Наум Штаркман: «Грати треба просто...»

      Він грає так, як хоче. Є піаністи, якi грають так, як можуть — зазвичай швидко й голосно, бравурно й патетично. Є піаністи, які грають так, як треба — правильно, відповідно до усталених традицій чи банальних очікувань слухачів. Наум Штаркман грає так, як хоче, тому що має на це право. Право, забезпечене унікальним концертним досвідом, прекрасною піаністичною школою, безпосередністю відчуття та справжністю таланту. До своїх програм Штаркман включає найскладнішу (не у технічному, а в емоційному та стильовому відношеннях) музику — Моцарта, Шопена, Чайковського. Не боїться виконувати загальновідоме, популярну класику — навіть таку, як «Місячна соната» Бетховена чи фортепіанна транскрипція «Серенади» Шуберта. Багато грає свого улюбленого Шопена — композитора, життя якого знає буквально по днях...

       Київські слухачі минулого тижня мали чудову нагоду зустрітися з двома іпостасями мистецтва Наума Штаркмана. Перша — ансамблева, у рамках філармонічного абонементу «Скрипкова музика». Тут Штаркман виступав разом зі струнним квартетом імені Глінки (звучав квінтет французького композитора Сезара Франка). Штаркманівський рояль виявився ідеальним ансамблістом — гнучким, чутливим, — і водночас організуючим, дисциплінуючим (чи не таким повинен бути справжній лідер?). Друга іпостась — сольна, в абонементі «Мистецтво фортепіанної гри». Програма повністю складалася з творів Фредеріка Шопена, і тільки на «біс» піаніст заграв шубертівську «Серенаду» та блискуче-віртуозну транскрипцію «Танцю з шаблями» Хачатуряна. Сьогодні Наум Штаркман — наш співрозмовник.

      — Науме Львовичу, у ваших програмах домінує музика романтиків — насамперед, Шопена...

      — Мені здається, що романтиків я виконую краще, ніж щось інше. Звичайно, в репертуарі у мене є твори Баха, Бетховена, Моцарта, Прокоф'єва, але саме у романтичній музиці я себе почуваю найкраще. Один час мене навіть називали шопеністом. Дійсно, у мене «в руках» практично всі твори Шопена, свого часу я виступав на конкурсі його імені й дуже багато виконую його музики. Але не тільки Шопен! Я граю багатьох романтиків — Шуберта, Шумана, Ліста, Рахманінова, Чайковського... Я граю і Баха, і Скарлатті, багато граю Моцарта. До речі, я дуже довго боявся грати Моцарта, тому що вважаю, що у нашій професії найскладніше грати Моцарта, Шопена і Чайковського.

      — Цікаво, чому?

      — Тому що цих композиторів треба грати просто. А просто грати дуже важко. Адже технічно Моцарт не важкий. Але там кожна нота на вагу золота. Якщо зачепити хоч одну клавішу не так — ти вже зіпсував весь твір, для виконавця це катастрофа. Крім того, моцартівський стиль передбачає природність, простоту, легкість, прозорість — усе це надзвичайно важко здійснити. Я довго боявся братися за Моцарта; з віденських класиків мені значно легшими здаються Гайдн та Бетховен. І знаєте, у чому парадокс? Моцарта дуже гарно грають діти, які ще не знають, що це важко і наскільки це важко. Вони просто грають — інтуїтивно. А вже студенти починають щось придумувати. Тільки діти і, можливо, дуже досвідчені можуть грати його так, як треба. Чайковського також треба грати просто, природно та щиро. В жодному разі не віртуозно. Чи не тому виконувати твори Чайковського піаністи не дуже люблять? Там немає блискучої техніки, там ніде продемонструвати свій темперамент. Перший, хто почав грати фортепіанну музику Чайковського публічно, хто виніс на сцену сольний концерт із творів Чайковського, був мій учитель К. М. Ігумнов. Він знав таємницю — Чайковського треба грати інтимно, несентиментально і щиро. Межа між щирістю та сентиментальністю дуже незначна, майже ефемерна. Тому, виконуючи Чайковського, надзвичайно легко замість щирості потрапити в тенета сантименту. А сам Чайковський боявся і не хотів цього. Саме тому, як згадують сучасники, грав переважно голосно...

      — Проте до виступу в Києві ви творів Моцарта та Чайковського не включили.

      — Таким було побажання керівництва філармонії. Повноформатний шопенівський концерт — чи не найважче випробування для музиканта. З першої ж ноти зрозуміло, чи може піаніст грати Шопена. Це чути по тембру, по якості і кількості звуку, по відчуттю форми, по відчуттю стилю. Техніка Шопена — це мелодія у швидкому темпі. І треба у найшвидшому темпі «проспівати» на роялі усі ноти. Це дуже важко. Коли я граю Шопена, у мене таке відчуття, що цю музику написав я особисто, що це — моя музика.

      — Ви багато гастролюєте...

      — Я працюю дуже і дуже багато, може, навіть більше, ніж потрібно. Тільки у цьому сезоні у мене заплановано десять концертів у Москві. Я вже зіграв сольний концерт у Малому залі (з творів Мендельсона, Шумана, Шуберта та Ліста), у залі Чайковського сольний концерт із творів Шопена та Одинадцятий концерт Моцарта з оркестром. Я веду абонемент «Грає та розповідає Наум Штаркман» — цього сезону він складається з п'яти концертів і присвячений темі «чудо-діти» (Моцарт, Шопен, Мендельсон, брати Рубінштейни, Ліст). Крім того, щойно я був у Швейцарії, у чарівному містечку Лошатель, де у місцевій консерваторії регулярно проводжу майстер-класи і даю сольний концерт. Цього року до програми увійшли твори російських композиторів. — Глінки, Рахманінова, Чайковського та Прокоф'єва. Крім того — головування у журі фортепіанних конкурсів — у Липецькій області на батьківщині мого вчителя К.М.Ігумнова, у Петербурзі, на Міжнародному конкурсі імені М. В. Юдіної, у Ханти-Мансійську, на конкурсі молодих талантів я також був головою журі піаністів і грав сольний концерт. П'ятого березня я повинен бути у Японії на Міжнародному юнацькому конкурсі ім. Чайковського. Далі — сольний концерт у Великому залі Московської консерваторії. Потім, навесні, я голова Державних екзаменаційних комісій у трьох консерваторіях — Новосибірській, Уфимській та Петрозаводській. І всюди даю сольні концерти. Наступний сезон уже також розписано.

      — Дякую за розмову, бажаю творчої наснаги — і чекаємо у Києві з моцартівською чи чайковською програмами!