Олена Петрова, яка виграла єдину «українську» медаль на чемпіонаті світу в Німеччині (бронзову, на дистанції 15 км), при цьому двічі провалившись через проблеми зі зброєю в інших індивідуальних дисциплінах, продовжує дивувати й на першості континенту в Білорусі. Якщо позавчора здобутком Олени було «срібло» в спринті (7,5 км), де досвідчена українка поступилася лише екс-співвітчизниці Олені Зубриловій, то вчора, стартувавши в 10-кілометровій гонці переслідування з другої позиції з 9-секундним відставанням, Петрова перевершила тезку і таки доїхала до «золота». Її час — 30:41.8, і лише один промах. Зубрилова, яка на середині дистанції відставала менш як на секунду, фінішувала третьою (+1.33.6, аж 5 промахів), а «срібло» здобула росіянка Катерина Іванова (+36.3; 2 невлучання). Наша Лілія Єфремова посіла сьоме місце, а Оксана Яковлєва — 16-те.

Подвійна нічия молодіжної та національної збірних України в Африці, звичайно, знайдуть пояснення у фахівців, пов'язані передусім із зимовою непідготовленістю гравців. Проте цю локшину на вуха треба відкинути відразу, якщо уважно подивитися, як поводиться Олег Блохін із перших днів своєї тренерської кар'єри у збірній. Аналітики і психологи перші висновки щодо людських якостей найкращого бомбардира чемпіонатів СРСР почали робити ще тоді, коли Олег Володимирович із легкістю змінював своє членство у парламентських фракціях – від «лазаренківців» і комуністів до есдеків. Тож невідомо, кому й вірити — соціал-демократові (о) Блохіну чи зенітiвцю Олександру Співаку. Тренер із пафосом розповів про те, як він «уже на другій секунді» жбурнув телефонну трубку, почувши відмову нашого санк-петербурзького легіонера виступати за збірну. А сам гравець буквально наступного дня розповів журналістам про те, що йому узагалі ніхто не телефонував, і від виступів у синьо-жовтій футболці він не відмовляється. Якщо в Олега Володимировича й надалі буде подібна схильність до «жартів», то прихильникам футболу в нашій країні заздалегідь треба готувати себе до того, що заанонсоване перше місце у відбірковій групі — це теж лише жарт і не більше.

Колись дитячі спортивні школи були одним із основних елементів системи виховання міцного й здорового представника радянського суспільства. І в цьому суспільстві, попри всі його недоліки, таки були свої позитиви, принаймні у ставленні до ДЮСШ та спорту загалом. Нині ж, як не прикро, становище закладів такого штибу в Україні стає дедалі катастрофічнішим. Проблема, звісно, у коштах, точніше — у їх нестачі.