Президенти Польщі, України, Грузії, Литви та Єстонії на майдані в Тбілісі 12 серпня ц. р. (Фото з сайту www.prezident.lt.)
Завжди дуже складно говорити і писати про війну, але набагато страшніше жити у краї, де йдуть бойові дії, де гинуть безневинні люди, де руйнуються будинки і горять лікарні та школи. Живим людям потрібне живе життя, а не війна, навіть якщо політикам здається, що вона справедлива. Справедливих війн не буває. А особливо коли миротворчість переходить у мертвотворчість, хіба вона може бути справедливою?
Війна завжди цинічна, як цинічні й дії політиків, що призвели до цієї війни. Цинічною є й грузинсько–російська війна. Таким, дехто вважає, є Саакашвілі з його амбіціями і непрогнозованими рішеннями. Такими є Медведєв із Путіним і їхніми бандократами Кокойти та Багапш(виявляється в абхазькій це прізвище не відмінюється), які впродовж тривалого часу провокували Саакашвілі на збройний конфлікт для того, щоб продемонструвати США та ЄС не тільки «помилковість» рішення щодо Косова, а й зростаючу амбіцію Росії. Медведєв у своїх п’яти принципах не просто говорить про недоцільність вступу Грузії та України до НАТО, бо «це не країни, а тимчасово непідконтрольні Росії території», а передбачає для цих країн «зону російського інтересу». Прямо вам РПЦ з її «канонічною територією». Особливо жахливим стало гасло, під яким Росія веде цю війну, — примус до миру. Між іншим, «примус до сексу» у праві називається зґвалтуванням. Свого часу аналогічні «миротворчі операції» дозволили Гітлеру відібрати у Чехословаччини Судети і завоювати всю Європу, в тому числі через відсутність єдиної позиції у Франції та Англії.
А наскільки послідовною залишається політика США, котрі, створюючи з Грузії демократичну вітрину, так і не зробили все, щоб цей збройний конфлікт не відбувся. А якою суперечливою, на жаль, є політика «Великої все ще вісімки», ЄС і НАТО, які в силу егоїстичного інтересу окремих членів так і не зуміли виробити чітку і єдину політику в цьому конфлікті та зупинити Росію (не таємниця, що ця війна вигідна, насамперед, Росії). Словом, поза є, а позиції немає. Знову констатуємо: що таке смерть тисячі людей чи розпад Грузії, коли раптом в Італії чи Німеччині подорожчає газ? Між ціною на газ і ціною національного егоїзму різниця в тому, що за газ платиш раз, а за егоїзм розплачуються цілі покоління.
На цьому тлі білою плямою конкретики вирізняються хіба що дії керівників Польщі, України, Литви, Латвії та Естонії, котрі швидко прибули до Грузії і відкрито заявили про необхідність негайного припинення бойових дій і виводу російських військ із Грузії. Вони не побоялися дорогого російського газу, бо чудово знають ціну «дружніх обіймів» із боку Росії.
У черзі миротворчих зусиль хотілося б відзначити окрему місію Президента України Віктора Ющенка. На це є декілька причин.
По–перше, унікальність ситуації в тому, що це конфлікт двох стратегічних партнерів України, а розміщений в Україні Чорноморський флот, котрий був задіяний в операції, вже автоматично робив Україну мало не союзником Росії. Тому не варто говорити про те, що Україна діяла тільки на боці Грузії. Україна примиряла сторони конфлікту.
По–друге, непроста внутрішньополітична ситуація в Україні. На сьогодні навіть у рамках напівживої парламентської коаліції фактично немає єдиної оцінки щодо дій Росії на Кавказі — Прем’єр–міністр Тимошенко зайняла нейтрально–спекулятивну позицію, а опозиція в особі Януковича і прикомандированого до БЮТ Симоненка практично підтримала Росію.
По–третє, в умовах президентських виборів, що невідворотно насуваються, Віктору Ющенку, можливо, було б також вигідніше не поспішати з оцінкою грузинсько–російського конфлікту, але він цю оцінку зробив — загрозу територіальній цілісності Грузії він розглядає як загрозу територіальній цілісності України, і запропонував президенту Росії Д. Медведєву негайно привести до норм міжнародного права можливість використання підрозділів Чорноморського флоту у військових діях.
По–четверте, Президент України ще перед початком Бухарестського саміту попереджав лідерів країн НАТО про можливість загрози радикального розвитку ситуації у випадку неприйняття рішення про приєднання Грузії і України до ПДЧ у НАТО. На жаль, деякі керівники країн Європи замість того, щоб зайняти конструктивну позицію, знову стали «в егоїстичну позу». Результат цього егоїзму — цілком прогнозована війна на Кавказі.
По–п’яте, Росія не приховує (див. П’ять принципів Медведєва) того, що її головна мета — контроль над Україною, і активно створює всі необхідні умови для «поглинання України» — має в Україні військову базу, підконтрольні впливові політичні сили та мережу недержавних організацій, домінує в інформаційному просторі, володіє в Україні великими економічними активами тощо. Про цей намір чудово поінформовані всі провідні українські політики, але відверто говорить про це тільки Віктор Ющенко. Це в першу чергу позиція громадянина і патріота, а вже потім — тяжка роль гаранта. Невипадково саме проти нього сьогодні спрямовано всю потугу дезінформації з боку Росії.
По–шосте, Президент України як до збройного конфлікту, так і під час його активно шукав шляхів недопущення ескалації військових дій і негайного їх припинення. Україна одна з перших запропонувала конкретну гуманітарну допомогу всім постраждалим у конфлікті, незалежно від національності, і заявила про готовність направити військовий і цивільний персонал до складу майбутніх миротворчих і відновних місій на Кавказі.
Особливо складними в недопущенні переростання грузинсько–російського конфлікту в масштабну і довготривалу війну на Кавказі були непрості контакти українського лідера з Д. Медведєвим, з боку якого лунали звинувачення України в підбурюванні Грузії. Думаю, що саме тверда позиція Віктора Ющенка щодо обов’язкової формалізації повернення до Севастополя кораблів Чорноморського флоту, який брав участь у бойових діях, а також його активні перемовини з Дж. Бушем, К. Райс, Н. Саркозі, Х. Соланою, Ж. Бароззу, Я. Схеффером, керівниками країн Балтії та Польщі відіграли свою позитивну роль у прискоренні припинення бойових дій і тверезим чином подіяли на керівництво Росії щодо його подальших намірів стосовно України. У непростій миротворчій місії президента Франції Ніколя Саркозі чітко проглядається й ініціатива українського Президента.
Але яку позицію щодо ініціативи і ролі Віктора Ющенка зайняли українські медіа? Акцентується переважно на тому, що йому треба мати більше принциповості та жорсткості у питаннях внутрішньої політики. Про це, до речі, пишуть і в європейській пресі. Але якщо об’єктивно подивитися на дії Президента України у міжнародній та безпековій площині під час грузинсько–російського конфлікту та порівняти його позицію з позицією не тільки лідерів провідних політичних сил України (а зі зміною безпекового дискурсу вони в масі своїй просто провалилися), а й керівників багатьох європейських країн, то Віктор Ющенко виглядає набагато переконливішим за них і як політик, і як керівник країни — в нього є чітка позиція і діє він винятково відповідно до національних інтересів України. Це вже не роль головного адміністратора країни, це — місія національного лідера.
Свого часу Тарас Шевченко присвятив підневільним горянам поему «Кавказ», але, крім «чурек і сакля — все твоє», на сьогодні існують ще й домовленості Гельсінкі, є ГУАМ, є міжнародна інтеграція і є українське «І словом і ділом!». Місія президента Ющенка щодо кавказького примирення є початком і особливої ролі України на Кавказі. Не силової, не імперської, а партнерської ролі. Кавказька брама відкриває шлях Україні на Схід, і оминути її неможливо.
Залишається сподіватися, що лідери країн–членів НАТО також гідно оцінять принципову і послідовну позицію України та її Президента щодо збереження миру в регіоні, а грудневий саміт, тепер уже керований раціональними мотивами, а не електоральним егоїзмом політичних функціонерів, ухвалить позитивне рішення про приєднання України і Грузії до ПДЧ. Чи хтось знову займе окрему позицію (тобто стане в позу), залишаючи шанс імперським реваншистам в Україні? І цей шанс залишається доти — доки існує безпекова невизначеність щодо України.
Оксана Забужко — за Віктора Ющенка
— Якщо до виборів примчить усе та ж трійка наших «головних гравців», доведеться знову, як у 2004–му, голосувати за Ющенка. При всіх моїх до нього претензіях він, як показали останні події, єдиний, для кого національні інтереси України — не порожній звук. А Янукович і Тимошенко — не більше ніж користувачі території. Як тільки країна опиниться в небезпеці, вони звідси просто втечуть.
(Оксана Забужко, з інтерв’ю журналу «Кореспондент»).
Вибори на окупованих територіях Донецької та Луганської областей іще навіть не почалися, а ексцеси довкола них уже тривають. Минулої п’ятниці активісти та симпатики полку «Азов» влаштували під стінами Верховної Ради ціле фаєр-шоу, погрожуючи розігнати парламент, якщо вибори (а відповідно, і легітимізація самопроголошених «республік») усе-таки відбудуться. >>
Блискуча перемога Джамали, окрім усього іншого, означає й потребу прийняти наступний конкурс у Києві. Втім це може бути й інше українське місто. Пропозиція організувати Євробачення-2017 у Криму, звісно, звучить вельми привабливо, але будьмо реалістами. >>
Недавня відставка Арсенія Яценюка була довгим та болісним процесом. Але найбільш прикрим є не це. А те, що Яценюк пішов примусово-добровільно: не тоді, коли відчув, що настав його час, а тоді, коли його підштовхнули до цього чисельні й заплутані «договорняки» на найвищому рівні. >>
Випробування Північною Кореєю водневої бомби запускає цілий ланцюг асоціативних роздумів. Передусім про те, чи є ефективним договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ)? А також про те, чому ті, хто грає за правилами (як Україна), опиняються у програші, тоді як ті, хто правила порушує (як КНДР) отримують можливість говорити зі світом iз позиції сили? >>
Богдан Гаврилишин — засновник благодійного фонду свого імені, який сприяє становленню людей нової генерації (стипендії, гранти, стажування), член Римського клубу (міжнародна організація, в яку входять представники політичної та економічної еліти 30 країн світу), директор Міжнародного інституту менеджменту МІМ-Женева, фундатор економічного форуму в Давосі, учасник Ініціативної групи «Першого грудня». >>
Згідно з оприлюдненим 16 березня у Римі звітом ООН World Happiness Index 2016 («Індекс рівня щастя у світі-2016»), Україна посіла 123-тє місце з охоплених дослідженням 156 країн світу. Нашими сусідами по «щастю», чи радше «нещастю», є африканські країни Кенія (122-ге місце) та Гана і Конго (124-те і 125-те місця). >>
