«Універ» для серця

«Нинішня криза є моментом істини, що має розкрити відповідальність за моральне вихолощення освіти», — сказано у зверненні Українського католицького університету до академічної спільноти України. Молодь розчаровується в усіх політичних партіях, кпинить із принципу верховенства права, намагається виїхати з України на заробітки, а то й назавжди. Тим часом політичний театр, здається, дійшов до межі, за якою трагікомічність може перелитися в сумну драму. У такому разі обікраденим, як завжди, виявиться суспільство. Викладачі УКУ — дивовижної освітньої оази в Україні — нагадують, що світогляд і суспільні навички нинішніх недбалих політиків і господарників сформувалися у стінах тутешніх університетів. І що знання стають руйнівними, якщо не спираються на моральні принципи. Вихід із кризи можливий через якісну освіту, олюднену атмосферою взаємної довіри й доброї волі. Про це — наша розмова з ректором Українського католицького університету, доктором богослов’я отцем Борисом Гудзяком.

«Є багато людей, для яких заробіток не на першому місці...»

— Отче–докторе, людину, яка вперше знайомиться з особливостями навчання в УКУ, найбільше вражає, що викладачі тут не лише читають лекції, а й дають студентам часом не зрозумілий для «пострадянського простору» приклад сердечного служіння суспільству...

— Наші викладачі й адміністратори могли би в три–п’ять разів більше заробляти, якби пішли працювати в якісь фірми чи заснували власні підприємства. Адже вони дуже здібні, ідейні, творчі. Знають по кілька мов. А вони вирішили працювати в Українському католицькому університеті — приватному гуманітарному закладі, що не є бізнес–проектом і не має бюджетних коштів ні від держави, ні від церкви. У нас є викладачі–іноземці, які працюють на волонтерських засадах. Є такі, які зі своїх заощаджень ще й покривають зарплати іншим викладачам. Наша літня англомовна школа, що працює з 1995 року, побудована на волонтерстві. 20–25 носіїв англійської мови приїжджають з англомовних країн своїм коштом, і під час своєї відпустки працюють у нас. Ми годуємо нашою скромною кашею на турбазі не чотиризіркового класу, а вони три–чотири тижні навчають наших студентів англійської мови у малих групах. І кажуть, що цей досвід змінює їхнє життя.

— Коли представники світської науки й освіти з наших обласних центрів масово емігрували, Український католицький університет запрошував сюди з–за кордону високоосвічених фахівців. Як це вдалося?

— Люди виїжджають — часом, бо мусять, аби прожити, а часом — бо не задовольняються економічними можливостями, які мають в Україні. Утім у Церкві є багато людей, для яких заробіток не є на першому місці. Їх цікавить інше: де вони можуть бути потрібними. У дусі служіння багато релігійних людей ідуть за покликом совісті, покликом Бога і включаються в працю в Україні — чи в науковій сфері, чи в священичому служінні, чи в соціальних, освітніх проектах.

Глава греко–католицької церкви упродовж 28 років вимушено перебував за кордоном (від 1963 по 1991 рік). Він, очевидно, мав високу відповідальність інформувати світ і про свою церкву, і про народ. Так сталося й зі мною. Я мав сім років, коли Патріарх Йосиф Сліпий приїхав до мого містечка Сіракузи. Я жив там подвійно багатим життям американського хлопчини, який вдома говорив по–українськи, належав до українського «Пласту», ходив до школи, де вивчав українську історію, культуру — Шевченка, Лесю, Франка, дізнавався про Грушевського, Шухевича, Бандеру, Петра Могилу, Андрея Шептицького. Не раз люди збоку казали нам: це виснажливо — бути українцями в Америці, мати все подвійне. Але за обставин, коли в Україні церковне життя було переслідуване, коли наші родичі — дядьки, дідусі були в Сибірах, члени української діаспори мали загострене почуття обов’язку. Плекалася думка про повернення. Для багатьох прикладом був образ героїчної Церкви, яка не пішла на компроміс зі сталінською владою, усі єпископи якої опинилися в підпіллі. Це була найбільш репресована Церква у світі. І найбільший організм соціального спротиву в СРСР. Це захоплювало. Мені не раз тепер кажуть, що я склав жертву. Але я не маю такого відчуття. Навпаки, це привілей — долучитися до того, що збережене такою великою ціною.

— В УКУ викладають не лише етнічні українці з діаспори, а й професори з Північної Америки, Західної Європи, Південної Африки. Це винятково католики?

— Ні, в нас викладають і не католики. Росіянин отець Юрій Авакумов є деканом гуманітарного факультету. Директор нашого Інституту екуменічних студій Антуан Аржаковський — це француз російського походження, бабуся якого була секретаркою Миколи Бердяєва, а дідусь — канонізований православний святий мученик, він у Парижі у роки ІІ Світової війни захищав євреїв, і нацисти його вбили. Патріарх Константинопольський Варфоломій І його канонізував. Коли в Україні зовсім не визнавалося богослов’я, ми шукали по всьому світу богословів, які можуть викладати українською мовою, і побачили, що їх не вистачить на повноцінну програму бакалавра і магістра. І тому з самого початку дали студентам виклик, що з третього курсу деякі предмети будуть викладатися англійською мовою. Зараз переважна більшість викладачів на богословському факультеті — це вже наші перші вихованці, які почали своє навчання 14–15 років тому в Україні, потім здобули докторський ступінь за кордоном і повернулися викладати в УКУ.

«Відсоток повернення дуже високий»

— Богослов’я упродовж століть є «стрижнем» європейських університетів. Яким є сьогодні вплив богословів, загалом УКУ на наукове середовище в Україні?

— Вони ще шукають свій голос. Уявіть, що хтось перебував на навчанні за кордоном вісім років. А наш декан богословського факультету Ігор Бойко, якому зараз 32 роки, навчався у Римі аж 15 років, бо поїхав туди ще до середньої школи, малої семінарії. Тепер він фахівець з біоетики, що вивчає надсучасні проблеми ХХІ століття — застосування клонування, генного моделювання, імплантації органів. Ці питання в Україні дуже загострені і, на жаль, не відображені в законодавстві. От у вуличних дітей можуть забрати якийсь орган і продати, щоб якийсь олігарх міг продовжити собі життя. Отець Ігор Бойко написав перший підручник українською мовою з біоетики. Цікаво, що рік тому його курс слухав голова Львівської обласної ради Ярослав Сеник під час нашої щорічної богословської школи в Унівській лаврі. Керівництво області через молодого доктора усвідомило цю проблематику.

— Чи багато випускників УКУ виїждж­а­ють за кордон для продовження навчання і не повертаються в Україну?

— Повної соціології ще не можна визначити, бо спеціалізовані богословські студії можуть тривати 6 — 8 років після магістерського ступеня. Для патристики й біблеїстики потрібно вивчати різні мови, не лише латину, давньогрецьку й давньоєврейську, а й шумерську, коптійську. Я вже не кажу про французьку, німецьку й італійську, щоб читати сучасну наукову літературу. Ці студії довго тривають. Утім відсоток повернення дуже високий. За останні два роки УКУ поповнився вісьмома новими докторами богослов’я, які народилися в Україні, навчалися за кордоном і повернулися сюди працювати. Ми маємо 500 випускників богословського факультету з 1999–го — року першого випуску. З них 180 є священнослужителями. Багато хто працює в науці, у видавничій справі як редактори й перекладачі, дехто в пресі працює, хтось пішов у політику, в бізнес. Вони це роблять, намагаючись зберігати розуміння власної гідності і гідності праці, гідності служіння.

«Можливо, самих знань не вистачає?»

— Молоді українські богослови з високою освітою, з розумінням суспільних проблем зможуть тепер працювати у різних державних наукових і освітніх установах?

— Це не просто. Бо ще не прийнятий державний стандарт цієї дисципліни. УКУ доклав багато зусиль протягом десятиліття, щоб богослов’я було визнане в Україні як навчальна дисципліна на рівні бакалавра і магістра. І це сталося у 2006 році. Однак в Україні поки що не може бути кандидата чи доктора богословських наук. Невизнаними залишаються фахівці, які мають ступінь доктора богослов’я, хоч з Оксфордського університету, з Парижа, Відня, Гарварда. Вища атестаційна комісія України, яка при­своює наукові ступені, не визнає богослов’я. А в Україні лише ВАК видає дипломи про присвоєння наукового ступеня. Зараз гостро дискутується питання: чому університети й інститути Академії наук не можуть видавати такі дипломи, як це є в усьому світі? Ми ж знаємо, скільки наших політиків за останній час, не маючи фізичної можливості науково працювати, «захищають» дисертації, «пишуть» монографії, займаються плагіатом. Усе це не лише дозволено, а ще й схвалено печатками. А здобуті чесною працею дипломи провідних міжнародних ВНЗ з дисциплін, які в Україні сьогодні вкрай потрібні, не визнають.

Наприкінці 1980–х років в Україні було 10 університетів — сьогодні їх понад 160. Інституцій і людей, праця яких задля збільшення знань оплачується державою, є дуже багато. Знань, очевидно, не бракує. Хоча можна дискутувати, якої якості ті знання. Усі наші політики є вихідцями з цієї освіт­ньої системи... Можливо, самих знань не вистачає? Напевне, має бути моральне підґрунтя, виховання, що супроводжує технологію передавання знань. З духовної, богословської точки зору, диявол має знання і знає правду. Але він не має любові й пошани до гідності людини. Сьогоднішній світовий тероризм, організована злочинність є високотехнологічними, комп’ютеризованими, з найкращими бізнес–практиками. Я вже не кажу про доступ до зброї масового знищення. Там є лише зиск, бажання використовувати інших.

— Сьогоднішня політична криза в Україні також сигналізує, що потрібно щось змінювати... Чи може університет стати ініціатором змін?

— У нашому університетському проекті ми представляємо один відсоток львівського студентства. Тобто це крапля у львівському ставку і в українському морі. Наші випускники володіють 5 — 7 мовами, вже в нас були дипломні праці на рівні бакалавра, які використовували 9 мов у бібліографії. Це лабораторія, де є серйозне ставлення до знань і чіткі моральні принципи. Наприклад, не можна списувати. Якщо студент стягнув з інтернету частину реферату, не вказуючи джерела, його раз попереджають, а вдруге — відраховують.

Чи Україна потребує сьогодні такої лабораторії? Якщо так, то влада, бізнес, окремі підприємці могли б уже брати на себе відповідальність і підтримати цей навчальний експеримент. Богу дякувати, ми вже не є офіційно маргіналізовані. Адже був час переслідувань, у 2001 році, коли наші студенти були активні в різних громадських акціях, навіть прозвучало по телебаченню, що мене збираються депортувати. Сьогодні наш університет має свободу, бо не є державним, але й має тягар, бо зовсім не отримує державної підтримки. Українська греко–католицька церква, структура якої в Україні була дощенту знищена, тільки–но стає на ноги, також не може утримувати університет. Досі 85 відсотків нашого фонду — це пожертви неукраїнських фундацій і жертводавців з діаспори.

«Університет і розумово неповносправні»

— Фахівці з дипломом богослова можуть працювати в різних сферах: це могли б бути і богослови–публіцисти, богослови–вчителі, філософи, підприємці. Якщо помріяти, що могло б дати повернення в суспільну сферу фаху богослов’я?

— Проектувати тут непросто. У Божому слові є гідність людини. Що змінив Ісус Христос наприкінці свого стратегічного плану? Майже нічого. Згідно з тим, що вивчають на МБМ–програмах у бізнес–школах чи в політ–стратегічних інституціях, проект «Ісус з Назарету» — це був крах. Християнство йде за своїм Учителем, своїм засновником у іншій сфері — свідчення. Христос свідчив про певні істини, і свідчив до смерті, тобто жертовно. Сила такого свідчення не вимірюється ні грошима, ні владою, ні світською славою. Але вона є історично очевидною, бо лишається, коли інші феномени попеліють. Богослов’я в такий же спосіб має працювати в Україні. Воно має бути чисте. Бути на служінні, мати динаміку пропозиції. Його не можна нав’язувати. Ісус не нав’язував нікому нічого. У такому разі богослов’я допомагатиме людям розуміти свою гідність. Скільки в історії і нашій сучасності є заможних людей, які вкрай нещасливі. Смачна їжа, розкішні будинки, поїздки на острови, звісно, дають певне задоволення. Але той, хто дав життя, хто допоміг, потішив, хто втер комусь сльозу, відвідав хворого чи ув’язненого, — той знає, що це щастя, це блаженство. І богослов’я має допомагати людям відкривати таку радість у житті.

— Ваші студенти, окрім того, що здобувають фах, потрібний у суспільстві, ще під час навчання мають практику служіння...

— Можна сказати, що наш університет побудований на трьох колонах. Перша — це вміння і готовність віддати все за правду чи за ближнього, з любові до Бога. Друга колона — це серйозне навчання, з увагою до джерел. Вивчення мов, історії мистецтв, широка базова гуманітарна освіта, яка допомагає особі стати людиною в повноті і розуміти людське життя. І третє — це увага до потребуючих. Університет не є соціальною службою, але ми собі вибрали спілкування з розумово неповносправними людьми як вимір виховання і росту, який ставить чітку печать на наш університет. Це доволі парадоксально — як це: університет і розумово неповносправні люди. Утім уже багато років рух «Віра і світло», який тепер називається «Ковчег», який гуртує розумово неповносправних осіб, їхніх родичів разом з їхніми друзями, що з ними спілкуються, має свій осередок у нашому університеті. І наші студенти мають ненав’язливу нагоду спілкуватися з такими людьми і пізнавати їхню гідність і водночас їхні великі потреби. Наші студенти також працюють і стажуються у сиротинцях, у притулках для старих. Захоплюються екуменічною працею, пошуком злагоди між людьми різних християнських конфесій, інших віросповідань. Приємно, що провідні установи Львова охоче запрошують наших випускників працювати до своїх офісів. Гадаю, що поєднання трьох принципів — стійкості й готовності на жертву задля правди, серйозної освіти, поруху служіння — матимуть попит у суспільстві.

«Впорядкування книгозбірні — одна з найбільших частин бюджету»

— Як відомо, одна з перших бібліотек України, яка комп’ютеризувалася, — це книгозбірня УКУ, що має близько 120 тисяч книг різними мовами. Її комп’ютеризований каталог доступний через інтернет. Чи до самих книг так само є вільний доступ усіх бажаючих?

— Так, наша бібліотека доступна для всіх. До того ж завдяки сучасному обладнанню у нас книжку не треба чекати годинами. Ми тішимося, що можемо послужити. Цікаво, що при тисячі студентів до нашої бібліотеки записані чотири тисячі читачів. До нас приходять художники, студенти академії декоративно–вжиткового мистецтва, бо в нас є велика колекція мистецьких альбомів. Це найбільша богословська бібліотека України, а також значне зібрання сучасної історичної й гуманітарної літератури, словники, енциклопедії. Це, передовсім, зібрання нової книжки, а не музей старої. Були роки, що принесли поповнення бібліотеки на 10 тисяч книжок. Сьогодні це складніше, бо не лише іноземна, а й українська книжка стала дорожчою. І тут ми, знову ж, користуємося щедрістю видавців, які дарують нам книжки. Сподіваємося, що й надалі зможемо обслуговувати кожного бажаючого. А це стає чимраз складніше. Бо впорядкування книгозбірні — одна з найбільших частин нашого бюджету. Наш бюджет у 10 мільйонів гривень лише на 6–7 відсотків покривається оплатою студентів.

— Чим досвід УКУ може бути корисним для освітян Одеси, Луганська, Чернігова?

— Він свідчить: це є можливим. Якщо комусь вдалося, всупереч перешкодам, переслідуванням, каліцтву лишитися мужнім і гідним — то зможе й інший. І це породжує надію. Нам, українцям, слід зрозуміти, що нас ніхто не стане рятувати ззовні. Ми маємо взяти на себе відповідальність за свою політику, лікарні, школи, за своє життя.

Досьє «УМ»

Борис Гудзяк народився 1960 року в Сіракузах (США) в українській родині. Закінчив університет у Сіракузах, семінарію у Римі. У 1992 році у Гарвардському університеті (США) здобув науковий ступінь доктора філософії в галузі слов’янської і візантійської культурно–церковної історії. У 1993 році приїхав в Україну й організував Інститут історії Церкви, працював над відновленням Львівської богословської академії та створенням УКУ, який нині очолює. У 1998 році був рукоположений на священика. Є автором фундаментального дослідження «Криза і реформи», що побачило світ англійською (1998) та українською (2000) мовами. Статті отця–доктора Бориса Гудзяка опубліковані в різних виданнях світу українською, англійською, італійською, французькою, німецькою, польською та російською мовами.

Довідка «УМ»

Український католицький університет живе східно–християнською традицією і виховує провідників суспільства, професіоналів для служіння в ім’я слави Божої, спільного добра і людської гідності. Пріоритети УКУ: ґрунтовна гуманітарна освіта, соціальна орієнтація навчального процесу, духовний вимір освіти. Це приватний науковий та навчальний заклад. Засновник — Фонд св. Климентія, головою якого обрано патріарха Любомира (Гузара).

Університет постав із традиції освіти Київської церкви, відкритої як до східного, так і західного богослов’я. Тут навчаються і викладають греко–католики, православні, римо–католики, протестанти та юдеї.

В УКУ діють філософсько–богословський і гуманітарний факультети та катехитично–педагогічний інститут. Є також короткотривалі курси з богословських предметів, літні навчальні програми. Професорський склад університету: 105 викладачів, із них 40 з науковими ступенями доктора чи кандидата наук. Щороку для викладання до УКУ приїздять близько 40 професорів з університетів Західної Европи, Австралії, США й Канади. Відношення кількості викладачів до кількості студентів на денному відділенні складає 1 до 3. У структурі УКУ є вісім науково–дослідних інститутів, видавництво наукової та навчальної літератури, комп’ютерний центр.