Журналіст, який урятував чужу країну

Прислів’я «Один у полі не воїн» або хибне, або має яскраві винятки. Часто одна скромна особа може відіграти визначальну роль у перебігу важливих подій і навіть в історії цілого народу. Це розповідь про людину, яка стала однією з перших легенд воєнної журналістики, людину, якій ціла європейська нація має бути вдячною за своє існування та державність, людину, без якої теперішні європейські кордони мали б, можливо, дещо іншу конфігурацію. Йдеться про американця Джануаріуса Макгехана (1834 — 1878), якого називають «батьком болгар» та «визволителем Болгарії». Останні слова написані на його могилі під ім’ям та прізвищем.

Історія могла б бути іншою

Болгари мають довгу та складну історію, тому не дивно, що вони відзначають аж три державних свята: День визволення від османського ярма (3 березня), День об’єднання Болгарії (6 вересня) та День незалежності Болгарії (22 вересня). Цього року країна відсвяткувала дві круглі дати: у березні — 130–ту річницю визволення з–під іга Османської імперії, а цього вівторка — соту річницю незалежності. Як бачимо, з часу визволення від турків і до здобуття повної незалежності пройшло 30 років.

Болгарія була завойована Османською імперією наприкінці XIV століття, а 1396 року султан Баязид І узагалі анексував її після перемоги над хрестоносцями в битві біля Нікополя. Болгарія отримала незалежність 3 березня 1878 року внаслідок перемоги Росії у війні з Туреччиною 1877—78 років. Але радість болгар була недовгою, бо Західна Європа відмовилася визнати нову країну, оскільки боялася появи великої слов’янської дер­жави на Балканах, яка могла б стати інструментом російської політики та експансії в цьо­му регіоні.

Питання нового «переобладнання» Балкан та доля Болгарії вирішувалися на Берлінському конгресі, який відбувся 13 червня — 13 липня 1878 року за участі Великої Британії, Австро–Угорщини, Франції, Німеччини, Італії, Росії та Оттоманської імперії. До речі, конгрес став зародком майбутньої Ліги націй. За наполяганням Росії болгарську делегацію на цей конгрес навіть не запросили. І недарма, бо Росія пристала на пропозицію європейців та турків знову поділити Болгарію на кілька частин і знову включити їх як автономії до складу Оттоманської імперії. Росія обміняла русофільську «Велику Болгарію» на більш вигідні їй поступки в інших питаннях. Усі залишилися задоволеними, окрім болгар, яким довелося чекати на справжню незалежність ще 30 років.

Злочин, який не вдалося замовчати

До російсько–турецької війни 1877—78 років призвела низка подій, ключову роль у яких відіграв герой нашої розповіді. Починаючи з 1873 року Туреччина потерпала від засух, які призвели до голоду. Щоб якось поліпшити стан власне турецького населення, уряд Оттоманської імперії обклав ще більшими податками народи підневільних провінцій: традиційна «десятина» була підвищена до 25 відсотків, а згодом і до 30. Ці та інші чинники призвели до повного фінансового колапсу в жовтні 1875 року. У Боснії і Герцеговині піднялося повстання, але турки придушили його з допомогою... сербів та чорногорців. Турецький уряд змушений був дещо полегшити податковий тиск, але економічна криза залишалася глибокою, і саме вона стала причиною квітневого повстання 1876 року в Болгарії. Його організувала маленька група революціонерів–націоналістів, яка сповідувала методи терористичної діяльності та сподівалася «пробудити» народ, розраховуючи при цьому на підтримку православних Росії і Сербії. Повстання було негайно придушене.

У травні–червні в південно–центральних регіонах Болгарії вибухнуло наступне повстання. Цього разу за кремнієві рушниці, ножі, шаблі та коси взялися переважно селяни та мешканці маленьких містечок. Вони вирізали сотні своїх сусідів–мусульман. Туреччина навіть не мала в цьому регіоні регулярних військ, тому кинула на придушення погано організованих та розрізнених груп повстанців своє нерегулярне ополчення, так званих баші–бузуків. Їхні дикі та жорстокі загони складалися головним чином із мусульман, які були вигнані Російською імперією зі своїх земель чи самі втекли до Оттоманської імперії від репресій, — здебільшого це були кримські татари та вихідці з Кавказу. Баші–бузуки винищили від 12 до 15 тисяч болгар. Вони влаштували дику різню, насилля та зґвалтування в гірському селищі Батак, де приблизно тисяча жінок та дітей сховалися в місцевій церкві. Загалом у Батаку було вирізано від п’яти до восьми тисяч людей.

Оскільки європейські країни були переважно союзниками Оттоманської імперії, то в газетах цих країн згадували про заворушення у Болгарії лише в контексті винищення болгарськими повстанцями мусульман. Першими інформацію про різню християн почали поширювати болгарські студенти, які навчалися в американському «Роберт Коледж» у Константинополі. А вже з їхніх слів цю інформацію почали розносити по світу місіонери, дипломати та журналісти. Але світ надалі не сприймав її за правдиву. Чутки з Балкан зацікавили молодого американського журналіста Джануаріуса Макгехана, який у цей час перебував у Лондоні. Джануаріус звернувся до кількох провідних лондонських та американських видань із проханням відрядити його до місця події і визначити справжню картину. Всі англійські газети відмовилися, бо не бажали йти врозріз із позицією уряду, а американські — бо США були союзником Англії. Нарешті погодилася найбільш ліберальна і опозиційна тогочасна лондонська газета «Дейлі Ньюс».

Журналістське відрядження, яке врятувало болгар

Макгехан об’їздив сплюндровані села й містечка, а таких було приблизно сто. Він писав звідти приголомшливі репортажі. Матеріали з «Дейлі Ньюс» передруковували газети Європи. Їм не можна було не вірити, оскільки кореспондента супроводжував відомий і шанований американський дипломат Юджин Шуйлер, приятель Льва Толстого і перший американський перекладач творів Толстого та Тургенєва.

Більшість статей Макгехана були зібрані в книзі «Турецькі злочини в Болгарії», яка вийшла не лише в Англії та США, а й у європейських країнах. У європейській пресі впродовж 1876 року з’явилося приблизно 3000 статей про звірства проти болгар. Підтримка Оттоманської імперії в Європі танула на очах. Навіть британська королева Вікторія змушена була визнати, що вражена дописами Макгехана з Болгарії. Свій голос на захист цієї країни подала провідна політична, культурна та інтелектуальна еліта: Отто Бісмарк, Чарльз Дарвін, Джузеппе Гарібальді, Вільям Гладстон, Іван Менделєєв, Оскар Уайльд, Лев Толстой, Іван Тургенєв, Федір Достоєвський, Іван Франко, Михайло Старицький. Віктор Гюго звернувся до Європи з полум’яним закликом: «Є хвилини, коли людське сумління бере слово і вимагає вислухати його. Необхідно покласти край імперіям, які вбивають. Мусимо загнуздати фанатизм та деспотизм».

Британське суспільство вимагало від прем’єр–міністра Дізраєлі рішучих дій. Європою прокотилася хвиля антитурецьких демонстрацій. За таких обставин Росія мала повністю розв’язані руки і 1877 року оголосила війну Туреччині з чітко визначеною метою: визволення Болгарії. Тим паче що у Росії трагічні події в Болгарії викликали таку істерію патріотизму, яка спостерігалася лише під час війни 1812 року.

Пізніше запал патріотизму зів’яв, бо Росія втратила у цій війні 200 тисяч вояків лише для того, щоб пізніше знову повернути поділену Болгарію під протекторат Туреччини. У підсумку перемогла таки Туреччина, бо її людські втрати були набагато меншими. Турецька армія була менша, але краще озброєна та навчена, а російські генерали робили ставку на «переважаючий людський фактор». Вони кидали на фахову турецьку армію тисячі новобранців, які щойно відірвали свої селянські руки від плуга. Турки мали гармати дальшого радіусу дії, ніж росіяни, тому просто розстрілювали цілі російські полки. В одному з перших боїв таким чином загинули 11 тисяч російських солдатів, а втрати турків становили... шість поранених. Разом із російськими військами йшов і Джануаріус Макгехан. Він був переконаним русофілом, але у статтях про перші місяці війни зазначав тупість російських генералів. Він писав, що весь їхній інтелект та емоції зводяться до одного — гри в карти.

Сільський хлопець із Огайо

Важко уявити, що цей всесвітній шквал здійняла одна людина, яка зуміла промовити до сумління людства, — скромний сільський хлопець, який народився 1844 року в родині вихідця з Ірландії на фермі поблизу міста Нью–Лексингтон у американському штаті Огайо.

Уже підлітком Джануаріус усвідомив, що праця на фермі — це не для нього. Його першою журналістською роботою було висвітлення Громадянської війни у США для газети з міста Сент–Луїс. Після війни він познайомився з головним героєм війни — генералом Філом Шерманом, який змінив життя молодого журналіста, порадивши податися до Європи. Макгехан прожив у Європі вісім останніх років свого короткого життя, коментуючи в пресі криваві конфлікти з європейської історії.

Макгехана можна вважати однією з перших світових зірок воєнної журналістики. Він висвітлював франко–прусську війну для нью–йоркської газети «Геральд». 1873 року разом із російською армією брав участь у кривавому завоюванні імперією Середньої Азії. Він написав окрему книгу про цю кампанію. Без сумніву, репортажі з Болгарії стали кульмінацією його яскравого життя, принесли йому загальносвітову славу. Макгехан помер від тифу в Константинополі 9 червня 1878 року, недоживши три дні до свого 34–го дня народження. Він залишив дружину та сина.

Джануаріус Макгехан похований у рідному місті Нью–Лексингтон. Па­м’ятник йому в центрі міста встановила болгарська діаспора. Пам’ятники визволителю встановлено у кількох болгарських містах, багато вулиць носять його ім’я, хоча більшість болгар не знають, хто він і що зробив для їхньої країни. І автор цих рядків не знав, поки під час останнього візиту до Болгарії не купив DVD із півторагодинним документально–історичним фільмом про цю легендарну особу.

1988 року в Америці з’явилася біографічна книга про легенду журналістики «Джануаріус Макгехан: Життя і кампанії американського воєнного журналіста» авторства історика Дейла Уокера. Вона мала кілька перевидань. 1995 року з’явилася п’єса для одного актора авторства Ріка Соваша «Життя і часи Джануаріуса Макгехана», яка фактично є переказом його життя від першої особи.