«Два П» — у Харкові

На презентації виставки, яка відкрилася до Дня міста, дорогих автівок не було. Але був мер Михайло Добкін, якого досить незвично було споглядати на такому заході. Та й сам Михайло Маркович почувався якось незатишно, хоча двох розкручених митців до Харкова запросив саме він.

Три роки тому в столичному Музеї культурної спадщини проходила виставка під назвою «Три «П». Тоді до своїх робіт скульптор Олег Пінчук і художник–ілюстратор Сергій Поярков додали роботи Марії Приймаченко з власних колекцій. Харківський художній музей увійшов до переліку тих, які експонували «Два «П». Подібні дуетні виставки Поярков і Пінчук робили в Одесі, в усіх київських музеях, у Москві, в Нью–Йорку... «Скульптура виглядає якось бідно, коли на стінах немає живопису, та й живопис на стінах сам губиться. А так іноді наші роботи навіть плутають — настільки ми зрослися за цей час», — пояснив причини довгої співпраці з Сергієм Поярковим Олег Пінчук.

Виставку в харківській «художці» назвали унікальною: до всіх експонатів дозволили торкатися руками, та й саме відвідування експозиції зробили безкоштовним. На «Королеві» Пінчука (поєднання носорога зі слоном і ще з чимось угодованеньким і милим) дозволяли навіть посидіти.

У цілому роботи, які експонуються в Харківському худмузеї до 3 вересня, є своєрідною творчою ретроспективою за останні 20 років. Олегу Пінчуку довелося їх визбирувати в харківських і київських колекціонерів. Те ж саме зробив і Сергій Поряков, який привіз на додачу до Харкова і кілька своїх студентських робіт, які випадково знайшов під час переїзду до нового помешкання. «Я помітив, що мої ранні роботи, які я вважав технічними і раніше викидав, тепер теж купують, — позуючи перед камерами, розповів художник. — Але їх лишилося мало, тому ніхто не зможе підробити раннього Пояркова. Але все ж кілька «мерсів» опинилися на смітті».

Пінчук із новішого запропонував роботи «Скорпіон», «Королівський слон» і «Ромео» та «Джульєтту» (останні зображені як казкові птахи), а з істинних раритетів — дві скульптури, які отримали Гран–прі й першу премію на фестивалі «Молодість» у 1990 році. Серед поярковських робіт були й знані ілюстрації до казок Андерсена, і замальовки до творів фантастів, і чорно–біла філософська графіка, були й ті, що згодом складуть основу нового проекту (він складатиметься з 54 творів і матиме форму гральної колоди). На них — дивовижні рибки: винищувачі, носороги, годинники. Любов до рибок і казок, певно, і поєднує цих двох розпіарених, але простих у спілкуванні українських митців.

Чи з’являться поярковські рибки на сторінках книжок харківських фантастів, покаже час, а ось те, що на котрійсь із вуличок Харкова сяде перепочити хтось із пінчуківських міфічних героїв, — цілком реально. Принаймні про це з Олегом Пінчуком говорив харківський мер. До речі, кілька тижнів тому пінчуківська монументальна робота «Євразія» з’явилася на одній із центральних вулиць Москви.

ПРЯМА МОВА

Олег Пінчук:

— Харків — це місто, в якому багато гарних дівчат і гарної архітектури. Хочеться на старість придбати тут квартирку, щоб відпочити від суєтного Києва. До того ж, це перша столиця України. Це нормальне цивілізоване місто з прекрасною музейною колекцією. Тут багато художників, яких я поважаю. Для чого відомому й забезпеченому скульптору влаштовувати виставку в нестолиці? Професійні художники, як і професійні боксери, повинні час від часу виходити на ринг. Мені просто хочеться показувати людям, що я зробив за останні кілька років, — для якоїсь внутрішньої сатисфакції.

Сергій Поярков:

— Я все думав, чому мій старий друг Михайло Маркович, з яким ми у 2004 році стояли по різні боки барикад, залишив Київ. Пояснення — неймовірної краси харківські дівчата...

Останнім часом у моєму житті діє такий принцип: скільки ціни не підвищуй, усе одно майстерня пуста. У чому великий плюс популярності й впізнаваності, таких, як у Пінчука, Пояркова, Гапчинської? Коли до нас приходить якась людина і каже: хочу таке за такою ціною, — ми йому відповідаємо: йдіть на Андріївський узвіз! Я уже маю можливість створювати не те, чого прагне публіка, а те, чого хочеться самому собі. Коли в художника куплять будь–яку його роботу, він має можливість робити те, що йому істинно подобається. Іти таким шляхом набагато конструктивніше. Насправді художник не повинен бути ні голодним, ні роздягненим.