Борис Михайлов: Із фотографії вийшло повітря...

Борис Михайлов — фотограф, і він народився у Харкові. Точніше про Боба і не скажеш. Бо, попри свою інженерну освіту і нинішнє проживання в Берліні й Москві, життя Михайлова — це фотографія, а життя його фотографій — це Харків. Саме в цьому місті, що має свою поважну історію фотографії, Боб починав фотографувати, у ньому 70–річний фотограф і сьогодні шукає сюжети для своїх робіт.

Колишній харків’янин Борис Михайлов став особливо популярним після фотосерії «Історія хвороби» (1997—1998), герої якої — харківські безпритульні. Про неї говорили різне: що це ілюстрації до підручників із венерології та хірургії, що це доповнення до книжок Олеся Ульяненка, що це іронія з присмаком трагедії... Але об’єктиву Михайлова належить набагато більше фотографій, навіть, швидше, книжок, бо саме ними фотограф вимірює свою творчість. У його «Незакінченій дисертації» (2000), яку називають серед десяти найкращих книжок світу, відшукаєте багато простих, тривіальних знімків, їх і порівнювати не доводиться з тими світлинами, які дозволяє робити сучасна техніка! Але щось у них є таке забуте, щемке, втрачене... Недарма кажуть, що Борису Михайлову вдалося самотужки створити цілий період в історії фотографії. Премія «Хазельблад» 2000 року — «нобелівка» для фотографів — лише підтвердила: у Боба немає конкурентів. А участь Михайлова в минулорічному Венеціанському бієнале, де були представлені сучасні фото автора, зроблені в Харкові та Шаргороді, довела: Боб — український митець.

«Мої роботи є в їхніх музеях, але в Європі інша гра з реальністю»

— Ви виставляєте свої роботи в усіх світових столицях, але все одно повертаєтеся в Україну. Чому?

— Мені зрозуміліше, що тут відбувається, через це легше й розповідати про тутешні події. В інших місцях уже тривають якісь ігри з візуальними справами.

— Так само ви повертаєтеся в Харків. Це міфічне місто для Боба?

— Ой, ви завжди, українці, коли говорите українською, обов’язково говорите про якісь міфи. А в моєму житті немає жодних міфів. Я ж перебуваю в Харкові — все реально! Святкування мого ювілею могли влаштувати і в Києві. Ось Москва прореагувала, а для Києва я й досі чужий. А взагалі сюрпризи можливі лише тоді, коли я сам їх собі влаштую. Не треба чекати якоїсь помпи. Як на мене, із самої фотографії вийшло повітря. Вона є частиною міжнародної мови, але головне її полишило. Та мені немає на що ображатись: більшість моїх речей не респектабельна. Я показую двометрових бомжів: хто їх захоче показувати? Тема звичайного людського життя відійшла — почався ґламур.

— Які його ознаки ви виділяєте?

— Їх дві. Від ґламуру потрібно здриг­нутися і розчулитися. Українцям завжди подобалися фотографії, які розчулюють. Але мені ближчий варіант, коли ти здригаєшся від арту, а потім у тобі ще якийсь час усе тремтить усередині від згадки. Завдяки тому, що Харків — жорстке місто, має хороші традиції — національного героя Едічку Лимонова, мені оця жорстка традиція ближча.

— Ґламур — це минуще чи одвічне?

— Це вимога часу: заповнити хорошими картинами хороші будинки. Але потрібно відокремлювати ґламур від реклами.

— Скільки відсотків у вашій фототворчості займає Харків?

— 90%. Я живу зараз у Берліні, знімаю там. Але кому в Німеччині потрібна моя творчість? Мої роботи є в їхніх музеях, але в Європі інша гра з реальністю, європейцям потрібне уже дещо інше.

— Художник сповна відчуває лише те місто, в якому народився? Ось Токіо ви говорили, що відчули не повністю...

— В японців була дозволена порнографія. Тому в них народився Аракі (Набуйосі Аракі — японський фотограф, що отримав широку популярність завдяки провокаційним роботам, зробленим на межі між еротикою та порнографією. — Авт.). У мене з ним було дві спільні виставки — ми дружкуємо.

«Мій страх — це показник, що я знайшов щось дуже важливе»

— Історія фотографії — це історія техніки. Цікаво дізнатися, як змінювалася фототехніка Бориса Михайлова?

— Думаю, це не запитання: кожен сам собі обирає камеру. Вона може бути й широка, і повільна, і швидка. Зараз зі мною японська камера.

— Аракі подарував?

— І він теж подарував. Зі мною сьогодні дві камери: одна в кишені, друга в сумці. Цього разу ще мало фотографій зробив. Час змінився, і тяжко зрозуміти, що в ньому головне. Я вже не можу знімати те, що знімав раніше. Змінюється і Харків, і моє ставлення до нього.

— Якщо повернутися до того Харкова, в якому ви знімали кадри для «Історії хвороби». Цікаво, як ви знаходили контакт із цими безпритульними?

— Коли людині платиш, то контакти встановлюються одразу. Мої герої відчували з мого боку якусь людську увагу. Цього вистачає. Я їх періодично шукаю. Коли не знаходжу, відчуваю, що знімати нічого. Вони мене пам’ятають і досі.

— А ви відчували якийсь страх під час роботи над цією серією?

— Один із виразників цікавості теми — це страх фотографа. Мій страх — це показник для мене, що я знайшов щось дуже важливе.

— Це страх письменника перед чистою сторінкою паперу?

— Письменник сидить у своєму кутку, і ніхто його не бачить. Тут же ти маєш доторкатися до чогось! Фотографу одразу ж мають вмазати в пику! Страх — це боязнь втратити обличчя, це боязнь забороненого. Лінію страху потрібно весь час відчувати.

— Тяжко жити постійно у візуальній напрузі? Художник запам’ятовує якийсь образ, щоб відобразити його згодом, фотографу важливо його зберегти тут і зараз...

— Річ не в тім, щоб сфотографувати одразу. Фотограф повинен миттєво відреагувати. Але художник має нині ті ж самі завдання — миттєва реакція. Є, звісно, якісь фундаментальні речі, які відпрацьовуються з часом, але потрібно відображати й перехідні явища.

«У дружини погляд шизофренічний, у мене — параноїдальний»

— Ви колись зазначили, що Інтернет і «фотошоп» зробили «стару» фотографію неконкурентною. Невже традиційне фото програло в цій боротьбі?

— Останнім часом змінилося ставлення до реальності. Раніше вона була документальною, а тепер її можна намалювати, зробити. Гра стає важливішою за репортаж. Я навіть не пробував вивчати «фотошоп». Колись починав із того, що складав докупи два зображення. Тоді з’являлися такі нюанси, які у «фотошопі» й досі зробити неможливо. До того ж, коли ми друкували фотографії вдома, це була інша творчість. Важливий момент — випливання фотографії. Вона могла бути світлою, нормальною або темною. Погана якість теж може давати цікавий результат. Нині важко говорити, кому вдалося зробити хорошу світлину: фотографу чи людині, яка її віддрукувала.

— Сьогодні кожен власник модної камери вважає себе великим фотографом. У вас немає відчуття, що ви десь позаду?

— Ніхто й близько ще до мене не підійшов! Сьогодні цінуються ті роботи, які можуть продатися. На другому місці опинилися твори, які повідомляють про щось важливе. Вони стали не такими потрібними, але все одно нікуди не зникають. Це важливе втекло з арту в книгу. Нинішні фотографи роблять настінні роботи — для інтер’єру. Це може бути і квартирна, і музейна стіна. Традиційний фотограф працювати може лише в книжковому форматі.

— Мистецтво повинне продаватися?

— Це один із елементів, який його штовхає вперед.

— У Михайлових є домашній фотоальбом: дні народження, родичі, вечірки?..

— Є якісь особисті фотографії, де я чи моя дружина вийшли симпатично, але окремих альбомів немає.

— Ваша дружина теж фотографує. Її цікавить інша тематика?

— У нас різні погляди на життя. Віта дивиться вузько, а я широко. У неї погляд шизофренічний, а в мене параноїдальний. Мінімалізм і сюрреалізм.

«Мене завжди цікавило банальне. Саме воно й лишилося зліпком часу»

— Мистецтво здавна називають цариною прекрасного...

— Неправда! Це в нас так вважають. Прекрасне і потворне — дитя однієї матері, тому, коли ви говорите, що мистецтво — це лише прекрасне, ви каструєте художників. Мистецтво для мистецтва, мистецтво для виховання — є багато видів мистецтва.

— Ви знайшли свій?

— Один варіант — мистецтво для мистецтва, другий — мистецтво для історії. Ще подобається мистецтво як гра, мистецтво як пізнання, мистецтво як краса...

— Сьогодні важливішою є фотографія чи текст?

— Тут треба розуміти для чого потрібна фотографія: для стіни чи для інформації. Підписи до моїх фотографій — це гра, одна з варіацій, як заповнити простір. У мене є фотографії, які без підписів не живуть.

— Ви часто повторюєте слово «репортаж». Можете сказати, що Борис Михайлов до певної міри є журналістом?

— Ніколи! Мистецтво для історії передбачає наявність таких хвилювань від споглядання фотографії, немовби ти дивишся на неї через багато років. Я звертаюсь до вас не як до людини, яка потім буде дивитися ці роботи, а начебто ви нині розумієте, що з часом дивитиметеся на ці роботи саме таким поглядом. Потім ви зрозумієте: «Так і було. А нині цього немає!».

— Арт–критики говорять, що творчість Бориса Михайлова — це цілий період в історії фотографії. Як гадаєте, що їх спонукає до таких оцінок?

— Фотографія, яка тоді створювалася, обслуговувала ідеологію, художня ж фотографія перебувала в зародковому стані й до реального життя звернулася пізніше. Я був одним із тих, хто підійшов до відтворення реального життя, а не окремих подій. Те, що вважається в нас звичайним, побутовим, тривіальним, зав­жди відносили до банального. Але саме банальність радянські фотографи й ігнорували, сприймаючи як неестетичне. Мене ж завжди цікавило банальне. Саме воно й лишилося зліпком часу.

«Фотографія — це піти туди, не знаю куди»

— Поговорімо про школи фотографії. Хто і що стало вашою школою?

— Сила фотографії полягає в тому, що їй не потрібно вчити. Можна дивитися на хороші й погані фотографії — і навчатися. Моє покоління вчилося на книгах. Фотографія — це піти туди, не знаю куди, принести те, не знаю що. Моє покоління — це інженери–фотографи: Олег Мальований, Женя Павлов... Другий шар — фотографи–журналістpи. Я про них нічого не знаю.

— А ви стали для когось школою?

— Запитуйте про це в молодих фотографів. Але моїх фотографій вони не можуть знати: в Україні майже не дістати моїх книг. Я викладав якийсь час у Гарварді, у Лейпцігу, робив зі студентами виставки. Ну, і, звісно, є ті люди, які писали на основі моїх книг дисертації. Та й «мої» бомжі сколихнули весь світ. Це було певне повідомлення для Заходу: тут погано.

— Але у світі є якісь класичні школи, де навчають фотографувати?

— На мій погляд, вчитися можна в Москві. Можливо, Віктор Марущенко веде в Києві хорошу школу. Його підхід мені подобається. Знаєте, в одного японського фотографа був учень. І він постійно дивувався, чому йому не дозволяють фотографувати. Вчитель на це говорив так: «Доки ти мій учень, ти не можеш робити фотографії. Коли ти підеш від мене, тоді ти станеш фотографом».

— Чи потрібні Україні музеї, центри фотографії?

— Я б хотів, щоб такого не було. Художники, фотографи, скульптори мають існувати разом.

ДОВІДКА «УМ»

Борис Андрійович Михайлов народився 25 серпня 1938 р. в Харкові. Закінчив Харківський інститут комунального будівництва і Московське вище художньо–промислове училище ім. С. Строганова. Почав фотографувати в 1968 році. Останні десять років живе то в Німеччині, то в Росії й Україні. Професор кафедри візуальних досліджень навколишнього середовища Гарвардського університету (США), академік Німецької академії мистецтв, викладав у Лейпцизькій арт–академії. Лауреат багатьох міжнародних премій: Coutts Contemporary Art Foundation Award (1996), The Hasselblad Foundation International Award in Photography (2000), The Citibank Private Bank Photography Prize (2001), Generalsatellite Corporation art prize (2003) та ін. Книги–альбоми: «Історія хвороби», «Незакінчена дисертація», «Сюзі та інші», «Вчорашній бутерброд». Персональні виставки проходили у Франкфурті–на–Майні, Філадельфії, Цюриху, Амстердамі, Ганновері, Парижі, Венеції, Лондоні, Нью–Йорку, Бостоні, Женеві, Кракові та ін. Роботи Бориса Михайлова є в Метрополітен–музеї (Нью–Йорк), в Музеї сучасного мистецтва (Сан–Франциско), в Пінакотеці Модерну (Мюнхен), Музеї Вікторії та Альберта (Лондон) та ін.