Андреас Гурскі: Ви можете побачити, як розвивалося моє его впродовж 20 років

Третій сезон у PinchukArtCentre почався 28 вересня з грандіозної виставки–акції німецького тандему Джулії Стошек і Андреаса Гурскі у супроводі піонерів електронної музики Kraftwerk. На трьох поверхах представлено 24 мегафотографії, створені в період із 1987 року і до сьогодні, 18 відеоінсталяцій із Колекції Джулії Стошек, а також проект молодої київської групи Р.Е.П. (Революційний Експериментальний Простір) «Патріотизм. Мистецтво як подарунок».

Андреас — «око Бога»

«Рейн на Дніпрі» був запланований у рамках Тижнів німецької культури в Україні, які тривають уже місяць. PinchukArtCentre приєднався до задуму Німецького посольства, запросивши до Києва дюссельдорфських «козирних тузів» світового contemporary art. Андреас Гурскі, якого мистецтволюб Віктор Пінчук на одній із минулорічних прес–конференцій назвав своїм улюбленим художником, уже експонував свої роботи в Україні на колективній виставці Reflection. Тоді йому не сподобалася наша країна і на запитання, чи хотів би він сфотографувати Україну, відповів категорично — ні. «Зараз моя думка змінилася. І я б міг тут робити свої картини. Я бачу ситуацію периферії, місця, де групуються люди. І ми не знаємо, на що вони чекають, — каже на прес–конференції Андреас Гурскі. — На виставці ви можете спостерігати за моїм его, як воно розвивалося впродовж 20 років. Я не роблю тематики, а показую власний світ. Усі мої роботи — це візуальне відображення реальності, медійна передача змісту».

На величезних фотороботах Андреаса Гурскі помітно, як він переходить від розсіяного бачення людини, де вона маленька капітошка на фоні гір, в імлі туману до портретів крупним планом. На деяких із них можна побачити портрет самого Андреаса. Картину «Рейн ІІ» митець фотографував декілька років. «Задум виник під час прогулянки берегом Рейну. Я працюю неподалік і щодня там бігаю. За 500 м від того місця, яке є на картині, розміщений музей Джулії. Мені подобається дивитися, як рухається вода, мене вражає Рейн своєю абстрактністю. Маю відчуття, що потрібно робити такі картини, і саме воно мене привело до Рейну», — пояснює Андреас.

У фотохудожника дуже особлива методика, через яку Гурскі називають «оком Бога». Він полюбляє фотографувати з гелікоптера, високих будинків, кранів, дивитися об’єктивом на землю з висоти Бога. Він каже, що це не погляд Бога. Але й не погляд звичайної людини, яка знаходиться у повсякденному житті. «Скоріше, це бачення дослідника, який спостерігає за світом на відстані. Вивчає його і намагається зрозуміти конструкцію. Логіку його розвитку», — каже про своє бачення творчості фотохудожник.

Його картини неможливо минути, але дивитися на них треба здалеку, щоб відчути масштаб, деталі і нюанси, правдоподібні до документальності. Та це не репортажна зйомка. Він не є прихильником швидкого кадру. Знімки складні й багатопланові. Гурскі фотографує з різних ракурсів пейзажі, стада корів, трибуни, «Формулу–1», супермаркети, клуби, аеропорти, а тоді монтує зображення, накладаючи один кадр на другий та підсилює суб’єктивну атмосферу з допомогою тонкої кольорової розробки.

У 2007 році на лондонському Sotheby’s його роботу «99 центів ІІ», на якій зображено ряди полиць із продуктами в супермаркетах, продано за рекордну для фотографії ціну — 3, 3 мільйона доларів. Куди б Гурскі не їхав, його переслідує питання про гроші. В Україні журналістів теж цікавило, як себе почуває чоловік із славою найдорожчого фотографа.

«Я залишаюся досить розумним щодо грошей. Мої роботи не завжди коштували мільйони. Коли закінчив мистецьку академію, шість років працював таксистом, після чого ще декілька років робив рекламну фотографію. У 70–ті я навіть не міг уявити, що фотомистецтво приноситиме мені прибуток. Зараз готую виставку зі 150 робіт невеликого формату. Вони не будуть коштувати дорого. Увага концентруватиметься на картині, а не на ціні», — веде Гурскі.

Фотохудожник не розмінюється на дрібниці. Він часто відмовляє людям, бо вважає, що їхні пропозиції не приведуть до вартісних робіт. Він не може собі уявити, що коли–небудь фотографуватиме атомну електростанцію. Каже, що проти атомної енергії. Попри славу і популярність, Гурскі не може сфотографувати місце паломництва всіх мусульман. «Мені відмовили, пояснивши, що як журналіст я не можу піднятися на гелікоптері у цих місцях, бо не є мусульманином. Зараз веду переговори з представниками Саудівської Аварії і думаю, що завдяки цим гарним контактам реалізую свою ідею», — ділиться планами Андреас.

Жінка в істериці

Джулія Стошек увійшла в мистецтво в той час, коли Андреас продав фотографію за понад три мільйони зелених. Влітку 2007 року вона відкрила на колишньому заводі музей сучасного мистецтва у Дюссельдорфі, подружилася з художницями–перфоменсистками і стала невід’ємною частиною світового contemporary artу. Джулія скуповує експонати медіа– та відео–арту, інсталяції та фотографії. Всі роботи, представлені у Києві, пов’язані з жінкою. На прес–конференції Джулія сказала, що вона — дитя відео–арту, що всі важливі моменти свого життя сама фіксувала на відеокамеру і вважає, що майбутнє — за відео–артом, наближеним до кіно, у якому використовуються відео– та аудіоматеріали. Експозиція «Руйнуй, вона сказала» — двочастинна відеоінсталяція Моніки Бонвічіні 1998 року, яка складається з нарізки жіночих ролей у класичних кінофільмах та уривків аматорського відео 1950–х і 1970–х.

«Марина Абрамович у відео­творі «Цибуля» 1996 року показує біль, відчуття, які переживає жінка у важкій психологічній ситуації. Думаю, таке відео варто бачити молодим художникам», — ділиться думками Джулія. На відео Марина з’їдає цибулину. Крупним планом показано, як вона кривиться, як стримує сльози, як слина тече по її підборіддю.

На запитання, чому в Колекції Джулії Стошек переважає відео, де жінка змальовується у психологічних муках, колекціонерка відповіла, що це не є основною тематикою. Хоча, переглянувши більшу частину відеоінсталяцій, бо на всі — тривалістю сім годин — людини фізично за день не вистачить, стає очевидним, що жінка в істериці в Колекції Джулії на першому місці. Вона згорає в ліжку, вона повзе у трубі, вона підриває себе бомбою, вона кидається з будинку заради любові, вона істерично танцює в метро, де всі паралізовано сидять на своїх місцях...

Люди–машини продовжили арт–музикою

Щоб проект досягнув апогею, Віктор Пінчук запросив виступити в Арена–Сіті легендарну електронну групу Kraftwerk. Андреас Гурскі знайомий із ними шість років, але слухає їх із 70–х. З їхніх семплів і драм–машини вийшла вся сучасна електронна музика. Засновники групи — два дюссельдорфських сноби та інтелектуали Ральф Хуттер і флейтист Флоріан Снайдер–Еслебен — давно не пишуть нових композицій, але ще не розучилися перетворювати виступи на неперевершені шоу. Власне, класичні твори Kraftwerk і сьогодні звучать авангардно. Зігнали «крафтверки» в Арені всесвітньо відомі хіти Radioactivity, Autobahn, Trans–Europe Express, Tour De France. А під улюблену композицію The Model Андреас Гурскі не стримався і засвистів у два пальці. На концерті фото– та відеозйомки були заборонені. Організатори попереджали, що охоронці виводитимуть порушників, та на це мало хто зважав. «УМ» запримітила, як серед неслухняних глядачів був і Андреас. Він моментами витягав із кишені пальта мобілку і крадькома фотографував своїх улюбленців.

Виставка «Рейн на Дніпрі» триватиме до 2 листопада.