Шлях людства довжиною в 1,5 кілометра

Ще два роки тому про нього мало хто чув навіть у рідному Івано–Франківську, окрім хіба що арт–тусовки. Тепер в українських мас–медіа ім’я Романа Бончука згадується значно частіше, ніж Мікеланджело чи Рєпіна. Щедрі промені епатажної слави впали на Романа торішнього вересня, коли завершив роботу над найбільшою вітчизняною картиною «Хроніка України», загальною площею 150 квадратних метрів і з понад тисячею персонажів. В епіцентр уваги 27–річний художник потрапив минулого січня, в День соборності України. Тоді перед його «Хронікою», розгорнутою в Українському домі, зупинився Президент Віктор Ющенко, назвавши її одним із вагомих сучасних мистецьких доробків.

Читачі «України молодої» знайомі з Романом ще відтоді, коли він лише почав класти перші мазки на свіжоґрунтоване полотно «Хроніки». Нині художник–експериментатор охоче розповідає про свій новий грандіозний проект. Та спершу — трохи ретроспективи.

Місце мега–«Хроніки» — в театральній коморі?

— Що змінилось у твоєму житті від часу нашої останньої зустрічі? — запитую Романа в затишній, зранку безлюдній івано–франківській кав’ярні. — Уже просять автографи?

— У небесах не витаю, живу дуже скромно. У побуті простий до неможливого, зате в роботі викладаюся сповна. Що змінилося? Одружився. Тепер Аліна забезпечує тили. Змінив «дев’ятку» на старий «Ніссан», хоча вкрай потрібен мікроавтобус, бо новий проект потребуватиме перевезення великої кількості витратних матеріалів. Після «Хроніки» не відпочивав, навпаки, багато працював над традиційними картинами, якими прикрашають інтер’єри. Та навіть на невеликих полотнах, гадаю, помітна моя схильність до аналітичного малярства.

— Цікаво, а де тепер твоя «Хроніка України»?

— Зберігається в скрученому вигляді у приміщенні Івано–Франківського драмтеатру. Що з нею буде далі, не знаю. Високопосадовці обіцяли взяти її в один із київських художніх музеїв, а також знайти спонсорів, аби показати картину на сході України для зміцнення національного духу, проте жодної конкретної пропозиції я так і не дочекався.

Калейдоскоп епох: від первородного гріха — до клонування

— Про намір узятися за ще масштабніше полотно, змальовуючи історію землян, пригадую, ти говорив ще в першій імпровізованій майстерні — холодному цеху колишньої Богородчанської райсільгосптехніки. Не боїшся, що цю картину спіткає доля попередньої?

— По–перше, новий проект — надзвичайно цікавий особисто для мене , тож реалізую його за будь–яких обставин. По–друге, життя мене дечому навчило, тому це буде мистецько–комерційний проект. На полотні — довжиною вже не 50, не 100 і навіть не 200 метрів, а цілих півтора кілометра буде зображена вся історія людства від Адама та Єви до сучасних досягнень цивілізації. Тобто будуть відображені ключові етапи розвитку: як змішувалися різні народи, виникали і зникали знакові дер­жави, робилися відкриття, яку роль у долі землян відіграли яскраві особистості тощо. Окрім того, все це супроводжуватиметься коротким текстовим матеріалом, графіками й голограмами. Іншою буде й форма картини — триповерхова споруда у стилі архітектурного арту та у вигляді куба розмірами 16х16 метрів і висотою 12 метрів. Зайшовши у своєрідну картину–музей, відвідувачі ( одночасно там їх може перебувати близько сотні) рухатимуться вгору по переходу–серпантину і розглядатимуть епізоди з історії людства в безперервній послідовності. Спуск також відбуватиметься за схожою схемою. Завершальний етап — перехід у капсулу, змонтовану в середині куба (висота 12 метрів, площа основи — теж 12 метрів). Там гостей очікуватиме сюрприз. Який саме, поки що не розголошуватиму.

— Це ти щось таке намудрував, аби знову здивувати світ і подратувати живих класиків малярства новою мистецькою витівкою?

— Такого у світовому мистецтві справді ще не було. Споруда картини не матиме фундаменту, її можна змонтувати за кілька годин на площі будь–якого міста. Незважаючи на простоту конструкції, вона матиме високий запас міцності й безпеки, що гарантують мої знайомі архітектори й інженери, котрі допомагали розробляти креслення та макет. Зовнішні теплоізольовані стіни дозволятимуть приймати відвідувачів і взимку.

Чекати залишилося п’ять років?

— До речі, як колеги старшого віку сприй­няли твою, дотепер найбільшу, вітчизняну картину і новий проект?

— Дехто з особливо ревних традиціоналістів називає мої великі полотна «хворобою мегаманії». Багато хто з доброзичливіших теж мене не розуміє. Мовляв, навіщо це тобі, адже простіше жити і працювати так, як усі. І заробляти непогані гроші. Але ж мені нецікаво простіше і так, як усі. Звичайно, можна вдень малювати картину, а ввечері сидіти з друзями за гальбою пива і дискутувати про перспективи малярства. А можна по–іншому. Мені ближче до душі творча усамітненість, яка залишає більше часу для експериментів. Змальовуючи розвиток людства, я теж ітиму власним шляхом. Це буде суто моє аналітичне бачення поступу нашої цивілізації на рівні власних відчуттів. Маю достатній рівень знань у цій сфері, тому в радники істориків не братиму, бо виникнуть проблеми ще й із маститими професорами історії, кожен із яких по–своєму тлумачить події минувшини.

— Я так розумію, що нині тривають активні підготовчі роботи і пошук спонсорів. Коли і де розпочнеться реалізація проекту? Який його орієнтовний бюджет?

— Розпочнеться через п’ять, максимум через шість місяців. Працюватиму в колишньому токарному цеху об’єднання «Пресмаш». Місця для куба там вистачить — висота приміщення 40 метрів. Завдяки безкорисливій допомозі друзів–технарів орієнтовна вартість проекту здешевлена до півмільйона доларів. Уже зголосилися перші спонсори.

— Коли ж цей диво–проект, за твоїми розрахунками, набуде готового вигляду і яка частина людства, окрім українців, побачить свою історію у твоєму змалюванні?

— Найпізніше картина–музей буде готова через п’ять років після початку роботи над нею. Звісно, Україна займатиме на ній чільне місце і не тільки тому, що я — її громадянин. У нашій історії, часом надто драматичній, було чимало яскравих подій та особистостей, цікавих люд­ству. Сподіваюся, що цю картину побачать і парижани, і лондонці, і мешканці інших великих міст планети. А залишитися назавжди вона має в Україні, принаймні це моє бажання.