Крокодил із вулиці Гончара

У центрі Києва на місці сухих дерев, яких очікувала доля стати звичайнісінькими пеньками, останнім часом з’явилися скульптури. «Я багато подорожую Європою і спостерігав, як з аварійних дерев роблять оригінальні скульптури. Тому вирішив запозичити цю ідею для нас. Минулого року домовився з Київзеленбудом, щоб стовбури дерев, що всохли, повністю не спилювали, а залишали для вирізьблення оригінальних скульптур. Відтоді в Шевченківському районі Києва оселилися скіфська жінка, котик, крокодил, бабці, Буратіно, білі ворони...», — розповідає автор проекту «Подаруй деревам друге життя», віце–президент столичної організації «Ландшафтна ініціатива» Володимир Колінько.

Реалізувати вуличний арт–задум допомогли випускники Академії мистецтв. Вадим Котляров, студент Київського інституту декоративно–ужиткового мистецтва і дизайну ім. Бойчука, працював над першою скульптурою на вулиці Золотоворітській упродовж чотирьох місяців. Вийшла триметрова скіфська жінка, полакована, прикрашена різьбленням. Поряд зі станцією метро «Золоті ворота» на дерево виліз рудий котяра. Це робота випускника Академії мистецтв Костянтина Критуцького. «Я працюю над позитивними образами. Крім кота, змайстрував ще дзвіночки на вершечку старої верби на Пейзажній алеї, білих ворон, крокодила і Буратіно — на Гончара. Основу скульптури роблю в майстерні з кераміки, гіпсу, дерева. А потім за допомогою бензопилки та болгарки вирізьблюю ці фігури на стовбурі. На це може піти десять днів, а може, й місяць», — пояснює Костя.

Буратіно одним із перших отримав прописку на Гончара, 57. Критуцький майстрував свою іграшку десять днів. До стовбура старої липи додав руки й голову. Фігура вийшла досить кострубатою і без ніжок. Деревинці ще надто далеко до творіння Батька Карла з казки Олексія Толстого «Золотий ключик». Хоча кияни відразу здогадуються, як звати цього персонажа. Чого не скажеш про деякі скульптури у сквері ім. Чкалова, який майстри облюбували найбільше. Рибу, яка нібито запливла у стовбур дерева, без роз’яснювальної таблиці не розпізнаєш. Хлопці вчаться, їм потрібна реальна практика. Це факт. Та чи варто проводити такі експерименти у самому серці Києва якраз навпроти головного входу до Міністерства з питань надзвичайних ситуацій?

Володимир Колінько вважає, що скульптури розважають киян. «Такі фігури простоять майже двадцять років. Шкоди людям не завдають, бо гілки і верхівки дерев зрубують. Я часто бачу, як люди мило усміхаються, коли проходять повз цю красу», — переконує Колінько.

Оглядова екскурсія по місцях, де у старі дерева вселилися герої скульпторів, — ще один привід прогулятися улюбленими вуличками. Журналістка «УМ» із фотоапаратом у руках пройшлася по арт–об’єктах і почула не вельми милі відгуки про ідею ландшафтників. Дідусь, який щодня прогулюється сквером на Гончара, поділився зі мною враженнями: «Ці скульптури як тимчасова арт–акція себе виправдовують. Але аж ніяк не як прикраса міста. Краще б молоді деревцята посадили. А то вигляд у скульптур як у Пилипа з конопель. Вони не вписуються в інтер’єр скверу. Уздовж вулиці теж більше схожі на прибульців». Білі ворони, які сидять навколо шпаківні, його смішать найбільше. «Виглядає красиво, але, за логікою, взагалі дурна робота. Птахи схожі на ворон, але чомусь живуть у шпаківнях. І як я маю пояснювати своїй внучці, що пташки у скульптора вийшли трішки «ку–ку», — розводить руками перехожий.

Піднявшись по Гончара, на Рейтарській надибую ще свіжі обрубки біля стовбура: вже можна зрозуміти, що скоро перехожих вітатиме незграбна жінка з дитям, яке вчепилося у її дерев’яну спідницю. В порівнянні з її попередницею, скіфською жінкою на Золотоворітській, це навіть арт–об’єктом важко назвати. Скоріше, нагадує дебелих баб із хлібом–сіллю, яких так полюбляли тицяти за радянських часів при в’їзді у провінційні міста.

Зауважень щодо непрофесійності скульптур ініціатор проекту Володимир Колінько не чує. Не маючи конкуренції в інших містах чи навіть районах Києва, вважає свою ідею вкрай креативною. «У нас багато дерев, які всихають. Вони заслуговують на те, щоб їм дали нове життя, хоча б у вигляді дерев’яних скульптур. Ніхто не заперечує, а чому б і ні? Адже все це — позитивні емоції», — усміхається Володимир Колінько.