— Ох і прославили наше село! На всю Україну, — бідкалися законослухняні мешканці Поворська, коли всі засоби масової інформації нещодавно повідомили новину про «подвиг» трьох місцевих підлітків, які примудрилися розколупати авіаційну бомбу. Хлопці, зрозуміло, знайшли її на військовому полігоні. Пішли в ліс по гриби, а забрели на територію Повурського полігону, де після навчань залишилися бомби, що не вибухнули. Їх ще просто не встигли знешкодити. І хоч небезпечна знахідка, як годиться, була обгороджена, і табличка застерігала: «Обережно, не чіпати! Боєприпас, що не вибухнув», але чи то хлопчача цікавість узяла гору, чи усвідомлено підлітки вирішили на вибухівці підзаробити, — вони перенесли бомбу в інше місце і від’єднали... гайковим ключем детонатор...
Через деякий час вони знову повернулися в ліс, щоб наколупати тротилу. І наколупали! Правоохоронці, затримавши «героїв», знайшли в них, відповідно, 3100 і 4350 грамів вибухонебезпечної речовини світло–жовтого кольору. Як пізніше пояснили троє друзів правоохоронцям, тротил добували для того, щоб... палити. Хоча знали: це небезпечно, але не побоялися, ризикнули. Заради чого? Ніякі гострі відчуття, ані гроші не вартують життя. А життю 15–річного і двох 17–річних юнаків загрожувала реальна небезпека, адже бомба була на бойовому взводі. І те, що вона не вибухнула — просто диво. Напевне, хороші ангели–охоронці у трьох нерозумних дітей...
Три покоління жителів Поворська виросли, можна сказати, на полігоні, який «совєти» ще в 1940–му починали облаштовувати в цьому мальовничому куточку на межі Ковельського і Камінь–Каширського районів, а задіяли вже у 50–х. Отож де і як можна застосувати вибухівку — тут кожен пацан знає. Більш як півстоліття село і полігон співіснували в межах встановлених правил, яких поворські селяни намагались не порушувати. Але вряди–годи щось та траплялося. Ще пам’ятають у селі біду, яка трапилася вже в далеких 80–х. Троє хлопців з Ковеля, учні ПТУ, підірвалися на полігоні: один загинув відразу, двоє були поранені.
— Колись на полігон так не ходили, як зараз. Що ви! По–перше, пройти туди було майже нереально. Полігон посилено охороняли, службу несли солдати строкової служби, були охоронні смуги. Тепер охороняють контрактники, але їх мало. Хлопці працюють нормально, але не все в їхніх силах, — розповів старший дільничний інспектор Ковельського міськрайвідділу УМВС Ігор Матяшук, який нещодавно почав працювати в Поворську, у своєму рідному селі.
Ігор Віталійович теж виріс на полігоні. Його батьки служили там, отож про життя–буття цього військового підрозділу він знає не з чужих вуст. Коли сам був малим, то навіть із дитячої цікавості не тягнуло на полігон, бо знав, що це — небезпека.
— Бомбили тоді не так, як зараз. Коли навчання починалося, то бомбометання в три зміни проводилося. У Поворську вночі видно було, як удень. Двохсоткілограмові діжки зі спеціальною речовиною опускалися на парашутах й освітлювали територію полігону, коли літак заходив на бомбометання. Наші люди, як тільки парашути викинуть, запрягали коней, на мотоциклах, машинах — гайда до лісу парашути шукати! Пробиралися тільки їм відомими стежками, і пости обходили. Це була проблема.
— А що з парашутів робили?
— Ну що ви? Уявляєте, які то були мішки з парашутного шовку? А стропи? Незамінна річ у господарці. Бувало, що потрапляли люди й під бомбардування.
Розслабилися тоді, коли навчання почали проводити рідко. Порівняно недавно літаки знову почали літати. А любителі тихого полювання, себто грибники, познаходили за часи затишшя свої грибні місця на полігоні, звідки гриби возять мішками (особливо люблять там рости красноголовці). Але цього літа й на полігоні грибів мало. Про те, що в ліс «на полігон» ходити не можна і що це є військовий об’єкт, знає у Поворську кожен. На наше запитання, чи ходять на полігон по гриби, кілька місцевих чоловіків, яких зустріли на вулиці, лише хитро посміхнулися. Знати знають, але ходять.
У місцевій школі теж не втомлюються нагадувати дітям про це вчителі. Військові постійно приходять, розповідають, попереджують. Навіть у сільській раді на дошці оголошень висить лист–попередження за підписом командира авіаційного полігону «Повурськ» про небезпеку і відповідальність за збір металобрухту поблизу полігону, про те, що не можна підбирати невідомі предмети. Але така вже людська натура: скільки не попереджай — знайдеться хтось, хто переступить дозволену межу. Був випадок, коли один чоловік привіз у пункт прийому металобрухту цілісіньку бомбу. Тим часом навіть на тих полігонах, що вважаються недіючими, гинули люди. У липні 2003–го на колишньому полігоні «Буща» (на Рівненщині) загинуло двоє людей від невідомого предмета. 2007 рік — на полігоні «Кам’янка–Бузька» (Львівщина) від авіаційного боєприпасу гине теж двоє людей. До речі, ці два полігони (ще «Уманський» та «Херсон») у планах очищення колишніх полігонів стоять першими в переліку. Роботи ці мають проводити у 2008—2011 роках. Усього на території України нині є 34 колишні полігони, територію яких треба очищати від вибухонебезпечних предметів (загальна їхня площа — 150 тисяч гектарів). Та поки військові чи цивільні служби зроблять тисячі цих небезпечних гектарів повністю безпечними, там гинутимуть люди. Якщо навіть на діючих полігонах діти примудряються викопувати бойові бомби, то що казати про колишні...
Важко уявити, що було б, якби 120–кілограмова бомба, знайдена поворськими хлопцями, здетонувала. Після підриву такої бомби осколки розлітаються на півтора кілометра. За неофіційними даними, на Повурському полігоні не вибухнуло після останніх бомбометань ще 15 бомб. Чому вони не вибухають? Українська авіація використовує боєприпаси ще радянського виробництва, термін використання яких уже вийшов. Тому не всі бомби вибухають, а залишаються в землі небезпечними. Аби їх підірвати після навчань, треба пройти цілу низку формальностей, щоб отримати дозвіл на підрив. У військовому відомстві є свої щаблі субординації і теж вистачає паперотворчості. Поки дійде дозвіл з Києва на Володимир–Волинський, а звідти на полігон — мине як мінімум місяць. За цей час обгороджені попереджувальними знаками бомби можуть здетонувати навіть від випадкового шурхоту. І добре, якщо на цей момент поблизу не виявиться якогось горе–грибника чи шукача пригод. Чи можна знешкодити бомби, які не вибухнули, оперативніше? Знаючі люди кажуть, що так. У штаті військової частини, що обслуговує авіаційний полігон, є свої підривники. Могли б долучитися до цього і вибухотехніки з міліцейського відомства. Але останнім треба буде платити гроші. Хоча, зрештою, яка різниця, хто кому платить, все одно за кошти з держбюджету що армія, що міліція утримуються. Та це нам немає різниці, а в міністерств свої рахунки й розрахунки. У селі розповідали, що навіть своїм підривникам військове відомство не дуже щедро платить. Людина, яка ризикує життям, отримує в місяць 1000—1200 гривень. У Києві двірник удвічі більше отримує. Економлять і на пільгах. Раніше за три підриви служивий отримував статус учасника бойових дій. Тепер не можуть добитися цього хлопці, які мають тисячу і більше підривів. Чи насправді це так — про це не змогли запитати в командування військової частини. На час мого відрядження начальник полігону «Повурськ» був у відпустці, а начальник штабу військової частини не зміг поспілкуватися з журналістом, бо після НП з бомбою приїхали перевіряючі з комісією. Зрозуміло, що влетить усім.
А що ж чекає винуватців надзвичайної події? Проти всіх порушено кримінальні справи за ст. 263 ч. 1 (незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами...). Якраз класний керівник наймолодшого учасника, якому ще не виповнилося п’ятнадцять, принесла до сільради до старшого дільничного інспектора характеристику на нього:
— До хлопця жодних претензій не було. Голову має таку золоту, кожному б такий розум. Ну а що влітку подружився зі старшими хлопцями — то інше питання. Мама хлопчика померла, у тата інша сім’я. Живе з бабусею.
Може, саме його ангел–охоронець і відвів страшну біду від усіх трьох. Хотілося б, аби цей надзвичайний випадок став хорошим уроком для всіх хлопчаків, які живуть у селах поблизу авіаційного полігону. І для батьків, і для педагогів, і для військових, звичайно.
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
