Роман Коляда: «Всотую музику, а не пришпилюю її до паперу»

«Екологія звукового простору», «слухова дієта»... На жаль, у переліку нагальних проблем сьогодення цих понять немає. Левова частка музики, яка нині лунає з телеекранів і FM–діапазону, — це, радше, щось проміжне між шумом і натяком на мелодію. «Погляд у небо» — альбом Романа Коляди (музиканта, журналіста, поета) — не лише спонукає замислитися, що ми слухаємо, він дарує відчуття гармонії. Незбагненної (через те, що справжньої). Роман регулярно виступає на київських майданчиках, його знають у Харкові, Львові, й дедалі частіше на «Радіо–Ера» FM (де він нині працює) лунає запитання: «Що то за фортепіанна музика лунала щойно в ефірі?». Восени музикант планує запросити своїх шанувальників на великий концерт.

Ноти в голові

— Романе, ви позиціонуєте себе як піаніст–імпровізатор. Ваше тлумачення поняття «імпровізатор»?

— Імпровізатор — це той, хто не грає по нотах, причому взагалі. Навіть ті мої п’єси, які перейшли в категорію, сказати б, усталених творів, не мають конкретного нотного втілення: я зафіксував лише основні мотиви кількох мелодій (скелети деяких композицій), а остаточні структури презентую під час виконання. Зрештою, кожен мій твір — результат, якщо не тематичної, то структурної, емоційної імпровізації.

Коли мене представляють як «віртуоза», завжди уточнюю: закінчив консерваторію як музикознавець, зі спецкурсом «Фортепіано». До віртуоза мені ще рости й рости. Пам’ятаю слова вчителя Олександра Харитонова: «Головне — зміст! Коли він є, руки роблять рівно стільки, щоб його донести». Першим своїм музичним твором «розродився» навіть не в шкільні роки. Вивчаючи у виші курс «Гармонія», особливо, опановуючи імпровізацію за гармонічними схемами, страждав неймовірно! Якби тоді мені сказали, що в майбутньому я імпровізуватиму (та ще й на сцені), і при цьому люди отримуватимуть задоволення...

Часом жартую: «Я — ледар, тому не пишу ноти». Водночас щоразу, намагаючись упіймати мелодію й хапаючись за олівець, відчуваю: лишень графіт торкається аркуша, все вмирає... Треба всотувати музику, а не пришпилювати її до паперу, наче метелика.

— Тобто ви — живий носій тієї музики, яку пропонуєте слухачам?

— Виходить, так. Твори, які виконую, мають єдину інтонацію — авторську. Можливо, це добре, бо виконавцям поезій (пишу вірші не задля того, щоб поєднувати їх із музикою) дякувати за те, що поцілили в яблучко, доводиться лише інколи. Слова, як і ноти, не в змозі передати все те, що заклав у них автор. Тож на запитання, чи є ноти моїх творів, відповідаю: «Може, колись будуть». Утім, що заважає охочим розшифрувати те, що вони чують? Існує ж дисципліна «Підбір на слух». Власне, таким підбором займаються всі джазові музиканти.

— Ви брали участь в VII джазовому фестивалі пам’яті Євгена Дергунова, проте ваша музика — це не джаз. Ви започаткували новий жанр?

— Усвідомлення того, що я — передусім музикант, працює дедалі потужніше: найкраще почуваюся саме в музичному середовищі. Так, моя музика — це не джаз. Водночас не знаю, хто ще в Україні займається напрямком, схожим на мій. Можливо, Дмитро Красноухов, але його музика все ж інша. З одного боку, намагаюся відсторонитися від термінологічних визначень жанру своїх творів, а з іншого — музикою передаю той космос, який існує всередині мене.

«Мої мелодії, наче материки — з часом об’єднуються або розколюються»

— «Пісня серця» — композиція, яку можна вважати вашою візиткою. Її одразу впізнають (на концертах, в ефірах «Радіо–Ера» FM), і щоразу вона різна...

— Історія появи цієї мелодії поступово набуває ознак легенди. Повертаюся додому з базару, в руках — важкі клунки, хочеться якомога швидше їх позбутися, аж раптом у голові лунає надзвичайна комбінація нот... Зайшовши до квартири, прожогом кинувся до інструмента й почав «уганяти» мелодію в пальці. Грав поки не збагнув: уже не забуду.

Справді, ті, хто мав змогу чути цю композицію кілька років тому (до появи альбому), зауважать: вона була іншою. Існує кілька її варіантів. Поміж тим, саме версія, представлена на диску, на мій погляд, набула непорушної форми. Сьогодні на тлі всіх моїх творів ця композиція — певна автономна одиниця.

— Тоді чому дебютний альбом відкриває п’єса «Високо–високо над морем»?

— Можливо, тому, що вона написана нещодавно й об’єднує дві теми, одна з яких — результат імпровізації навіть не за піаніно, а за клавішними (розігрував свій новий інструмент — «KORG»), а друга знайшла мене... на канапі. Кожна існувала окремо, а в одному з концертів вони зрослися. До речі, таке часто трапляється в моїх творах. Зокрема, «Триптих» — композиція, яка завершує альбом, — увібрала в себе одразу три теми. Я їх власне і вказав: «Пошуки / Знахідка / Пристрасть». Мелодії, які до мене приходять, наче материки — з часом об’єднуються або розколюються.

— А кому належить ідея об’єднати фортепіано з іншими інструментами: під час презентації альбому твори виконували в супроводі перкусії, віолончелі, гітари, тоді як протягом запису ви їх не задіяли?

— Це наша спільна з продюсером — Василем Дорощуком — ідея. Я надзвичайно задоволений співпрацею з Олександром Береговським (перкусія), позаяк його інструменти додають об’єму моїм творам. Про поєднання фортепіано з віолончеллю мріяв давно, однак не міг знайти музиканта, спроможного дихати музикою, а не просто відтворювати те, що написано в нотах. Щасливий, що на презентації альбому зі мною працювала віолончелістка Марічка Кононова і прекрасний гітарист Олексій Ревенко.

— Продюсера довго шукали?

— Узагалі не шукав. Із Василем Карповичем познайомився на «Мазепа–фесті» у Полтаві. А рік потому запросив його на свій концерт до Будинку вчених (я тоді не знав, що сяду за інструмент із температурою під сорок). Не дозволивши собі вийти й сказати: «Люди! Я не гратиму — захворів», працював півтори години... Пролунали акорди заключної композиції, і Василь Карпович, не підозрюючи про мою хворобу, підійшов зі словами: «Добре граєш! Чому так часто піт із чола витираєш?». Того ж вечора він запропонував готуватися до запису диска. Впродовж двох років ми шукали інструмент, студію, і, зрештою, я мав час (гадаю, то був мудрий задум мого наставника), щоб усвідомити: невдовзі запишу власний альбом.

База звукових образів

— 2007–го ви презентували кілька проектів: «Пісня Серця та пластика Душі» (як ви деталізували: «Мої перформенси з Алєсею Алісієвич»), «Право на миттєвість», у якому власними творами «озвучили» фотороботи Олександра Каднікова, Олександра Зубка та Андрія Авдошина («Харківський фотоклуб»)... Шукали причал для своєї музики?

— Згадані проекти — радше синтез, а не пошук причалу. Свого часу Вагнер доклав чимало зусиль для того, щоб возвеличити синтез мистецтв. Сила музики, яку поєднали з чимось настільки ж справжнім (байдуже — з танцем, пое­зією, живописом, фотографією), як сама музика, зростає нелінійно: вочевидь експоненціальне зростання.

— Концерти — найкоротший шлях до слухача?

— Так. Єдиний різновид, сказати б, «свіжої» музики — це живий концерт. Решта (альбоми в тому числі) — компроміс, мета якого — донести музику до якомога більшої кількості слухачів. Вдалими вважаю концерти в Харкові (у планетарії, клубі PINTAGON), Львові, регулярно працюю на київських майданчиках. Запам’ятався нещодавній концерт у Будинку вчених: зібралося чимало людей, і адміністратори змушені були відчинити двері двох суміжних залів, щоб ті, кому не знайшлося місця, мали змогу слухати музику бодай стоячи біля дверей або присівши поблизу. Приємні враження подарувала співпраця з художником Леонідом Гопанчуком: концерт був стовідсотковою імпровізацією, ми імпровізували синхронно (Леонід за допомогою фарб, я — нот).

Якщо в арсеналі хорошого оратора має бути чималий словниковий запас, то хороший музикант повинен «озброїтися» неабиякою базою звукових, інтонаційних образів. Утім найвища насолода приходить тоді, коли вдається вийти за межі цього музичного словника, розширити його палітру. Вихід за власні кордони дарує тому, хто імпровізує, стан, тотожний таким поняттям, як «щастя», «творчість у чистому вигляді». Це осяяння не купиш ні за які гроші — його заробляєш великою працею.

Аудіодієта

— На прес–конференції «Екологія звукового та ефірного простору», яка відбулася у квітні і фактично збіглася в часі зі стартом на «Радіо–Ера» FM вашої авторської програми «Не останній день», ви чи не перший в Україні порушили проблему, яку суспільство ігнорує — брак здорового звукового середовища. Ваші твори — спроба бути корисним?

— «Погана музика псує навіть воду», — сказав директор Інституту екології людини, професор Михайло Курик, з яким ми давали прес–конференцію. Медіа дещо перебільшили зовсім не головну тезу того обговорення: все, пов’язане з важким і «надважким» роком, — шкідливе. Але я не намагаюся протиставити свої твори роковим композиціям. У жодному разі! Як на мене, за рок–музикою не завжди стоїть якийсь обов’язково агресивний простір; закликаю не тлумачити її категорично й однозначно. Диск — це внесок у справу захисту екології звукового простору. Нині нагальним стає питання дотримання слухової дієти. Ринок переповнений «добренькою і тепленькою» музикою. Цю «кашку» зручно продавати, якщо люди до неї привчені. Але намагання нагодувати нею геть усіх — це злочин, оскільки така «їжа» перетворює народ у легко керований натовп. Моя музика — це пропозиція, запрошення кожному знайти окремий світ, але не окремий як відокремлений, а окремий як унікальний, індивідуальний. Розумію тих, хто слухає рок–музику: зрештою, цей напрям народився як протест проти однорідності. Інша справа, що охочі «створити» сіру однорідність сьогодні вже й рок–музику використовують у своїх інтересах. Водночас деякі рок–музиканти, щоб вирізнитися на тлі «колег», почали писати, так би мовити, ще більш важку музику. Я ж своєю творчістю намагаюся показати, що існує інший шлях — у бік світлої, ліричної музики. Мені до снаги запропонувати альтернативу, причому не єдину–можливу, а єдину, на якій я добре розуміюся, і я її пропоную. Це ліпше, ніж ходити вулицями з прапорами й волати: «Слухайте правильну музику!».

— Повернення в ефір — це ностальгія чи також намагання покращити екологію звукового простору?

— Були часи, коли я надзвичайно багато працював в ефірі, власне, як радіожурналіст. Політичні ефіри не терплю. Впродовж року вів програму про класичну музику «Музика вічності», а потім настала пауза. Зрештою, керівництво «Радіо–Ера» FM вирішило: «Коляда, маєш бути в ефірі постійно!». Так народився «Не останній день». Про політику й економіку нині говорять усі, я ж звертаю увагу на проблеми, які вважають другорядними: поряд із нами в місті живуть птахи; звуковий простір страшенно засмічений сторонніми шумами; Україну полишило чимало людей, і варто замислитися, за яких умов вони забажають повернутися... В цій програмі неодмінно говоритиму і про музику.