Стримуючи політичну продажність, або Про політиків Руїни

«Захід повинен стати на шляху імперських амбіцій (Росії)»; «Росія витрачає багато своєї енергії, щоб відновити вплив, якщо не контроль, над колишньою імперією; «Кремль втратив почуття пропорційності»; «Захід повинен домагатися створення противаги російському експансіонізму»... Як ви думаєте — хто автор цих слів? Саакашвілі? Маккейн? Тягнибок?

Не вгадали? А хто ж тоді автор ось цих констатацій: «Кремль послідовно знесилює сусідні країни; ... Грузія зіткнулася з майже економічним задушшям»; «У російській армії панує хабарництво, а офіцери продають призовників у віртуальне рабство»; «Серйозну політичну опозицію (в Росії) змусили мовчати. Газети, телебачення та радіостанції закриті або перейшли під контроль уряду та його союзників. Ставленики Кремля замінили обраних регіональних губернаторів, а російську Думу вихолостили на шляху до повної монополізації влади»... Явлінський? Адамкус? Якийсь американський русофоб?

Не вгадали? Ну тоді остання спроба: «На час, коли вони (лідери західних країн) матимуть кращі ідеї (що робити з Росією), момент для вирішальних і ефективних дій може минути. У 1930–х, наприклад, французький та британський уряди були також непевні, які цілі дій Гітлера. Західні лідери повинні були витрачати менше часу, оцінюючи мотиви Гітлера, а більше — протидіючи силі Німеччини». Хто ж автор цих історичних аналогій? Сушко? Березовець? Кузьо? Ні.

Автор усіх попередніх цитат — Прем’єр–міністр України Юлія Тимошенко.

Стаття «Стримуючи Росію», що була опублікована всього лише рік тому в престижному міжнародному виданні Foreign affairs. Правда, читачі зразу ж упізнали в ній цілі абзаци, переписані в американського дипломата і політика Г. Кіссінджера, і звинуватили спічрайтерів Тимошенко в плагіаті. Але це немає ніякого значення — під статтею підпис Ю. Тимошенко, отже, вона щонайменше поділяє погляди, які від її імені викладені в тексті.

Цікава стаття, яку офіційна Москва негайно назвала «антиросійським маніфестом» і «спробою провести лінії поділу в Європі». Серед основних елементів статті — її відверто проамериканський характер; симпатії та аналогії зі знаменитою американською стратегією стримування, посилання на Дж. Кеннана приємні для американців, дивні для європейців, тривожні для українців і відверто неприйнятні та образливі для росіян. Стаття відверто антиросійська — і по суті, і з точки зору конкретних прикладів і порівнянь. Автор мислить категоріями холодної війни; а порівняння нинішнього російського керівництва з А. Гітлером узагалі характерні лише для радикальних антиросійських політиків.

Але згадали ми про цю статтю зараз не тому, що вона була пророчою — про реальну російську загрозу говорить увесь світ уже декілька років — принаймні після виступу Путіна в Мюнхені в лютому 2007 року. І не тому, що ця стаття спровокувала скандальний резонанс ще до її публікації: безпрецедентною стала заява МЗС РФ, у якій висловлювалося обурення змістом статті, яка ще не була опублікована. Вони назвали її просто антиросійським маніфестом. Росіяни настільки зраділи несподіваному «подарунку» у вигляді цієї статті, що, оприлюднивши заяву, хотіли гарантувати, що «подарунок» буде зроблено — чи шляхом публікації статті, чи, тим більше, шляхом її відкликання.

Звернулися ми до цитат із цієї статті лише тому, що минув всього один рік. І тоді, коли від теоретизування перед американськими інтелектуалами про стримування Росії треба було перейти хоча б до заяви про засудження початку практичної реалізації проекту відновлення Російської імперії, Ю. Тимошенко, чи «український канцлер», «залізна леді», як вона сама себе називає, просто... щезла.

А коли з’явилася після доброго серпневого відпочинку — то висловилась на підтримку «мудрості» проросійських сил в ЄС (якраз тих, хто сьогодні підпадає під її критику у згаданій статті), закликала на тлі зруйнованого Горі до «стабільного і заможного життя» і висловила жаль, що МЗС України, яке нібито «висловлює різкі заяви», підпорядковується не їй.

І все це — у контексті прекрасно відоркестрованої інформаційної кампанії російського телебачення про те, що в Україні — нормальний проросійський лідер опозиції з 20% симпатій, поганий антиросійський президент із 5% підтримки і — хороша Прем’єр–міністр, яка не хоче підтримувати антиросійську пронатовську політику Президента, терпить утиски поганих агентів Вашингтона і Тбілісі, однак, маючи 24% підтримки населення, напевне що піде на наступні президентські вибори і, ймовірно, їх виграє...

Я не знаю Кислинського й інших критиків Юлі. Про зміст домовленостей Тимошенко з Путіним і про список того, що вона здала росіянам взамін за підтримку на наступних виборах, знаю лише від знайомих політологів. Але навіть якщо би і Медведчук не працював на Тимошенко — вже той факт, що автор заклику в 2007 році стримувати Росію під час російської агресії у Грузію спочатку втекла, а потім неприховано намагається сподобатися своєю позицією Москві — вже цього достатньо, щоб запитати: так коли ви брехали, пані Прем’єр, — чи коли закликали стримувати Росію, чи зараз, коли намагаєтесь їй сподобатися?

Чи ви так само антиамериканська, як рік тому були антиросійська?

За рік Ю.Тимошенко поміняла США на РФ. Але чи це дивно? Перед цим вона так само за один рік радикально поміняла червоний колір на синій — соціалістичну ідеологію на християнсько–демократичну (УП про це багато вже писала). А ще газовий бізнес — на політичний. А ще перед тим — комсомольців–бізнесменів на Лазаренка, Лазаренка на Кучму, Кучму на Ющенка, Ющенка на ... Будь–що, аби добитися до влади?

Сьогодні, прорахувавши вигоду, вона поміняла Саакашвілі на Путіна. Кого ж на кого вона поміняє завтра? На кого вона завтра поміняє Україну? І як жити державі, коли це, не приведи Господи, стане державною політикою? Коли харизма, привабливість, свята переконаність у те, що говорить, разом із фарисейством, цинічністю, пересмикуваннями спільно з величезними грошима зроблять її повновладним і єдиним господарем країни?...

Але проблема не в самій Тимошенко — вона лише найкраща з цього комсомольського покоління, яке зараз нами править. Покоління політиків, для яких цинізм, хабарі, «відкати», користь, зради — це суть політики. Це стиль життя. А реформи, країна, громадяни власної держави — терміни для обдурювання виборців.

Хоча ні. Тимошенко від них усе ж відрізняється. Вона не просто політик — вона великий політик. Великий політик Великої Руїни. Інші у трійці лідерів і за її межами не є небезпечні — вони не вдягнуть усю країну у білі майки і не змусять усіх малювати сердечка. Вона ж це зробить. І горе тоді тим, кого застане епоха Великої Руїни...

Ніна ПЕТРОВА
«Українська правда»

ДО РЕЧІ

Комуністам роздали патрони

Вірніше не патрони, а «лимони» — кожен нардеп від КПУ отримав грошову «допомогу» у мільйон доларів США. Як повідомив минулого тижня (28 серпня ц.р.) сайт «Майдан» з посиланням на свої джерела, це сталося попередньої суботи шляхом «індивідуальної» доставки кожному нардепу. Лідер КПУ Симоненко, втім, отримав «командирську обойму» у цілих три «лимони» імперіалістичних умовних одиниць, так ненависних полум’яним захисникам трудящих. Джерелом благодаті, яка пролилася на комуністичних обранців, за даними тих же джерел, є нібито політична сила однієї дуже впливової в Україні особи жіночої статі. А призначення платежу, як припускають експерти, — за політичну дружбу на період осіннього сезону.

ДОВІДКА

«Руїна — період історії України кінця XVII ст., що відзначився розпадом української державності й загальним занепадом. Сусідні держави втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою силою. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці (А. Жуковський). Причини Руїни — відсутність загальнонаціонального лідера; глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики; егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище за вузькокланові та особисті; перетворення українських теренів на об’єкт загарбницьких зазіхань інших держав. Єдиною політичною силою, яка мала повне право на повернення цієї території під свою владу, була Гетьманщина... Проте європейська дипломатія уміло перегравала їх у складній дипломатичній грі (Руїна, О. Субтельний та ін.)».