Віньєтки минулих епох

На відкриття «Першого антикварного салону», що відбулося в четвер увечері в Українському домі, прийшло значно менше народу, ніж збирали подібні акції — живописний «Арт–Київ» та «Великий скульптурний салон», організовані, як і щойновідкрита виставка, директоркою Українського дому Наталею Заболотною. За словами пані Заболотної, яка не на жарт взялася за українське мистецтво, по–перше, це тому що вхід був виключно за VIP–запрошеннями, яких розіслали всього 500, а по–друге, політиків, які ледь не поголовно є колекціонерами чи простими «споживачами» антикваріату, підкосила парламентська криза. «Обіцяли бути і міністр культури, і віце–прем’єр з гуманітарних питань. Васюник нам навіть вступ до каталогу написав, але передзвонили і сказали, що не виходить», — поділилася з «УМ» пані Заболотна, яка з нагоди «прем’єри» ще одного свого дітища зробила зачіску в стилістиці 40–х, а–ля актриси трофейного кіно.

25% проблем

Не секрет, що антикварний бізнес в Україні є одним із найпідпільніших — і колекціонери не захищені, і шляхи добування старовинних предметів часто кримінальні, ще й українське законодавство змушує колекціонера, який придбав за кордоном якийсь цінний предмет мистецтва, платити ввізне мито в розмірі 25% від вартості шедевра. «Якщо так піде й далі, ринок антикваріату в Україні умре — розкуплять те, що ще залишилося, а його — «з гулькін ніс», а ризикувати й завозити з–за кордону нові предмети ніхто не буде. Те, що для російського колекціонера на аукціоні коштує мільйон доларів, для мене — 1 мільйон 250 тисяч, а ми й так у нерівних умовах — вони багатші», — песимістично каже на прес–конференції колекціонер, власник приватного Музею духовної спадщини Ігор Понамарчук. Він шпетить абстрактну «українську державу» і каже, що в селюків (на кого натяк?) поважати один одного не прийнято. На його тлі колекціонер Ігор Воронов, який виставив на «Першому антикварному салоні» скульптурні роботи Пабло Пікассо, Жака Ліпшиця, Олександра Архипенка, виглядає стриманішим і діловитішим, каже, якщо треба, він би сам сів і написав відповідний законопроект, який би відмінив це прокляте мито. У парі з цим законом директор і співвласник антикварного салону «Дукат» Леонід Комський вважає за потрібне ухвалити і закон про меценатство. Тим не менше, колекціонери і антиквари не дуже приховують, що вони знаходять можливості обходити зайві витрати. Навіщо ж тоді держава робить вигляд, що піклується про свій бюджет ще й таким чином, якщо на одному з «круглих столів» називалася сума ввізного мита з предметів мистецтва за рік — аж 73 тисячі гривень? Екс–віце–прем’єр Ігор Мітюков сказав «УМ», що теж палко підтримує ініціативу відмінити ввізне мито: «У перші роки незалежності, в часи економічної скрути з України за безцінь вивозили дуже цінні речі, і настав час їх повернути, а не обкладати податками тих, хто вкладає свої гроші в повернення шедеврів. Цим людям вклонитися треба. І розуміти, що рано чи пізно всі приватні колекції опиняться в національних музеях».

Антикварні «жуки»

Антикваріат — це старі предмети, цікаві через свій вік, унікальність, дизайн чи художню цінність, це речі, які представляють попередні епохи світової історії. Для наших колекціонерів антикваріат — це насамперед живопис, скульптура, ікони, адже меблів часів Людовіка XVI чи мейсенської порцеляни на нашому ринку не так і багато. Тому «Перший антикварний салон» — це на 90% картини. На першому поверсі представлені картини і скульптури із приватних колекцій — Фельдмана, Воронова, Шапіро, Прогнімака, те, що називається безпрограшними інвестиціями. Тематично експозицію першого поверху будували як представлення Паризької школи — інтернаціонального товариства художників, які працювали в Парижі у першій третині ХХ століття. Роботи Рибака Іссахара Бера, «Єврей під час молитви» Марка Шагала, роботи Анрі Епштейна, Артура Кольніка, Марка Стерлінга, Миколи Глущенка, який теж трохи жив у Парижі, скульптури Модільяні, паризькі краєвиди і чуттєві натюрморти, паризькі устриці і похмурі портрети — «пірнути» в Паризьку школу і пізнавально, і яскраво–емоційно. Окремий зал — православні ікони, окремий зал на другому поверсі — народна дерев’яна скульптура з колекцій Віктора Ющенка, Павла Гудімова, Олега Пінчука, Петра Гончара. Тут особливо відчуваєш, наскільки драматично виглядають дерев’яні янголи і святі, розп’яття, вирвані із храмів, місць, куди вони призначалися, спроектовані відповідно до інтер’єру, ідеології, функції. Їх погляди проймають до п’ят, а зал на другому поверсі загалом серед ярмаркової товкучки салонів і галерей на другому поверсі вражає теплотою і затишком.

Сорок антикварних салонів і галерей, із яких тільки кілька з Одеси і Львова, пропонують здебільшого картини — соцреалізм, авангард, стилізації під кубізм, гігантські жанрові полотна, є трохи меблів — звісно, в хорошому стані, є церковні раритети, унікальні книги XVII століття. «Ви це продаєте?» — питаю, показуючи на унікальні церковні предмети. — «Ні, — хитро посміхається хазяїн, — це з приватної колекції». Очі і язик у цей час говорять кожен свою правду, взагалі переважна більшість чоловіків, які справді мають відношення до світу антикваріату, а не прийшли «вигуляти» свій фейс, можуть без кастингу зіграти «хрещеного батька» — обличчя ще ті.

«Скільки коштує все разом»

Із цікавих знахідок — листівки початку XX століття, французькі, італійські фабричні гобелени XVIII століття, американські касові апарати, від яких не можна відвести очей. «Скільки за всі?» — питає у господаря, львівського антиквара Олександра Касіянчука, відомий колекціонер військових раритетів Олексій Шереметьєв. «Один коштує від 5 до 9 тисяч євро, в залежності від моделі», — каже власник львівської галереї «Ретро», яка спеціалізується на речах у стилістиці ар–деко і ар–нуво. Сам господар колекціонує касові апарати і предмети початку ери масового, промислового дизайну. В Олександра Касіянчука касових апаратів кінця XIX століття— 12, вони всі в робочому стані й можуть друкувати чеки. Їх купують для інтер’єрів ресторанів чи кав’ярень, бутиків, хтось — для домашнього бару у великий будинок. Серед шести представлених моделей є апарат дизайну братів Тіффані, Олександр каже, що це була найбільш вдала і популярна модель на той час. У 1890–ті роки касові апарати, які не мали механізму, що крутиться, коштували від 170 до 225 доларів, це — ціна автомобіля.

Чи правда, що у Львові весь антикваріат уже розкупили і мисливцям за старожитностями там робити нічого, питаю. «Правда. Панських міст в Україні, де ці предмети були зосереджені, раз, два і все. А ринок за часів Радянського Союзу — це 15 країн, туди все і вивозилося, все було дозволено, без проблем. І за 50 років — після 1944–го, потихеньку все розійшлося, — каже Олександр. — Я цікавлюся ще й масовим промисловим дизайном того часу, коли він тільки народився. Й інколи у Львові ще трапляються речі дизайнерів світового рівня, це можуть бути непримітні речі — світильник якоїсь унікальної форми, простий віденський стілець, зроблений обмеженим тиражем і є в усіх підручниках, який коштує шалених грошей. У Львові антикваріатом займаються чоловік 200, але я не працюю на полі конкурентів, я шукаю свою нішу, свої фішки».

У наступному боксі мою увагу привертає коробка для сигар із вензелями. «Це повтор, — каже Віктор Дуднік, у якого салон на Андріївському узвозі, — такі речі роблять майстри в Києві, за оригіналами XIX століття». — «Але це не продається як старі речі?» — «Ні, так само не продаються як антикваріат чарки Фабера із танцівницями. Оцей портсигар робили спеціально на замовлення для Єльцина, але випадково потрапив до колекціонера, — показує пан Дуднік на ювелірного виду цяцьку. — Ось ложки з емалями — кінець XIX — початок XX, маленькі декоративні стільчики під срібло — 1886 рік, невідомий майстер, я придбав їх сім років тому на виставці. Ось лампадка початку XVIII століття, це мідний травник — коробка для трав, які збирали монахи, купив у Львові, ось унікальна річ — престольний хрест XVIII століття, ось хрест рівня музейного, стародруки».

Уже на виході зустрічаю директора Інституту фінансової політики, президента благодійного Фонду сприяння розвитку Національного художнього музею Ігоря Мітюкова. Він теж колекціонер, але свою колекцію жодного разу не оприлюднював, каже: рано чи пізно кожна приватна колекція потрапить у музей. «Нас зараз цікавлять сучасні українські майстри, яких треба підтримувати, серед яких треба знайти перлини, які завтра стануть такими ж цінними, як і ті, хто тут сьогодні представлений, — каже пан Мітюков. — На жаль, ми не змогли поки добитися того, чого бажали, — відомий філіал музею на Інститутській, де ми б могли розмістити роботи сучасних художників, але боротьба ще попереду. Я думаю, що жоден киянин, жодна інтелігентна людина не може замовчувати те неподобство, яке твориться з нашим Національним музеєм.

Я цікавлюся сучасними українськими майстрами. Під яким впливами? Думаю, це загальна еволюція мене як людини, яка давно цікавиться живописом — від традиційних картин до сучасного мистецтва. У моєї колекції немає куратора, але я маю багато друзів серед фахівців. Хоча думаю, що на сьогоднішній момент у нас із дружиною вже виробився свій смак і наша колекція формується відповідно до наших уподобань і смаків. Але вона ще не завершена, тому її рано показувати».

Фахівці досвідченим оком промоніторили ринок старовинних раритетів, тепер і широка публіка може розважитися спогляданням дорогих предметів старовини і витворів мистецтва. «Перший антикварний салон» працюватиме до 15 вересня.