Стефан Романів. (Фото автора.)
Гасло «Бандитам — тюрми!» не годиться для організаторів смертельного голоду в «житниці Європи». Тих злочинців уже немає на світі. Когось із них «прибрали» у 1937 — 38 роках. Утім переважно вони померли в орденах, при грошах і славі. Дехто — з пам’ятником при житті. Деякі з тих пам’ятників бовваніють у вільній Україні. Селяни залишаються пограбованими (жодному розкуркуленому не повернули відібраної землі й компенсації за майно), у багатьох українських школах і районних краєзнавчих музеях досі переконують, що в 1932—33 роках в Україні «була посуха». Утім Київ, перед яким діаспора все активніше розвіює туман невизначеності, дедалі більше розуміє: засудження задавненого злочину відкриє дорогу для покращення сьогодення. Для цього і потрібні виставки, освітні програми, музей і міжнародний судовий процес, про які розповів «УМ» голова Міжнародного координаційного комітету Світового комітету українців Стефан Романів.
— Пане Стефане, складається враження, що за кордоном уже знають більше про Голодомор, ніж у самій Україні...
— Це не так. Ми започаткували моніторинг через Інститут соціології в Києві і бачимо, що навіть у східних землях України вже знають набагато більше, ніж торік, і визнають злочин геноцидом. Минулого року Світовий конгрес українців уклав спільний робочий план і підписав меморандум співпраці з секретаріатом Президента України та Українським інститутом національної пам’яті. Ми працюємо спільно під гаслом «Україна пам’ятає — світ визнає». З одного боку, слід утвердити правду і пам’ять про мільйони українців, з другого — домогтися від урядів держав світу та авторитетних міжнародних організацій засудження Голодомору як геноциду, спрямованого проти української нації, яка не мирилася з поневоленням України.
Правнича комісія Міжнародного комітету, яку очолює американський суддя Богдан Футей, спільно з Міністерством юстиції України готує текст проекту резолюції Асамблеї ООН, яка відбудеться наприкінці цього року. Цю справу має вести найперше українська держава. Потім — діаспора. Адже громадські організації не вносять проектів резолюцій до ООН — це роблять держави. Акцію «Незгасима свічка» по світу проводить не тільки діаспора, а й МЗС України.
— Усе ж, Міністерство закордонних справ працює в цій ділянці чи не найкраще. Понад 15 держав визнали Голодомор геноцидом. Але не можемо сказати про таку ж кількість держав, які ввели б тему українського геноциду до своїх освітніх програм.
— Ми пропонуємо створити спільну комісію з працівників Міністерства освіти і наших науковців, педагогів і методистів, щоб підготувати програми для систематичного вивчення в закладах освіти історії і наслідків геноциду. Маємо приклад євреїв, які домагаються викладання історії Голокосту в різних країнах світу.
— Але для таких навчальних програм є солідна база — видано тисячі книг про Голокост, створено електронний архів свідчень, дослідницькі центри, меморіали й музейні експозиції в багатьох країнах.
— Тому так важливо, щоб був побудований меморіал Голодомору і музей високого міжнародного рівня. Хочеться, щоб це вже сталося. Але це справа України. Ми не можемо нікого примусити.
— Шкільний курс про Голодомор в Україні ще не розроблений. На сайті Світового конгресу українців можна ознайомитися з двома–трьома україномовними розробками уроків про Голодомор. Наближається навчальний рік, а в Україні немає ще жодної навчальної програми і методичних порад, як подавати цю складну тему.
— Ми вже більше року про це говоримо. Коли нам звітують, що щось в Україні робиться, мусимо думати, що це справді так. Але пропонуємо, замість вірити на слово, створити спільний комітет, який працюватиме винятково в цій ділянці. Тоді зможемо один одному показувати, що ми зробили або ні. З боку України велику просвітницьку працю веде СБУ. Її виставку «Розсекречена пам’ять» зараз перекладають різними мовами. Дехто каже, що Служба безпеки не має бути «філією Інституту національної пам’яті». Але Валентин Наливайченко переконаний, що народ має знати правдиву історію. І що документи, які висвітлюють той чи інший період історії, мають бути відкриті. Думаю, що це дуже добре. Виставки — це вже більше, ніж просто відзначення.
Наш Комітет узявся за просту річ — видання брошури про Голодомор і розповсюдження її в усьому світі. Щоб кожен політик міг ознайомитися з позицією України. Канада й Австралія вже видали понад 60 тисяч таких брошур англійською мовою. Є вона і в перекладі німецькою мовою, готується російською, іспанською і французькою.
— Зараз усе реальнішою виглядає можливість міжнародного суду над організаторами геноциду в Україні. Утім яким чином планується судити осіб, які вже на тому світі?
— Ми їх не судитимемо, їх судитиме історія. І не осіб, а їхній злочин. Ми завжди шукаємо якісь причини, чому б не засудити злочин. Дотепер ніхто не зробив цього відважного кроку. СБУ вже випустила перший список осіб, які безпосередньо видавали розпорядження, що призвели до смерті мільйонів. Ми запропонували Генеральній прокуратурі України розпочати судовий процес, щоб очевидці могли офіційно зареєструвати не лише свої спогади, а й свої скарги. Багато людей, які організовували цей злочин, може, вже не живуть, але світ повинен знати правду.
Є особи, які розробляли і впроваджували злочинні рішення, факт злочину зафіксований в архівних документах і свідченнях очевидців. Треба прийняти відповідні документи на рівні прокуратури і сформувати юридичну базу.
Ми не маємо підходити до теми Голодомору з точки зору слабкості. Ми сьогодні є в позиції сили: маємо відкриті архіви, спогади очевидців, підтверджений документами список обвинувачуваних. Тепер я можу сказати опонентам: якщо ви вважаєте, що Голодомору не було — докажіть. І вони не мають аргументів. Ми знаємо, що праві. Для українського народу це є жалобна частина, жахлива, але й незабутня. Основне питання — чому тодішній комуністичний режим це зробив? Тільки щоб не давати людям їсти? Щоб вивезти хліб? Ні, вони хотіли зламати хребет національної України. І ми маємо боротися і доказувати, що саме це стало причиною Голодомору.
— Чи достатньо наголошується, що це злочин не тільки проти України, а проти людства?
— Ми не повинні забувати того, що сталося в історії — чи то Голодомор, чи Голокост, чи те, що сьогодні відбувається в Африці... Ми є українці, але в першу чергу люди. І повинні шукати кращого завтра для людства. Дам такий приклад. У час Помаранчевої революції ми просили австралійський уряд підтримати певні акції, які ми робили, не за того чи іншого кандидата, а за виборювання демократії. І коли міністр мовив, що «Україна від нас далеко» (а саме в Іраку знову почалися бойові дії), я відповів: «Ви хочете сказати, що демократія в Іраку важливіша, ніж в Україні?». Те ж саме тут. Злочини проти людства не поділяються на «важливі» і «неважливі». Бог дав людям душу і тіло, ми маємо шанувати створене Богом. Або ще «аргумент»: «Були й інші голодомори». А хто заперечує? Це все сумні сторінки історії. Але саме коли починаємо доносити правду про Голодомор 1933 року в Україні — виникають перешкоди.
Найперше, що зробила Російська Федерація, коли ми в Австралії почали акцію «Незгасима свічка», — розповсюдила повідомлення у пресі, мовляв, те, що робить Союз українців Австралії, може зашкодити відносинам між Україною і Росією. Вони представляють наші просвітницькі акції як «атаку на Російську Федерацію».
— Росія наполегливо працює, її посольства дбайливо «обробляють» місцеву пресу...
— Так. Я не раз говорив тут, в уряді, що Україна мало працює з засобами масової інформації. Україна має постачати світ своєю інформацією. У це, звісно, потрібно вкладати кошти. Запитаймо, скільки Росія кидає грошей на роботу зі ЗМІ у світі? І скільки коштів виділено з нашої сторони на розроблення, скажімо, інформаційних пакетів для закордонних журналістів про Голодомор. Ми пропонуємо створити спільну комісію ЗМІ стосовно Голодомору. В Україні — на урядовому рівні, а від діаспори — на рівні Комітету СКУ. І щоб не діаспора платила за це, а Українська держава.
Неможливо конкурувати з опонентом, якщо він кидає мільйони, аби схилити всіх на свій бік, а ви — ні копійки. Російська Федерація в Австралії наполегливо переконувала ЗМІ, посольства, членів парламенту, що «ніякого Голодомору в Україні не було». Ми, врешті, почали поширювати й свою точку зору. Але ми маємо робити перший крок, а не відбуватись реагуванням, даючи відповідь на те, що хтось уже зробив супроти нас. Потрібно розробити стратегію інформування міжнародної спільноти про Голодомор та координацію такої праці.
Стефан Романів народився в Австралії у 1956 році. Його батько родом із Тернополя (прибув до Австралії у 1949 році), мама — німкеня. Закінчив педагогічний університет у Мельбурні, працював учителем початкової школи. Очолював парламентську комісію з питань багатокультурності. Нині є виконавчим директором організації (Комюніті ленгвіч ін Австралія), яка відповідає за вивчення іноземних мов і збереження культур. В Австралії майже 70 мов, які діти можуть вивчати у школах. Стефан Романів є заступником голови Світової управи Спілки української мови, один із заступників голови СКУ. Свого часу був головою парафіяльної ради Української греко–католицької катедри в Мельбурні.
Міжнародний комітет з відзначення 75–ї річниці Голодомору 1932—33 рр. створено при Світовому конгресі українців у 2006 році. Комітет сприяє прийняттю на форумах міжнародних організацій та на засіданнях парламентів різних країн резолюції про Голодомор як геноцид (в окресленні цієї назви Конвенцією Генеральної Асамблеї ООН 1948 р.), працює над упровадженням теми Голодомору в освітні програми країн світу, проведенням міжнародної акції «Незгасима свічка», розглядає юридичні питання, стежить за спорудженням меморіалів–пам’ятників жертвам Голодомору в Києві та в інших куточках світу. При Комітеті діють комісії: правнича, освітня, засобів масової інформації, організації міжнародних виставок.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
