-Цзи: «Там, де є зміни, є життя». Його скульптура, абстрактна і сюрреалістична, якій уже тісно в межах образотворчого мистецтва, увібрала в себе нелукаве дитяче світосприйняття Африки, заворожуючу давнину трипільської культури, містерійний екстаз, витонченість піфагорійської Еллади, космізм давньоєгипетського сонцепоклоніння, вплив загадкового і мовчазного Сходу. На переконання Архипенка, поштовхом до творчості стає не присутність, а саме відсутність чогось.

      Небагато ви зустрінете таких загадкових скульптур, як його. Жінка, що миє волосся (з національного музею Львова) — саме втілення містичної невловимості, нового просторового виміру. Мистецький твір стає паузою, зупинкою в часовому й просторовому потоці, його «часорозділом», новим світоустроєм, організованим власними руками, мікрокосмічним віддзеркаленням і продовженням цього світу. Ще Моцарт висловлювався, що з усіх тонкощів музичного мистецтва найважчим для опанування є відчуття паузи, недосяжне інколи навіть для маститих композиторів. Архипенко став «поетом Порожнечі», майстром композиційного інтервалу як первинної форми саме тому, що поставив перед собою мету, гідну зусиль, які він готовий покласти на вівтар Мистецтва. За цією метою усіх творців він бачив спорідненість культур. Одного разу в музеї Трокадеро, побачивши дерев'яну таріль з українським орнаментом, з подивом почув, що річ звідкись з Океанії. Скульптурні традиції різних епох і народів, які пережили часові буревії, є найбільшим свідченням спорідненості «речей далеченьких».

      Певне, під впливом вибуху свідомості передвоєнного експресіонізму після 1910 року з'являється його «Медрано», людиноподібний механізм зі скла, дерева та металу, перший у XX столітті робот. Уже в 70-ті роки ідея «мистецтва руху» втілилася у безліч різножанрових «мобілів», у витвори відомого французького авангардиста Жана Тенлі. У 20-ті роки скульптор створює «машину рухомого мистецтва», своєрідний механічний дисплей, назвавши її «Архипентурою», де фрагменти живописних творів рухаються на зразок сучасних слайд-фільмів, відтворюючи поєднання простору і часу. Одним із популярних матеріалів для нього став також плексиглас, підсвічений зсередини, прозорий, езотеричний, на погляд  Архипенка, свідок безкінечності світу, який наштовхує на ідею абстрактного, а не на жорстку матеріальність непрозорих матеріалів.

      Модуляції світла й прозорості стали одним із головних методів архітектури XX століття. Одним із найпопулярніших образів його скульптури стало дзеркало, символ загадковості буття, яке має своє задзеркалля — потойбічне буття.

      У 1921—1923 роках Архипенко жив у Берліні, де, як і в Парижі, заснував мистецьку школу. Потім, до кінця життя, — США. У 1949 році його твори комусь із конгресменів навіть здалися інспірованими марксизмом, небезпечними для суспільства. Гітлер просто знищив їх. Водночас у СРСР влада вилучила його твори з музеїв, оголосивши їх «буржуазною примхою». У 1952 році було знищено дві картини і скульптуру з Львівського зібрання, презентованого автором, який став членом Львівської асоціації незалежних українських митців. Небагато з робіт, які збереглися- таки в Україні, вціліли завдяки мужності й кмітливості тодішніх музейників: їх представили, як роботи невідомого автора.

      Венеціанські гондольєри в напівтемряві заплутаних каналів і понині окликають один одного будь-яким звучним слівцем. У 1920 році, у дні традиційного напливу публіки на таке масове видовище, як бієнале, над каналами Венеції можна було почути те, що було «на слуху» в славетного міста: «Arhipe-e-e-e!..» Залишається сподіватися, що так колись буде і на його батьківщині . Адже нам цей пароль-прізвище може стати куди більшим приводом для гордості, і врешті — явищем культурної повсякденності. Віталій Коротич якось назвав Україну «відцентровою країною», оскільки вона, наче центрифуга, порозкидала власних дітей по світах і нечасто оберталася, аби подивитися, де і як влаштували вони своє життя, що коїться з ними зараз. Ім'я Олександра Архипенка, яке з остервенінням викорінювалося з пам'яті українців, сьогодні стало важливим приводом для каяття нашої культури. Данина поваги до цього громадянина світу стала підтвердженням наших творчих сил, підставою для самоповаги. Адже культура, яка не претендує і не виховує себе у прагненні до всесвітніх масштабів, приречена стати провінційною.