Український міф Одеси

Є імперський (чи то пак російський) міф Одеси. Є єврейський міф, адже в цьому місті свого часу було найбільше скупчення євреїв у світі. А от що стоїть в основі українського міфу?

Попелюшка Чорномор’я

Чудову відповідь на це запитання дає американська дослідниця Патриція Герлігі у своїй книжці «Одеса. Історія міста, 1794—1914». Праця американки спиралася на неймовірну кількість першоджерел. Один їхній перелік в українському виданні займає сто сторінок. Провівши комплексне аналітичне дослідження, Патриція Герлігі прийшла до вельми цікавого для нас висновку: в основі одеського розквіту завжди лежала українська пшениця. Якби не вона, то й ніколи би не було ні «перлини біля моря», ні сотні тисяч єврейських комерсантів, ні Пушкіна з Бебелем та Ільфа з Петровим.

Занадто категорично? Зовсім ні, бо північне узбережжя Чорного моря завжди було в першу чергу ринком зерна. Давні греки заснували тут свої колонії, аби постачати скіфську пшеницю до Середземномор’я. В ХІІ столітті їх замінили італійці. На зміну Ольвії та Тірі виникли поселення у теперішніх Феодосії чи Азові. Кораблі зі степовим збіжжям знову пливли на південь. Торгівля миттєво виникала при першій політичній стабільності північного Причорномор’я. За козацько–татарських набігів, ясна річ, про неї не йшлося.

Проковтнувши Лівобережну Україну, Росія впритул наблизилася до чорноморських степів. Але ще потрібно було ціле століття та кілька воєн із турками, аби величезна країна нарешті сягнула Чорного моря.

І зовсім не Одеса мала стати новими воротами у світ. Спочатку на роль «південного Петербурга» приміряли Херсон, який розташувався у гирлі Дніпра. Австрійський імператор Йозеф ІІ у 1787 році навіть погодився відвідати це новозасноване місто на запрошення Катерини ІІ. Уже того року десятки кораблів, завантажені зерном, відпливли з Херсона до Марселя.

Однак Херсон та Миколаїв розташовувалися в заболоченій місцині, що утруднювало довезення до портів пшениці. Тоді царське око спинилося на Очакові, який стояв безпосередньо на морі, а не в гирлі річок. І бути б колишній турецькій фортеці «перлиною біля моря», якби не іспанець Дон Йозеф Де Рібас.

Цей «солдат фортуни» очолив взяття фортеці Хаджибей російсько–козацькими військами і вирішив свою перемогу закріпити у віках. Саме він запропонував такий вкрай необхідний для Росії порт збудувати на місці власного тріумфу. До того ж умови тут були справді найкращими. Хаджибейська гавань зручна і глибока. Сюди могли заходити навіть великі кораблі. М’який клімат не давав можливості їй замерзати. Тож переважну частину року вона судноплавна.

Нове місто можна було будувати на мисовому виступі з твердих порід, що вивищувався майже на 200 метрів над рівнем моря. Внизу залишалося місце, придатне для складів, доків та торгівлі. Понтійський черепашник, чудовий будівельний матеріал, лежав просто під ногами. У вапняку легко було прорубувати навіть криниці, аби дістатися до води.

Незадовго до смерті Ка­терина ІІ згодилася, аби в Хаджибеї почали будувати порт. За тодішньою традицією, поселення перейменували на грецький лад, аби й сліду турецького не залишилося. Хоча справжній Одесос розташовувався в іншому місці — за півсотню кілометрів на Тилигульскому лимані. Але хто тоді зважав на такі дрібниці? До речі, з десятків «повернених» Росією античних назв майже жодне не збіглося зі своїм історичним прототипом.

І якщо у 1794 році до Одеського порту зайшло 5 кораблів, у наступному — 39, то через два роки їх уже було 86. А в 1802 році все стало на свої місця: експорт уже вдвічі перевищував імпорт. І це була саме наша пшениця. Україна ставала житницею Європи, а Одеса — її відправником на Захід.

Буде хліб, буде й ... Одеса?

Патриція Герлігі цитує французького мандрівника Блеза де Воженера, який розповідає про Поділля: «Земля в цій країні така добра й родюча, що, залишивши плуга на два–три дні, його можна вже й не відшукати серед густої молодої трави».

Зростання продажу зерна йшло неухильно вгору. Жоден товар не в змозі з ним конкурувати в Одеському порту. У 1843 році шляхами України проїхало 200 тисяч возів, які перевезли до Одеси 1 мільйон четвертей пшениці та 200 тисяч четвертей насіння льону, який використовувався на Заході для виробництва технічної олії.

Тож українці не тільки вирощували товар, на якому швидко піднімалося місто, а ще його й довозили. Щодня до Одеси прибувало від 500 до тисячі возів пшениці. Якщо символом Америки є кибитка серед прерій, то символом «перлини біля моря» міг би стати чумак з волами та возом, навантаженим мішками з зерном.

Хлібороби не могли одночасно опікуватися своїми полями і складними операціями з заморськими купцями. Саме це й породило «єврейський» міф Одеси — посередників, які могли зв’язати між собою два зовсім різні світи — західний і хліборобський.

На цю роль якнайкраще підійшли євреї. Серед них було чимало освічених людей із досвідом роздрібної торгівлі. Окрім того, вони мали розгалужену мережу зв’язків поміж своїх одновірців по всій Україні, що сприяло комерції. У 1844 році із 700 одеських купців третина були іуде­ями. Це й не дивно, зважаючи на величезний зиск: закордонні фірми оплачували посереднику половину вартості замовлення.

Так, українська пшениця годувала не тільки селянина, а й місто, добра третина якого жила винятково за рахунок «купи–продай». «В Одесі є лише зернове купецтво», — підмічали іноземні спостерігачі.

Недарма Патриція Герлігі робить суттєве застереження: «Уряд відіграв важливу, проте не основну роль у розбудові Одеси. Указом уряду самі по собі не наповнювалися землі поселеннями, а порт — кораблями. Уряд просто підтримував спонтанні переселення й сприяв природному пожвавленню торгівлі на нових родючих землях. Можна сказати, що основним внеском держави в розвиток Новоросії та розбудову Одеси була готовність на все дивитися крізь пальці». Тобто, додамо від себе, — не заважати.

Тож феномен міста, яке розвивалося найшвидшими у ХІХ столітті темпами, зобов’язаний одному чиннику — виходу українського зерна на західний ринок. Ніде у світі не було таких значних нових землеробських територій, розташованих так близько від західних споживачів. Недарма Герлігі називає Південну Україну «європейською Австралією».

У 1846 році Одеса відвантажила на кораблі 2 мільйони четвертей пшениці, що принесло 15 мільйонів рублів прибутку. Наприклад, напередодні Кримської війни Південна Україна постачала в Англію понад 50% зерна. А були ще Італія, Австрія, Туреччина, Німеччина, Балкани. На українському збіжжі Росія заробляла тверду валюту.

У 1881 році вирощенням зерна в українському степу було охоплено 93% усіх засіяних земель.

«Я тебе породив, я тебе і...»

Та якщо царська політика дивитися на Одесу «крізь пальці» в першій половині ХІХ ст. приносила свої позитиви (бо не заважала), то з розвитком конкуренції на світовому ринку зерна «перлина біля моря» потребувала допомоги та уваги метрополії.

У 1865 році інспектор П. Бєлявський дорікає уряду, що жодна гавань світу не одержує так багато прибутків зі свого порту і не виділяє йому так мало грошей навзамін.

Одеський порт міг стати провідним у світі, якби про нього дбали. Але він і далі мав застарілі верфі та навантажувальні пристрої. Дійшло до того, що пароплави чекали по 50 днів на завантаження. Про яку конкуренцію на світовому ринку могло вже йтися? На жаль, сумно констатував британський консул, порт не перебуває під керівництвом муніципальної влади.

І тут надходить кінець російському міфу про «благоденствіє» Одеси за часів імперії. Насправді вона слугувала тільки засобом викачування грошей.

Залізниця, яка мала стати новим поштовхом до зростання торгівлі, будується до Одеси такими колами, що не скорочує, а суттєво збільшує відстань до головних міст імперії. Унаслідок чимало пшениці і далі довозиться предковічними возами, що було повним анахронізмом. Не дивно, що транспортування збіжжя з довколишніх сіл до порту коштувало майже стільки ж, як перевезення через усю Америку.

А один французький журналіст підмічає, що під час дощів вартість перевезення зерна розгрузлими вулицями Одеси була вищою, ніж перевезення через Чорне море. Російський уряд не вкладає гроші в осучаснення порту, в будівництво доріг та механізацію сільського господарства. Тому собівартість українського збіжжя зростає і програє американському чи аргентинському. Україна поступається місцем на світовому ринку зерна, а разом із нею занепадає Одеса.

Адже промисловість тут була розвинена напрочуд слабо. Фабричних робітників у Одесі нараховувалося п’ять відсотків. Та й то дві третини валової промислової продукції становили продукти харчування, які постачала та ж Україна. «Одеса радше транспортний вузол, ніж промислове місто», — писав про неї італійський кореспондент у 1906 році. І це про місто, в якому жило понад півмільйона людей!

Одеса стрімко втрачала свої позиції. Імперський уряд міг подолати всі згадані перешкоди. Проте навіщо йому було сприяти цьому некерованому місту? Невдоволення російських можновладців викликало все те, що становило саму суть Одеси. Вони ненавиділи її неросійський характер, західний спосіб життя, політичний лібералізм та комерційну жилку.

Імператорська родина вибрала собі іншого «улюбленця». Ним став найближчий до Одеси Миколаїв. За десять років (1898—1908) частка Одеси в загальному обсязі торгівлі в Російській імперії зменшилася майже удвічі — з 45 % до 28%. І падіння тривало.

У 1912 році Одеса перестала бути першою на Чорному морі. Якщо вона відвантажила 744 тонни зерна, то Миколаїв — понад мільйон. Навіть Херсон уже спромігся на 505 тисяч тонн. Це був кінець імперського міфу Одеси. Тепер українська пшениця піднімала два інші порти.

Погром 1905 року означив занепад і єврейського міфу про «одеське Ельдорадо». Невдовзі Одесу покинули перші десятки тисяч євреїв, які спрямували свої погляди на Америку. За ними впродовж століття подалися майже всі єдиновірці.

Відсталість Росії тягла за собою й занепад цього колись квітучого порту. Українська пшениця дала йому небувалий шанс досягти світової величі. На жаль, це суперечило імперській позиції Росії. Занадто вже Одеса відрізнялася від усього звично казенного.

Тож, попри всі плачі нинішніх москвофілів, Патриція Герлігі переконливо доводить, що занепад міста відбувся ще в царській Росії. І причини цього лежали в економічній площині. У 20–ті роки відбувся останній сплеск «одеськості», коли «перлину біля моря» покинула плеяда літераторів, аби стати знаменитими в Москві чи в Києві. І одеситам залишилося тільки жартувати: «Таки да: аби стати відомим, треба з Одеси поїхати».