Лицар ордену краси

Коли на мистецькому обрії спалахує нова зірка, це завжди буває радісною несподіванкою, а часом і сенсацією. Та ще більш сенсаційною стає вернісаж знаменитого майстра, чиї твори багато років не експонувалися у столиці. Як, наприклад, виставка живопису професора Львівської національної академії мистецтв Олега Мінька, розміщена у двох залах Національного художнього музею України.

… Народжений на Донеччині, молодий електротехнік вступає 1959 р. у Львові до художнього інституту. Відтоді його творче й особисте життя пов’язане з містом, культурний вплив якого на всю країну можна порівняти з впливом Флоренції в Італії чи Кракова у Польщі. Та про урбанізацію не йдеться: у роботах Олега Мінька завжди відчуваються тонкі пахощі степового полину, тупіт коней і орлиний лет.

Після 1962 року, коли влада оголосила похід проти «буржуазного» і «націоналістичного» мистецтва, порядні художники не зрадили себе. Хтось малював портрети стаханівців або членів Політбюро, але талановита молодь змушена була, без перебільшення, піти у підпілля. Олег Мінько в ті часи відвідує заняття неформальної академії славного майстра Карла Звіринського, який згодом зізнавався: «Олег перейнявся пошуками нових ідей і форм. Те, що він робив, додавало мені якоїсь сили». Тривожне і наболіле, що інші виражали словом, він передавав пензлем. Красномовні назви його творів того буремного періоду: «Безглуздя», «Ностальгія», «Біль», «Крик»… Старі майстри, такі як Р. Сельський, І. Скобало, Д. Довбошинський були вчителями шістдесятників і раділи їхнім успіхам. Разом із Любомиром Медвідем і Зіновієм Флінтою Олег Мінько вже в 70–ті роки входить до найславетнішої «трійці» львівських живописців. Видатний скульптор Роман Петрук пояснив це так: «Малярство Олега — то внутрішні автопортрети; тому малює без шансів на осанну тлуму, зате для естетів і посвячених — насолода».

З такою оцінкою важко не погодитися. Як і автор цього вислову, художник Мінько ніколи не творив для натовпу. Його живопис стриманий, він не підказує, не «вбирає» очі, примушуючи глядача спільно з художником поринати у проблеми, розв’язання яких раптом виявляються хоч і не простими, але глибоко вмотивованими, водночас космічними і до болю земними. Все це, а також монументальність у поєднанні з вишуканою декоративністю вирізняє Олега Мінька з–поміж кращих майстрів сучасного українського малярства. При тому він не поспішає пожинати плоди свого виняткового дару, про що 10 років тому влучно написав Любомир Медвідь: «Мінько, можливо, один з останніх обачних лицарів ордену пані Краси — Феміди серед суцільної вервечки вітряків парадоксу».

Виставка триває до 19 жовтня.

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ