Любов і патологія Андрія Середи,

      Він прийде до вас серед ночі з купою пива, вбраний у картату шотландську спідницю і раптом, заквапившись додому і залишивши більшу частину того давнього демократичного пійла посеред кухні — на кращі часи — гвалтовно злиняє. А за кілька днів передасть вам подарунок — пожовклу книжечку українських колядок, видану 1944-го року в Берліні. А якщо котрийсь знайомий сповістить, що ви і ваша родина — найкльовіші у світі, майже стовідсотково можете бути переконані: цю фантастичну новину повідомив йому той-таки персонаж. Коли серед цього відреставрованого міста, вас, одинокого, заскочать смури, він матеріалізується у знудьгованому провулку і допоможе здолати жорсткий депресняк. А потім, задепресуючи сам, притисне телефонну слухавку з вашим голосом і спроквола та незлостиво, достоту по-братерському, попросить дати йому спокій.

      Однак залишимо це для мемуаристів: спогади неодмінно будуть веселі й не сопливі. Бо ще довго не сипатиметься із Середи потеруха й не меншатиме його життєвого драйву. Щодо тіла — нехай собі додається. Гарної людини мусить бути багацько.

      — Як вам вдається ось уже п'ятнадцять років бути разом і не набриднути один одному?

      — З нас уже двійко покумувалися: бас-гітарист і соло-гітарист. Вони достойні один одного. Хлопці кардинально протилежні за характером і це дозволяє їм співіснувати. В принципі, так само, як і всім «Кому Вниз». Ми зовсім не ті люди, які можуть узяти намета й поїхати десь до лісу, довго там балакати. Усі розмови закінчуються двома-трьома анекдотами. Все інше — то просто гарне враження одне від одного. В музиці ж у нас зараз така ситуація, що люди зриваються і роблять якісь паралельні проекти чи беруть участь у чужих проектах, де себе, як їм здається, розкривають. Потім, знесилені і задоволені собою, тобто гарно «обдрочившись», вони повертаються в групу. А постійно у нас залишаються два учасники — я і Малюгін. Ми вносимо ідеї, від групи ж переважно залежить аранжування (чого вони успішно не роблять). Групу тримає вічне протистояння, вічне намагання її учасників довести, що вони чогось варті.

      — Ви всі вже, даруй, не пацани. Кожен заробляє на себе і на свою родину як може, і то далеко не завжди музикою, тим більше не концертною діяльністю. Попри це, ви, мов ті павучки, берете себе за вуха, знову збігаєтеся докупи і наполегливо тієї «купи» тримаєтеся.

      — По-перше, ніхто себе за вуха не бере. Ще на початку своєї творчої діяльності ми з усіх команд проводили найтриваліші репетиції. Найбільше протистояння між нашими музикантами полягає в тому, що одні хочуть розвиватися й експериментувати далі, а я, скажімо, вважаю, що потрібно розробляти й поглиблювати наші давніші напрацювання.

      — Образно кажучи, одні — за експансію нових територій, а ти прагнеш поглибити і покращити «споконвічні» володіння.

      — На жаль, ніхто тих територій не завойовує. А щодо наших давніших надбань, то вони — мовби доторки до душ слухачів. Вони дають їм простір для мислення. Як ото буває хірургічне втручання, а буває...

      — ... голкова терапія...

      — Навіть не голкова... Це, швидше, такі музичні пестощі, які більше пасують у ставленні до коханої жінки.

      — Чи доречна ця метафора стосовно ваших фанів — українських скінхедів?

      — Не знаю, як це сталося, але саме від українських «скінів» я дізнався, що, виявляється, «Кому Вниз» є засновником музичного скінхедівського руху в Україні. Аналогічна ситуація з націонал-соціалістами, які теж мають нас за своїх. Хоча в останніх я сприймаю лише символіку та їхні економічні погляди. Насправді що одні, що другі йдуть паралельно з нами. І цей паралельний хід не такий уже й поганий, хоча спеціально ми цього не прагнули. Гірше, коли б казали, що ми провідники україно-постсовдепівської течії.

      — Як ти сам пояснив би власну незаперечну магію, коли, слухаючи «Нахтігаль», увесь зал встає, викидаючи вперед руку, і починає суворо підспівувати. До того ж (сама була і свідком, і учасником) підспівують цілком нерадикальні, нейтральні люди? Слухаючи ж «Суботів», плакали навіть особи, звільнені у середній школі від вивчення української мови.

      — Як я був маленький, мені батько читав Шевченка, як казки. Тож у піснях національної тематики просто спрацьовувало ДНК. Те, чого не можна було досягнути музично, досягалося інтонацією, почуттям. Та й завдяки тембру голосу я міг співати Шевченка не педерастично, а більш-менш достойно. Але ми ніколи не вриваємося до слухачів гвалтовно, не намагаємося їх переробити, не прагнемо зомбувати публіку. Мені пощастило знати дуже класних військовиків. Це були до біса розумні люди, бо ніколи не пропонували нам брати до рук зброю. Вони знали, що кожен має робити свою справу. Я упевнений, що у скрутний час, у фізично скрутний час, ці люди будуть поруч. А вони натомість впевнені, що ми завжди надамо їм моральну підтримку.

      — І все ж, чи вся без винятку публіка, що приходить на ваші концерти, тобі подобається?

      — Спершу, через поганий зір, коли ще не мав лінз, я взагалі нікого й нічого не бачив. Відчував лише вібрації з темної зали. Загалом же я й не намагаюся бачити публіку. Маючи класичне театральне виховання, я ставлю «четверту стіну» між собою і глядачами. Актор робить свою справу і ніколи не вдається ні до насильства, ні до проституції. І попри те, що концертна сцена дещо різниться від театральної, наш принцип спрацьовує. За п'ятнадцять років ми не мали жодного провалу.

      — На концерти росіянина Єгора Лєтова приходять такі покидьки, що страшно на них дивитися. Натомість сам Лєтов страшенно ерудована, інтелігентна людина. Однак часто те, що він каже, сприймають не ті і не так.

      — Можливо, це через таку собі мутацію інтелігентних, освічених і чутливих людей, які вдягли на себе бомжувату маску як продовження внутрішньої протидії системі. І певним чином із тією маскою зрослися. У цілому світі багато таких провідників-аутсайдерів, які, одначе, ніколи не були жлобами. Бо жлоб ніколи не здатен сам щось зробити. Подібних людей якщо й слухає якесь бидло, то тільки для того, щоб підхарчуватися їхньою енергією.

      — Вважаєш їх безповоротними невдахами чи це, швидше, юродиві від культури? Взяти б того ж Пєтю Мамонова...

      — Щодо Мамонова, не скажу, що достатньо добре його розумію, але, виходячи з власного виховання, мені не подобається маска пасивної протидії. Я маю знайомого, який став панком. Але не тим, що «ставить» собі ірокези за триста доларів, а справжнім. Хоч скільки б купався у морі, на ньому роками були одні й ті ж плавки і постійно смерділо г...ном. Я поважаю його протест, але це фізіологічний, пасивний протест. Стосовно ж культури і музики, то наші люди так здичавіли впродовж совдепії, що просто не здатні поєднати чи розмежувати сценічний образ і текст, вони не привчені слухати і розуміти. Якось у Полтаві на «Мазепі-фест» підходять до нас хлопці: «О, ви з Києва? Ви справжні музиканти? А що за група? А! «Кому Вниз»?! Не знаємо. Дайте нам три автографи».

      — Стосовно панкерства і рокерства. Ходить анекдот. Коли в Тернополі, повернувшись у готель після концерту з вигуком «Ми ж рокери!», ви почали трощити меблі, бешкетувати, а прокинувшись серед того гармидеру, знайшли в кожному ліжку по купі лайна. Інсинуації?

      — Про г...но — брехня. Ніколи такого не було. Щодо запахів, то я страшенно гидлива людина. Ми тоді зі щирим серцем порозбивали телефони. Це була така юнацька акція протесту: знищити той дурнуватий зв'язок, користуючись яким, ти не бачиш людського обличчя. Як на стан після концерту, то це була нормальна річ.

      — Нормальна для рокерів чи для готів?

      — Готами ми стали теж не з власної ініціативи. Нехай у цих дефініціях розбираються люди, які нас по тих нішах розпихають. До речі, Ірина Білик, яка стала першою україномовною дівонькою, що творить поп-музику, характером від «Кому Вниз» не відрізняється аж ніяк. А теперішній готичний імідж мені подобається. Завдяки українському «Готичному порталу», а саме Віталію Stranger Федуну , який нас і затягнув спершу до Польщі, а потім до Німеччини, я сам побачив, що таке назагал готичні зібрання. А готичний стиль складається і з фольку, і з «хімії», і з чого завгодно. Але попри перебування там усіляких «педерастів», тупих нациків і всього такого, що до готичної культури начебто не належить, — це доволі непогана течія. Принаймні започаткована вона досить розумними людьми. І приємно те, що нас приєднали до готів, а не до брит-попу.

      — Концерти, так чи інак, забирають купу вашої енергії. І ви маєте відчувати реакцію публіки, якусь віддачу або рикошет. Чи, може, ти нечутливий до такої побутової акторської метафізики?

      — Після кожної музичної акції цей рикошет — у душі.  Як ти вже кайф відчув, то не проміняєш ні на що. А взагалі нам страшенно пощастило, що ми займаємося некомерційною музикою. В Україні це можна робити до нескінченності. От ми вже дорослі люди, пройшли половину життєвого шляху, а й далі собі граємо і граємо... Як цей стан краще пояснити?.. Пам'ятаєш, Том Вейтс якось казав у інтерв'ю: «Я любив співати джаз — я співав джаз. Мене не слухали. Я вже почав його вихаркувати, вже кров'ю йшло. Ніхто не слухав. Нарешті завив, не дотримуючись жодних основ музики, — всім почало подобатись. А мені стало по фіг».

      Хоч я ніколи не був на його концертах, але чомусь упевнений, що Вейтс не загравав із публікою. Спілкуватися — міг, але не тягнув руки, не жбурляв речі... Тобто не поводився з публікою, як з інвалідами. Він геніальний тим, що вміє ставити слухачам запитання, а не відповідати на них. Саме цього прагнемо й ми.

      — Тебе не задовбали іронічні «наїзди», мовляв, Середа — золотий рекламний голос України?

      — Мені 40 років і я ср...в на подібні «наїзди». Рекламні начитки не додають мені творчої наснаги. Але, з іншого боку, в Україні не так уже й багато якісних, впізнаваних рекламних голосів. А всі ті анонімки я сприймаю винятково як відрижку совдепії.

      — Маєш патологію, що нею пишаєшся?

      — Можливо, це не досить здорово, як на перший погляд, але моя найприємніша патологія в тому, що чимдалі, то більше я відчуваю свою расову належність. Мені подобається фраза Бісмарка: «Я ненавиджу Австрію більше, ніж люблю власну Прусію». Те ж я відчуваю стосовно Росії. Україна щодо Росії — це доктор Франкенштайн, який створив потвору. На нас лежить відповідальність за появу цього монстра. Як ото прихід сатани на Землю відбувся з благословення Господа Бога. І до цього треба ставитися свідомо. Не можна бути і нашим, і вашим. Іво Бобул якось по п'яні мені скаржився, що не може нікому відмовити. Просять співати молдавською — співає, просять російською — будь ласка. Тарас Петриненко, якого я дуже люблю, зробив недавно сльозливий фільм, наче передсмертні записи якісь. Коли на початку дев'яностих його «Україно, Україно...» зазвучала по радіо, всі плакали. Але як можна пускати світські мелодії з дзвіниці Михайлівського собору? А Петриненко цього не розуміє. Видзвонюють його пісню, він тішиться і водночас скаржиться, як його влада не любить. Прекрасна людина, але в кожній його дії видно жертву совдепії. Вже за одного Тараса Петриненка, за невитравне рабство у наших душах, за розбиті долі цілих поколінь нашого народу треба ненавидіти російську окупацію і щосили витравлювати з себе її наслідки.

СИЛА СЛОВА

Андрій і Рима

      Їх продовжують любити тихою, невтомною любов'ю фанатика з гарною пам'яттю. «Кому Вниз» утворилися 15 років тому, останній повноцінний альбом видали 7 років тому. Пауза затягнулася. Втім і любов народна теж — «Кому Вниз» слухають сьогодні час від часу ті, хто в часи народження гурту ще наспівував у дитсадку пісеньку Крокодила Гени. Багато зі співаного писав Андрій Середа. Недавно ми з'ясували, що не все, що пише, він співає. Насамперед тому, що «воно» не піддається музиці, зате може бути підданим цензурі. Її, цензуру, ми вирішили замінити трьома крапками, а також рекомендацією не читати «Віночок сонетів» літературознавцям, кисейним панянкам та патріотам віком до 16-ти.

* * *

О горе! Вся душа в огні —

Моя Вкраїна у гівні!

Колишній Всесвіт умістивсь

В поїденій щурами скрині,

І більмом стали очі сині,

І впали руки.

О лихо! Всім єством пізнав,

Як рідний край себе засрав

І засиратиме довіку,

Аж доки жахно в дикім крику

Не захлинеться у гівні.

...Таке от снилося мені.

Та годі вже. Пора вставати.

Якби зі мною була мати,

Вона б легенько на руках

Мене віднесла, щоб обмити

Від того бруду і зігріти,

До Сонця Ванної Кімнати.

Якби зі мною була мати...

* * *

Душа обісрана мовчить.

Чому?! А ви ж бо, педарюки кляті,

Не здогадалися, чому?!

Та ж повен рот її гівном!

Який псалом, яка осанна,

Які ще радощі земні

Знайдуть її в отім багні

Брунатнім, часом знатнім,

Її окрилять, піднесуть?!

Стомився. Хоч на мить заснуть.

А ти, доношений козаче,

У тата й маму, крюк свинячий,

Чи не набовтався в сечі?

Лежиш на крижаній печі

Та й мариш любим псевдобратом,

Твоєї сраки вірним катом,

Чекаєш на тепло, пердло?

Стомився. Хоч на мить заснуть.

Забути все. На мить забуть.

Душа обісрана мовчить.

Пускає бульки в Космос.