Утома від фальші

Це нотатки розлюченого інтелектуала. Це спроба сказати не лише за себе, а й «за рабів отих». Адже ситуація зовнішньополітична, а конкретно — кавказька криза —вчинила і внутрішньоукраїнський розкол. Розкол на тих, хто так і помре зачмиреним совком, а хто став українцем і громадянином, і кого навіть натяк на повернення під московський чобіт доводить до межі самостримання. Але почнімо з кількох ілюстрацій.

Академіцтво (каліцтво свідомості)

Нещодавно всілякі там «зміючі» ЗМІ вчергове пирскнули труткою для щурів у чергового чиновного марнославця. Ось суть цього повідомлення: «Орден Святого князя Олександра Невського, яким у Росії був нагороджений лідер Партії регіонів Віктор Янукович, визнаний недійсним». Це випливає з повідомлення Генеральної прокуратури Росії.

«Генеральною прокуратурою Росії і ФСБ Росії разом із ФНС Росії, Мін’юстом Росії, Геральдичною радою при президенті Росії виявлені порушення закону в діяльності Академії проблем безпеки, оборони та правопорядку й автономної некомерційної організації «Національний комітет громадських нагород», — говориться в повідомленні. Так, академія, будучи громадською організацією, позиціонує себе як державна структура, наділена відповідними повноваженнями, і незаконно використовує символи й атрибути державної влади. «Академією і Національним комітетом усупереч чинному законодавству засновані 73 види ідентичних державним нагород, у т. ч. ордени, медалі, нагрудні знаки, встановлені учені ступені», — говориться в повідомленні. Як відомо, 9 липня, в день народження Януковича, саме «Національний комітет громадських нагород» прийняв рішення про нагородження його орденом Святого князя Олександра Невського.

Фальшива нагорода для підтримання фальшивого реноме. Не кажу про авторитет, тому що у світлі біографії та зміщених накопиченням первинного капіталу дефініцій слово це у ставленні до екс–кандидата в Президенти має дещо комічне змістове навантаження. Але в цьому парадоксальному випадку можна хіба що щиро поспівчувати Вікторові Федоровичу, котрий, очевидно, не з власної волі потрапив у кимось заготовлений сценарій. Це не ним ініційований випадок, і, очевидно, що той, хто вліпив номінанта в цей сценарій, відчув усю міць його слова і «п’ятериці».

Але йшлося про фальш підневільну саме з причини фальші запрограмованої, усвідомленої необхідності. Фальші як інструменту. Бо як іще можна назвати ментально зорієнтовану фальшиву косу Юлії Тимошенко? Особливо коли фальш–коса уже не прикриває фальшивість декларацій.

Навіть деякі актуальні та реалістичні оцінки подій і персонажів починають «протяжити» такою фальшивістю, що декому вряди–годи хочеться захлинутися валер’яною. Саме в такі моменти, коли звичайний політичний функціонер(ка), а вже не «помаранчева» ікона, починає сочитися сірчистим димом, починаєш всерйоз задумуватися про так звані лідерські політичні проекти. Це коли зусилля десятків тисяч тих, хто увірував у персону як в ікону, роками, як на панщині, добровільно відпрацьовує на персону з вірою, що саме ця персона і є втіленням ідеї, і те саме втілення ще притримується якихось рамок пристойності, аж трапляється якась прикрість, і ти розумієш: ікона тебе роками «розводила як лоха».

Чому, почавши з Федоровича, перепроектовуюся на Володимирівну? Та тому що жінка з косою, виявляється, є ні більш ні менш — «академіком» тієї ж скандальної «академії». І це вже не «сліпа» нагорода Федоровича. Це усвідомлене «академіцтво». Питання тільки, що має ця «академія» до безпеки України? Суть безпеки Росії, на думку сьогоднішнього її істеблішменту, в тому, щоби перетворити Україну на маріонетку. То що робить у лавах академії людина, котра претендує на роль українського гаранта? Гаранта незалежності та територіальної цілісності.

Тривожний місяць вересень

Осіннє загострення політичної хвороби, немов краплених королів, час від часу висмикує з рукава ті чи інші постаті. Пронизливий лист гостро чесного Степана Хмари по відношенню до будь–якої фальші був адресований Левкові Лук’яненку. Ну про його вар’ятську дипломатію пам’ятаємо добре, а тепер от закиди про торгівлю лояльністю явили нам нове обличчя Левка Григоровича. Обличчя роботи Юлії Володимирівни. А втім вона вже давно, як вправний скульптор, підкоригувала політичні обличчя не одному, здавалося б, безкомпромісному патріотові.

Отже, ілюстрація наступна:

«19 вересня Верховна Рада України прийняла за основу проект Закону України «Про державну службу» (№1400), автором якого є лідер Партії регіонів Віктор Янукович. «За» проголосував 361 народний депутат. Стаття 21 цього закону містить положення про те, що «особи, що вступають на державну службу і претендують на зайняття посад державної служби, повинні відповідати таким вимогам: ... 3) вільно володіти державною та російською мовами». Закон, який закріплює реальну двомовність в органах державної влади, підтримали, зокрема, народні депутати–львів’яни: від БЮТ — І. Денькович, С. Давимука, О. Гудима, С. Курпіль, М. Косів; не голосували — А. Шкіль, В. Яворівський; від Партії регіонів — П. Писарчук, Т. Чорновіл, Г. Герман».

Це лише згадка про львів’ян і попередження для всіх українців. Чому декларації виборчі лишаються лише яскравою обгорткою, а не предметом звітності політика перед виборцем. Зрозуміло одне: діюча виборча система остаточно розвела на свої доріжки політика і виборця — зробила його остаточно не підзвітним виборцеві. І результат не забарився — парламентаризм увійшов у режим активної самодискредитації. Не тільки політичної системи, а й усіх без винятку акторів цього дійства. Суспільство не настільки кадрово збідніло, щоб мати настільки примітивний парламент. Коли, наприклад, фракція БЮТ голосує практично за другу державну мову, а голова товариства «Просвіта» ім. Шевченка Павло Мовчан досі перебуває в лавах цієї фракції.

Панове, або хрестики скиньте, або труси вдягніть!

І ще один цвяшок у домовину політичної перспективи. Про природу ставлення до виборця як до «викінчено» безмозглого створіння (хто без мандата — той дурень) свідчить ось цей епізод — більш ніж переконлива ілюстрація того, що не фальшива коса породила політичну фальшивомонетницю, ця фальш–коса порятувала її від надто раннього розпізнання. Президент розповів і про таке. «Тільки я подав кандидатуру Тимошенко у парламент, я двічі подавав, щоб її вибрали, а вона заходить наступного дня до мене, щоб я призначив Медведчука спеціальним повноваженим послом до Росії, або віце–прем’єром. На що я категорично сказав, що ця людина не буде в українській владі ніколи», — сказав керівник держави.

Осінь — це завжди згадка про голодування студентів. Про передпомаранчеву революцію. Помаранчева, до речі, мобілізувала народ саме в першу чергу силами позитивно «майданутих», тобто саме тією першою перемогою громадян над владою. Це був протест, у якому інтелігенція зіграла більш ніж визначну роль поряд зі справжніми героями — голодуючими студентами. Разом з Ігорем Римаруком організував зо три десятки письменників, котрі в 1989–му приєдналися до спротиву на граніті. Але ситуація хоч і відмінна від присмерково–радянської, чимось схожа на ту.

У сучасній політиці, як і в політиці присмерку СРСР, домінують сили, які до власне боротьби за незалежність приклалися мало. Тому і втрачати цю незалежність їм не боляче і не принизливо. Нинішній політичний клас дивиться на Україну не інакше, як на інструмент власної наживи. Тієї «вічної України», про яку говорить Президент, вони не бачать і не розуміють. Тому й постає питання української перспективи, і чи персоніфікується ця перспектива як українська, крім Президента Ющенка, так само і через особу Тимошенко чи Януковича?

Лінія розламу нині пролягає не тільки між демократією і авторитаризмом, але й між «Україною незалежною» і «Україною — російським васалом», на яку, безперечно, перетворить неньку союз Януковича з Тимошенко. Хоч би як намагалися «Регіони» зіграти власну гру, тільки нечисельна, але більш сектантська БЮТ глигне «регіоналів» і не вдавиться. Якщо «Регіони» видаються все ще союзом інтересів, то БЮТ виглядає союзом заради інтересу однієї особи. Дуже символічним у БЮТ є присутність партії «Реформи і порядок» з її трутнем на прапорі. Як відомо, трутнів під осінь виставляють за двері. Покористувалися ними — і виставляють. Але питання про інше: якщо стомлює демократизм Ющенка, то чи надихатиме авторитаризм Тимошенко? Про потребу наведення порядку говорить той, хто сподівається не стати жертвою того наведення порядку. Вас не омине, не сподівайтеся! Навіть якщо це «наведення» швидко українізує країну та її громадян, то жертвою впаде економіка. Але авторитаризм виробництва Тимошенко—Януковича ще й породить за показною українізацією як фактично обвальну ізоляцію, так і васальну залежність від Росії.

Вибір інтелігенції

У нинішню політику вірити важко. Але в деяких політиків вірити варто. Вибір інтелігенції — при всій її матеріальній злиденності — має завжди надзвичайно високий моральний ценз. Про це політики здогадуються. Інколи. Для того, щоб політики розуміли це частіше, потрібно діяти. Не обов’язково бігти на майдан. Потрібно хоча б не мовчати. Потрібно не дати політикам украсти у народу право прямого вибору Президента.

А в цьому прямому виборі є особлива ніша для інтелігенції. З ким буде моральна сила інтелігенції — за тим і буде вибір народу, тому і буде довірена місія формувати національну стратегію. Політичні партії з часом стануть менш залежними від амбіцій окремої персони, але президентська влада буде персоніфікована завжди, а значить — приречена на моральність. Імена Івана Дзюби, Ліни Костенко, Євгена Сверстюка чи В’ячеслава Брюховецького не інфіковані користолюбством і ніколи не будуть асоціюватися зі шкодою для України, на відміну від імен найактивніших нині «пошуковувачів» булави. Саме зараз час не промовчати фальші, час почати перекладати людям пташину мову політиків. Саме поодинокій інтелігенції нині під силу пробудити в нації інстинкт національного самозбереження, так по–шахрайськи приспаний політиками.

Попередити — значить озброїти.