Вадим Хмарський: З українським патріотизмом в Одесі все гаразд

Кафедра історії України Одеського національного університету імені Мечникова вирізняється не тільки своєю активною позицією, а й молодими й перспективними іменами. Саме їм доведеться творити сучасну і минулу панорами «перлини біля моря». Колектив кафедри на чолі з Вадимом Хмарським ставить перед собою амбітні завдання. Ми ж говорили з професором та доктором історичних наук про місце Одеси в українській історичній науці.

Мить національного самоусвідомлення

— Пане Вадиме, почнемо знайомство з вашої «одеської одіссеї»?

— Народився я в Донецьку, звідки родом моя мати. Там минули дитячі роки. Батько — з Миколаївщини, був військовим. Тому ми помандрували по колишньому Союзу. Найбільше прожили в Грузії. Завжди по–особливому ставлюся до цієї колишньої радянської республіки. До всього, що там відбувається, — небайдужий. Школу закінчив в Аджарії, у Батумі — портовому місті (грузинська Одеса). А з 17 років і дотепер — живу і працюю в Одесі.

— Чому вирішили стати істориком?

— Захоплення історією почалося ще з фільму про трьохсот спартанців. А коли вдома з’явилася восьмитомна «Радянська військова енциклопедія», я почав до деталей вивчати плани і подробиці битв, особливо полюбляв походи Олександра Македонського. До восьмого класу хотів стати військовим — доки зір не зіпсувався, і це поховало мрії про погони. На історичному факультеті Одеського університету писав першу курсову про походи Юлія Цезаря до Галлії

— А як трапилося, що ви вибрали україністику?

— Шлях до неї йшов паралельно моєму національному самоусвідомленню. Цікаво, що в цьому велику роль відіграв батько — «російськомовний патріот України». Пам’ятаю, як, здається, ще в 1980 році (тоді ми жили під Москвою) він мимохіть сказав, що Україна настільки багата, що цілком може бути самостійною державою. Навіть я, учень шостого класу, відчув крамолу в цих словах. А мати пожартувала, що для повного щастя треба піти й оголосити про це на партзборах...

У восьмому класі в Батумі вчителька російської мови проводила уроки літератури народів СРСР. Розпочала з України, запитавши, чи є в класі українці. Це був момент національного самоусвідомлення тих, хто підняв руку. На наступному уроці я вже прочитав «Заповіт» Шевченка. Батько і мати відновили по пам’яті, як могли.

Тож коли на повноліття одержував паспорт, вагань у виборі національності (мати у мене — росіянка) не було. Коли я їхав із Грузії навчатися до України, то батько дав мені наказ із двох пунктів: отримати водійські права (досі не виконано, хоча з танком я міг упоратись завдяки батькові з 14 років) та належним чином оволодіти українською мовою.

Після закінчення навчання на мене звернув увагу професор Анатолій Бачинський, який став моїм науковим керівником і справжнім гуру в україністиці.

Феномен неординарного міста

— Одним із ваших наукових зацікавлень є одеська історіографія. Тож наскільки вивчена історія Одеси?

— Розпочинаючи з «Геродота Новоросійського края» Аполлона Скальковського (його називають ще «козацьким Нестором», адже він віднайшов і врятував архів Коша Запорозької Січі XVIII століття), всі зусилля істориків зводяться до спроби збагнути феномен цього неординарного міста. У ХІХ столітті більше уваги приділяли видатним постатям, переважно керівникам міста, які інколи ставали казковими персонажами, котрі одними ідеями чи розпорядженнями розбудовували це диво на Чорноморському узбережжі.

Протягом ХХ століття, навпаки, більше домінував вульгарно соціологізаторський підхід — масові, революційні рухи і участь у них одеситів з додаванням, щоправда, запозиченої з попереднього періоду «пантеонізації» тепер уже революційних героїв.

Сьогодні ситуація нагадує еклектичну картину — змішання стилів, напрямів — від міфологізації відомих персонажів імперської доби до вивчення різноманітних «соціально–економічних процесів», серед яких є й новий — пошуки місця Одеси в українському національно–визвольному русі.

На жаль, мало досліджень, які показали б повсякденне життя одесита в різні епохи. Хоча в усі часи у місті вистачало краєзнавців, хай і без наукових ступенів, які це фіксували.

У цілому історичні дослідження піднялися на новий рівень. Щоправда, слід визнати, що Одеса не давала історичній науці постатей рівня Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Михайла Грушевського чи наших сучасників Наталі Яковенко, Ярослава Грицака, Георгія Касьянова.

— Наскільки змінюються історичні міфи про Одесу?

— Є різні міфи. Є фальсифікати, які спрямовані на руйнацію, а є креативні, розбудовчі. Але й одні, й другі — протипоказані історичній науці. Найвідоміший бібліограф Одеси другої половини ХХ ст. Віктор Фельдман казав: «Міф — це те, що всім зрозуміло і багатьом подобається, а наука — це те, що не зовсім зрозуміло і декому дуже не подобається».

Історичні міфи про Одесу не дуже змінилися. Адже міфологізації піддається переважно ранній період, так би мовити, код появи нашого міста. Серед фальсифікатів варто згадати ті, що мають зовнішнє, не одеське походження про те, що «Одеса — це не Україна», «Одеса — російське місто» (на зразок — «Севастополь — город русской славы»). Серед креативних міфів, що не збігаються з історичною наукою — святкування дня народження міста. Традиційною є дата 2 вересня 1794 р. Хоча публіцисти, краєзнавці й історики ще з ХІХ століття ламають списи.

— А яка ваша думка з приводу заснування міста?

— Мій погляд відрізняється як від усталеного, так і від радикального — про буцімто 600–ліття Одеси. Гадаю, що будь–який населений пункт має вести відлік свого життя відтоді, коли можемо фіксувати безперервний процес його існування.

Місце розташування Качубіїва (Качубея) часів Великого князівства Литовського, згадуваного вперше у 1415 році, досі не з’ясовано. А от турецький Хаджибей відомий з середини XVIII століття. Уперше чітко вказали на його існування запорозькі розвідники у 1765 році у зв’язку з побудовою біля нього фортеці Єні–Дуні. Він не припинив свого існування ні 1789 року, коли фортецю штурмом узяла російська армія (переважно силами чорноморських козаків), ані 1791–го, коли ці терени перейшли до складу Російської імперії.

Очевидно, так вважала й імператриця Катерина ІІ, коли 27 травня 1794 року видала рескрипт (деякі історики пропонували з цього моменту вважати народження міста), який розпочинався словами: «Уважая выгодное положение Хаджибея при Черном море и сопряженные с оным пользы, признали мы нужным устроить там военную гавань купно с купеческой пристанью».

22 серпня (2 вересня) 1794 року відбулося освячення православних храмів у місті, і відтоді ця дата стала сакральною для імперії, зрозумілою і зручною для радянського суспільства.

Український код Одеси

— А як з українським міфом Одеси? Чи існує такий?

— Український міф полягає в тому, що Одеса нашими попередниками була усвідомлена частиною України. Тому опинилась у межах УРСР, а з розпадом Союзу — у незалежній Україні. Цей креативний міф уже знайшов своє втілення.

Якщо говорити про український етнос, то за 17 років маємо помітні зміни. А все тому, що процес іде не кваплячись, природно, має певну базу в попередній епосі. Кілька десятиліть тому російський письменник Лев Славін, написав: «На Одесі, попри всю її національну строкатість, лежить видимий український відбиток. Із селянського хлопця, з капітана далекого плавання, університетського професора раптом визирає тип запорожця з козацької січової вольниці — весь цей сніп відваги, гумору, сили, поезії».

Процеси йдуть. Знайомий, який на початку 90–х разом із групою студентів виходив з аудиторії на знак протесту проти викладання українською, тепер сам читає історію України.

— Чи не здається вам, що останнім часом вдаються до спроб довести «російськість» Одеси меморіальними дошками та пам’ятниками?

— У вашому запитанні відчувається політизація. Що означає — діяч російський чи український? За якими критеріями можна визначити, наприклад, Іллю Мечникова — нобелівського лау­реата, яким Україна має пишатися? Він нащадок молдавського придворного, який мав титул мечника й емігрував до Російської імперії. Мати вченого була єврейкою. Жив і працював в Одесі. То чий він діяч — молдавський, єврейський, російський, український?

В Одесі останнім часом вшановано меморіальними дошками, пам’ятниками, назвами вулиць таких діячів українського національно–визвольного руху як Івана та Юрія Лип, Івана Франка, Михайла Комарова, Лесю Українку, Михайла Грушевського, Михайла Слабченка тощо.

— А як же пам’ятник Катерині, проти якого різко виступили практично всі українські товариства?

— Тут справа теж не така однозначна. На мій погляд, слід розрізняти імператрицю та її пам’ятник. Його, до речі, було встановлено лише у 1900 році, коли імперія перебувала напередодні непростих випробувань й великодержавну ідеологію треба було підтримати у місті певною символікою.

Але відновлення пам’ятника — не данина імперському міфу міста, а радше вшанування його історичного вигляду.

— Але ж Катерина послідовно знищувала все українське!

— Чи можна її звинувачувати в антиукраїнськості в умовах другої половини XVIII століття, коли сама українська ідея не визріла не лише в політичному форматі, а й у культурницькому? Їй можна закинути «антикозацькість» за руйнацію Січі, «антиселянськість» через запровадження кріпаччини, а от антиукраїнськість — це вже модернізація, від якої і до міфа–фальсифікату недалеко. Я усвідомлюю, що те, що кажу, не всім зрозуміло, а декому дуже не сподобається (сміється). Але сьогоднішня Україна сильна якраз свободою слова.

— Чи утверджується в Одесі українська самосвідомість?

— Думаю, що з українським патріотизмом в Одесі все гаразд. Особливо це відчувається після перебування в Криму, де й досі кажуть «поїхав в Україну».

За переписом 1897 р. українців в Одесі було у межах десяти відсотків (утім це пов’язано з недосконалою системою самоідентифікації за царизму). Через півстоліття — українців у місті уже понад 40%, нині — 64 %. Щодо української культури, то тут зрушення теж очевидні, хоча й повільніші, ніж хотілося би. Проте вже в минулому залишились прохання студентів читати курс історії України російською мовою. А ще недавно — це була звична річ.

— Чому так слабо чути голос Одеси в загальноукраїнських справах — в культурі, літературі, історії?

— В економічній сфері Одеса укупі з такими її супутниками як порти Іллічівськ, Юж­ний, ринок «7–й кілометр» проявляє себе дуже добре. Це сфери, що традиційно притягували одеситів.

Нині Одеса у пошуку — відбувається своєрідне перекодування культурного коду в нових умовах. Львів, наприклад, легко віднайшов себе і його місце на політичній, культурній, літературній, історичній мапі помітно виразніше.

Наше місто має чудовий потенціал, аби згодом одесити могли говорити за зразком одного партійного чиновника: «Київ, ясна річ, перше місто в Україні. Але й Одеса — не друге».