Генерали гранітних кар’єрів

Апостолівський район хоч і розташований від обласного центру — Дніпропетровська — справді далеченько, Богом забутим куточком все ж не є. Бо саме тут перетинаються залізничні шляхи, які доведуть і до Криму, і до Одеси, і до Києва, і до Москви...

Пройдуся берегом Вошивої, згадаю Єжове...

Та й станція Апостолове, збудована ще в 1904 році, здавна є зовсім не другорядною. Що цікаво, вимогу про таку її назву поставив відставний секундмайор Ямбурзького кірасирського полку Михайло Апостол — правнук гетьмана Лівобережної України Данила Апостола. За указом Катерини II саме у цих місцях він отримав земельний наділ. Коли ж царська влада заходилася тут прокладати залізничну колію, честолюбний відставний секундмайор на таку перспективу погодився лише за умови, що новозбудовану станцію назвуть ім’ям їхнього роду.

З часом більшовики з такою вимогою рахуватися не стали. Станція, щоправда, недовго, називалася і Косіорове, і навіть Єжове... Проте невдовзі їй повернули первісну назву. Хоча чомусь дотепер тут леліють меморіальну дошку, яка повідомляє про те, що у жовтні 1920 року в Апостоловому перебував агітаційно­пропагандистський потяг «Жовтнева революція» під керівництвом голови ВЦВКу Михайла Калініна.

Значно сумнішою виявилася доля водойми, на березі якої, до речі, розташований і «білий дім» владних структур Апостолівщини. У народі її називають Вошивою. Хоча офіційної назви, як мене намагалися переконати, водойма наче й не має. Та й до маршруту «зеленого» туризму не входить — явно внаслідок своєї непривабливості.

Хоч би там було, комплексну програму розвитку «зеленого» туризму та народних ремесел у районі взялися втілювати у життя натхненно. У її рамках 14 березня цього року відкрили спеціальний центр. І тепер пишаються, що за нетривалий час його відвідали більше тисячі гостей. У центрі пропонують усе, чим може похвалитися Апостолівщина, — насамперед роботи майстрів декоративно­прикладного мистецтва (картини, вишивки, флористика, композиції з риб’ячих кісток, вироби з бісеру, соломки, граніту, глини, лялькимотанки). Це стало серйозним стимулом для тих, кому не дає спокою творче начало. У спеціально започаткованому реєстрі таких уже записано близько 60.

«Бедуїни» Апостолівщини

Певна річ, туристам може забагнутися поспілкуватися поближче з людьми, які уособлюють місцевий побут. Щось на кшталт єгипетських бедуїнів — щодо їхнього життя в пустелі подорожуючі виявляють інтерес незмінний. Однак і «бедуїни» Апостолівщини можуть здатися цікавими не менше. Геннадій Денисенко, в. о. голови ради Апостолівської райдержадміністрації, повідомив, що вони вже сьогодні готові надати туристам як ілюстрації місцевого життябуття 11 садиб.

Ми побували в одній із них — родині Петра Яцика, що мешкає на околиці села Токівського. Проте зовсім не у чорта на болоті — прямо з просторої садиби Яциків відкривається вихід до мальовничого каньйону. Саме тут в обійми легендарного Базавлука потрапляє річка Кам’янка, у своїх верхів’ях зовсім непримітна, а після водоспаду в токівських гранітах уже швидкоплинна.

Тутешній водоспад є місцем особливої гордості апостолівців. Звісно, знаменитому Ніагарському він помітно поступається: площа цього заповідного об’єкта — лише два гектари. Щодо його походження існує щонайменше дві легенди. Одна з них сягає кіммерійських часів. Немовби у цих місцях жила юна Тамірис — донька хороброго царя Кімра. Вона рано залишилася без матері й, вихована батьком, з дитинства навчилася вправно їздити верхи на конях, стріляти з лука і володіти мечем.

Коли ж батько Тамірис поїхав шукати нове місце для відступу свого народу перед загрозою скіфів, так сталося, що донька вирвалася вперед. Її шлях перетнула неширока і неглибока річка з кам’янистим дном. Тамірис уже встигла переїхати на протилежний берег, як побачила, що навздогін влітають на конях скіфи. І тут зненацька пролунав страшенний грім, земля навколо затремтіла і здибилася камінням, яке накрило переслідувачів кіммерійки. Так, мовляв, і виник водоспад.

У цьому місці колись явно стався розлом внаслідок величезної сили зсуву внаслідок землетрусу. Як стверджує Петро Яцик, ще в 40х роках минулого століття рівень води тут був значно вищим. А ми, затамувавши подих, спостерігали за забавами місцевих підлітків, які залюбки стрибали в Базавлук з бозна­якої висоти. Причому для цього треба робити неабиякий розгін, бо потрапиш не у воду, а на камінь. На щастя, ніхто з місцевих не міг пригадати, щоб така трагічна розв’язка колись траплялася. Як, до речі, й на водоспаді, який вразив своїм велелюддям — усі намагалися знайти тут порятунок від неймовірної спеки. Отож мимоволі аборигенів Апостолівщині захотілося назвати генералами — тільки, на відміну від відомих героїв фільму Холла Бартлетта, кар’єрів гранітних.

Проте й сам камінь є предметом особливої гордості токівців. І старе, і мале вам залюбки розкаже, що з нього викладено мавзолеї Леніна в Москві чи Хо Ші Міна у Ханої та ще багато інших знаменитих об’єктів.

Петро Яцик із дружиною — музиканти і за фахом пропрацювали досить тривалий час, аж доки не знайшли своє покликання в іншому. Нині їх називають не інакше як каменярами. Помешкання Яциків віднедавна перетворилося на своєрідну садибумайстерню, де залюбки продемонструють, наскільки дивовижно може перевтілюватися камінь у вдатних руках. У цьому згуртована родина — вже теж «генерали». На Апостолівщині аборигени, виявляється, не менш колоритні.

«Поема про море» з морозцем по шкірі

До маршруту «зелених» туристів увійшла й церква Різдва Богородиці в селі МихайлоЗаводському. Насамперед вона цікава як пам’ятка кам’яної архітектури. Проте сама історія храму може здатися принаймні своєрідною. Свій вік він відраховує з 1908 року, і за прямим призначенням використовувався до 1936го, коли просторе приміщення почали використовувати як зерносховище. З приходом німецьких окупантів у людей з’явився потяг до Бога, і в 1943 році будівлю капітально відремонтували. Проте у 1960му цей потяг знову кудись зник і церкву навіть зняли з обліку. Отож викликає щонайменше подив, що кам’яна споруда збереглася дотепер. Щоправда, нині її немовби хоче прибрати до рук Українська православна церква Київського патріархату.

Ну і, звісно ж, подорож козацьким краєм немислима без відвідання справжньої Запорозької Січі. Щоправда, від неї не залишило жодного речового доказу. Отож тільки й побачите місце, де розташовувалася Базавлуцька Січ. Роки її існування (1593—1638) стали кульмінаційними в історії Запорожжя. Саме у цей час козацтво мало найбільший вплив в Україні, було авангардною силою у національно­визвольній боротьбі, а його слава сягала найвіддаленіших куточків Європи, Близького та Середнього Сходу.

Поруч розташувалося рукотворне Каховське водосховище. Епітети на кшталт «милує око», щоправда, тут здадуться недоречними. Надто вже сумний спогад навіює ця водойма. Адже під нею почили в Бозі тутешні села і плавні, свого часу настільки поживні, що корови, забрідаючи до них, поверталися з вмить наповненим молоком вим’ям. Та й споглядати затоплене водою колишнє життябуття, як у тому ж Єгипті корали через вмонтовані в днища суден ілюмінатори, тут навряд чи вдасться — води Каховського моря чистотою не відзначаються.

Водосховищем затопило відразу три села — Грушівку, Кут і Тернівку, кожне посвоєму цікаве. Зокрема, у Грушівці тривалий час мешкав В. Давидов — батько поета Дениса Давидова, керівника партизанського руху часів Вітчизняної війни 1812 року. Частенько сюди навідувався й уславлений полководець Олександр Суворов. А видатних художників Іллю Рєпіна та Олександра Сєрова, які теж бували у Грушівці, ці місця неабияк спонукали до творчості — тут розпочалася робота над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» і були створені відомі полотна «Українська хата», «Могила кошового отамана Івана Сірка», «Церква у Грушівці» та інші.

Коли Каховську водойму почали заповнювати, перед селом Ленінським, куди переселили значну частину мешканців затоплених територій, збудували високу захисну дамбу. А чимало аборигенів гіркоту втрати рідних місць спокутували хіба що участю у відомій кінокартині Олександра Довженка «Поема про море». Проте навряд чи їм від того стало на душі комфортніше. Від одного спогаду про таку, з дозволу сказати, життєву поему щонайменше пробігає морозець по шкірі.

Ну а вінцем справді цікавого і повчального маршруту для нас стали традиційні шашлики на узбережжі Каховського моря поруч із... козацьким цвинтарем, на якому, однак, вирізняється своєю незвичайністю кам’яний хрест — рівень виконання справді «генеральський», стилізований під дерево, на могилі студента з Петербурга Всеволода Малиновського, який у далекому 1910 році приїхав рятувати місцевих мешканців від холери, але й сам підхопив цю заразу. Хтось із моїх колег зауважив, що цей вірус зберігається у землі ще років зо триста, однак ніхто з нас на таку пересторогу не зважив, бо подорож виявилася чудовою, хоч і не без моралі. Проте інакше бути й не може. n

Автор висловлює вдячність Управлінню культури та туризму Дніпропетровської облдержадміністрації за сприяння у підготовці цього матеріалу.