Тиберій Сільваші: Живопис мертвий, а я й далі малюю

Кожна виставка київського художника, короля фарб Тиберія Сільваші не може лишитися непоміченою. В арт–центрі «Я Галереї», що на київському Подолі, днями ангел підвісив на мотузки свої гігантські золоті крила. І хто б сумнівався, що це інсталяція маестро із закарпатським корінням Тиберія Сільваші! Кожне його полотно — живописний пароль у безкінечність. Смаглявий чоловік із сяючими очима вміє усміхатися душею і «запліднювати» всіх навколо кольоровою радістю. Він себе не вважає генієм, дивакуватим художником, підсміюється над щоденником Сальвадора Далі і на закиди, що всі творчі люди трішки божевільні, заперечує: «У мене немає відхилень. Я — нормальний». «УМ» спробувала в ексклюзивному інтерв’ю вималювати картину, якою зараз живе Тиберій Сільваші і помандрувати його просторами.

«Крила» творив окрилений музою

— Як виник задум виставки–інсталяції «Крила»? Таких висячих золотих полотен у Києві ще не було.

— Абсолютно несподівано і саме в «Я Галереї» Павла Гудімова. Прийшов сюди і зрозумів, що з кутом, який є в приміщенні, треба щось зробити. Тож назва виникла спонтанно на місці задуму. Я був окрилений романтичною музою, що приносить натхнення. Коли ми кажемо «крила», відразу виникає ланцюг культурних асоціацій. Крила у міфологіях стародавнього світу: єгипетській, грецькій, буддійській. Крила у християнстві, у природі. Цей проект складатиметься з двох частин. Першу ви бачите зараз у галереї. У другій на початку наступного року я перетворю «Крила» на об’єкти живопису в їх традиційному змісті, розріжу і розвішу на стінах галереї.

— «Крила» рухаються. Це входило у плани?

— Коли стояв на драбині, то було страшне відчуття, що в мене пошкоджено вестибулярний апарат. Вони механічно рухаються, а я гадав, що це драбина хитається. Почав шукати точку опори і не міг знайти.

— З одного боку, золотий колір — це символ сакральності, з іншого — гламур і комерція. Чого тут більше?

— Гламуру тут нема, але в сучасній культурі золото завжди пов’язане з поняттям гламуру, як знак епохи споживання. Це особливість культурної ситуації. Насправді це проект троїчності. Ми маємо тіло як простір, у даному випадку — галерею. Маємо душу, тобто сам живопис, який знаходиться всередині. Вона повертається з медитації у земний стан і несе частку світла в наше життя. І останнє, це дух — золото, який є носієм абсолюту християнського метафізичного світла.

Останню виставку із золотом презентую, швидше за все, у новій галереї «Батега» на Михайлівській площі. Там зроблю київський позолочений пагорб. Це буде останнє моє золото.

— І перейдете на інший колір?

— Не обов’язково. Це моя данина золотоверхому Києву.

У 2000 році разом із поляком Леоном Тарасевичем у Центрі сучасного мистецтва ми створили синій світ, де у кімнаті синьо­го кольору був басейн.

— Ви мали ще спільні проекти?

— Ми збиралися, але в кожного свої плани. Мали ще один спільний проект минулого року «Територія у Люблені». Захід організовував Єжи Онух. Залучалися поляки, білоруси, росіяни й українці.

Світ безідейний: усе, що ми творимо, комбінуємо наших попередників

— Знаю, що ви хотіли б мати одне полотно, на якому б малювали все життя і виставляли його раз на рік, щоб глядач побачив, як змінюються ваші думки. Чи не є кожна чергова виставка демонструванням цього єдиного полотна?

— Тільки щоразу до нього додається інсталяція. У різних проектах залишається одне і те ж. Усі мої роботи — живопис про живопис.

— Ви його не малюєте, а нарощуєте. Як це розуміти?

— Кожного дня нарощую його фарбами, абсолютно фізично. Те, що я не малюю, треба сприймати в прямому розумінні слова.

— Об’єднання 90–х «Живо­писний заповідник», ініціатором якого був Тиберій Сільваші, ще актуальне?

— Уже ні. Я так і думав, що воно може проіснувати як будь–яка група максимум п’ять виставок або п’ять років. Так і вийшло. Усі учасники пішли своїм шляхом.

— Тоді було актуально створювати об’єднання, які б розвінчували стереотипи. Чи є необхідність сьогодні створювати групи протистояння?

— Стереотипів вже не існує. Є, швидше, потреба об’єднуватися на естетичних засадах і разом будувати свою альтернативну естетику. Але не так, як було в той час.

— Кому варто розпочинати новий процес?

— Швидше за все, молодим художникам.

— Але за вашими словами більшість із них — нездари?

— Талант є, але з ідеями проблеми. І це не тільки в нас така ситуація. З ідеями сутужно в усьому світі. Нема нових ідей. Є комбінаторика, якою ми всі зараз займаємося. Навіть ці речі, які я зараз роблю, це, умовно кажучи, авторські речі. Насправді я комбіную ідеї , водночас використовуючи культурні коди.

— Що стало причиною, що ви остаточно порвали з предметністю в живописі й свідомо уникаєте логіки у творчості?

— Це називається мімітичність — повторювати, копіювати природу. А я йду до глибин. Сутність живопису має бути безпредметною. Я не хочу розповідати історію своїми полотнами. Хочу, щоб людина занурювалася у живопис. Тому відриваю його від стіни і змушую входити усередину простору.

— Художник, створивши свої об’єкти, пройшов половину дороги, глядач має пройти свою. Йому треба знати певні коди, щоб зануритися у ваш простір?

— Нехай відкриє себе і приходить без усякого упере­дження. Кожен увійде зі своїм культурним багажем. Якщо він освічена людина, то відкриє для себе значно глибше.

— Пане Тиберію, ви не змінили свого твердження, що живопис помер, а ви ще ні?

— У кожній такій фразі майже завжди є полемічне загострення. Декілька років тому у світі всі казали, що живопис помер. На що я відповідав, що я ще живу, я живописець, який працює.

— Але в колі сучасних художників до живопису так і не змінилося ставлення. На їхню думку мистецтво має творитися за допомогою фотоапарата, відеокамери, комп’ютера, але аж ніяк не пензля і полотна.

— Вони ще прийдуть до цього.

Дорогий художник, а їздить у метро

— Багато всесвітньо відомих режисерів за освітою були художниками. У вас теж є наміри підкорити кінематограф?

— Акторську професію я вже майже освоїв. Зіграв епізодичну роль в останньому фільмі Романа Балаяна «Райські птахи». Починав зніматися у фільмах ще зі студентських років. А в режисуру за першої можливості пішов би. Для цього маю декілька задумів авторського кіно. Це буде як моя проза, все абстрактно.

— Ви пишете?

— Нанизую слова. Нічого більше. Асоціативні ряди. В інтернеті можна знайти кілька моїх есеїв — «Земля і вода» про Тетяну Яблонську, «Вермеєр, або Обличчя живописця». Збираюся видати книжку. Не вистачає останніх п’яти есеїв. За це літо мав їх написати, та не встиг.

— Серед творчих людей дуже часто переважають амбіції і заздрощі. Вам заздрять, що картини Сільваші виставляються у музеях Мюнхена, Відня, Нью–Джерсі, у кращих українських арт–центрах?

— Хіба? Ми всі однакові, на одному й тому ж рівні. Це не до мене. І не від мене.

— Талант, як і відьмацтво, передається з рук у руки. Від кого ви перейняли свою силу?

— У мене дуже багато вчителів. Насамперед батьки. Батьківська любов — це головне у творчості. Коли я тільки думав стати художником і брав у бібліотеках якісь книги, то вже тоді Тетяна Яблонська була для мене всім. Ніколи не сподівався, що буду в неї вчитися. З її рук переймав і професійні навики, і особисті. Старанність, з ранку до вечора працювати в майстерні, любити і захоплювати. Процес навчання триватиме до останніх моїх днів. Дотепер вивчаю Рембрандта. Вважаю його одним із найпотужніших стовпів світового мистецтва. Якби в Києві не було «Портрета інфанти Маргарити» Веласкеса, мій творчий шлях склався б зовсім інакше.

Із сучасних художників мені близькі представники американського абстрактного експресіонізму. Останніми героями були Герхард Ріхтер і Стен Лі.

— А кому передаєте?

— Хто прийде. У мене немає конкретних учнів. Хто відчує потребу в мене вчитися — той це і робить. Майстер–класи, лекції для цього не потрібні.

— Ваші картини не дешеві. Відповідно, ви мали б їздити на «крутому» авто, однак я вас часто зустрічаю в метро.

— У мене є машина, але я люблю їздити в метро. На своїх колесах важче добиратися. Я люблю бачити людей, спостерігати за їхніми кольорами. А де це краще робити, як не в метро.