Ударний суботник

Перед останнім уїк–ендом Олімпіади виступ української збірної вже перевищував усі очікування, а наші спортсмени зупинятися у гамуванні медальної спраги не збиралися. Після того, як на четвертий день змагань дзюдоїст Роман Гонтюк приніс команді першу медаль, «синьо–жовті» жодного дня не марнували, виборюючи, як мінімум, одну нагороду. Лише в завершальний день найграндіознішого старту чотириріччя, коли українці вже перевершили досягнення попередніх Олімпіад, наша скарбничка остаточно закрилася. Але перед цим, у суботу, наші олімпійці заробили рекордні для себе на цих Іграх шість медалей різного ґатунку.

Легкоатлетичний вибух

Особливо натхненно в останні дні в Китаї старалися посланці «королеви спорту» — легкоатлети. П’ятничного вечора бронзову медаль неочікувано здобув стрибун із жердиною Денис Юрченко. Власне несподіваним стало не лише те, що донеччанин застрибнув на п’єдестал, а те, в який спосіб йому це вдалося.

Серед легкоатлетів Юрченко відомий як далекоглядний тактик, котрий розраховує необхідність кожної своєї спроби. Спершу ж йому довелося домовитися з власними нервами, аби подолати початкову висоту 5,45 м аж із третьої спроби. На підкорення кожної наступної позначки нащадок Сергія Бубки витрачав на один стрибок менше: 5,60 він узяв із другої спроби; 5,70 — із першої. Конкуренти Дениса в боротьбі за третю позицію, жодному з яких 5,70 не здалися одразу, захопилися власними тактичними розрахунками. Як виявилося, прорахувалися, й стрибнути вище ніхто з тріо переслідувачів — американець Майлз, росіянин Стародубцев, німець Екер — не зумів. Тож Юрченко достроково гарантував собі бронзову медаль.

У цей же час з’ясувалося, що українцеві серйозно заважає травма ноги. Він то роздягався в секторі, готуючись до наступного стрибка, то переносив його на вищу позначку. «Золото» й «срібло» тим часом розіграли між собою росіянин Євген Лук’яненко й австралієць Стів Хукер. Навіть перебуваючи в кращих кондиціях, Юрченко навряд чи б склав їм конкуренцію, нині ж, із ушкодженою ногою, доривати м’язи сенсу не було.

Як сказав потім сам Денис, він був готовий стрибати на 5,80—5,85, тому й не став більше випробувати організм на міцність. До того ж, найближчого місяця на нього очікує ще кілька стартів, де він має намір виступити. Перед цим атлет принаймні тиждень збирається лікувати ушкодження. А на Олімпіаді–2012 у Лондоні наш співвітчизник мріє перемогти, ввійшовши до елітного клубу підкорювачів шестиметрової висоти.

Дві третини щастя

Наступного дня з особливим нетерпінням очікували ми на жіночий фінал у бігу на 1500 м, адже там виступали аж три українки. Таким шансом розіграти виграшну комбінацію гріх було не скористатися. Фавориткою серед наших вважалася бронзова призерка минулорічного чемпіонату світу Ірина Ліщинська. Її землячка з Донецька Наталія Тобіас тривалий час вибирала між дистанціями 3 км із перешкодами й 1500 м. Нарешті, зупинившись на «півторашці», Наталка в Пекіні вразила всіх своїми високими результатами: в попередніх забігах вона показала третій час. Молода Ганна Міщенко до збірної ввірвалася лише на початку липня, фінішувавши третьою на чемпіонаті України.

Перед стартом більш досвідчені донеччанки запропонували харків’янці повести забіг у достатньо високому темпі. Порадившись із тренером, Ганна відмовилася. Тож вийшло так, що кожна з наших дівчат намагалася реалізувати власний тактичний план. Як і можна було припустити, пощастило Ліщинській, котра фініш перетнула другою слідом за кенійкою Лангат. А от те, що «бронза» дістанеться Тобіас, навряд чи хтось очікував, у тому числі й сама Наталя, адже їй вдалося встановити власний рекорд.

Між тим Тобіас, радіючи найбільшому успіху у своїй кар’єрі, трохи жалкувала, що не дотягла 15 сотих секунди до срібної позиції. Ірина Ліщинська зізналася, що тримала в полі зору Маріам Юсуф Джамаль із Бахрейну. А от «нахабності» від молодої бігунки з Кенії не очікувала, хоча й бачила, що в попередніх забігах вона демонструвала високі результати.

Таким чином Ліщинська й Тобіас зафіксували другий український медальний «дубль» на Олімпійських іграх. В Атланті–1996 першу й третю сходинки п’єдесталу обіймали наші «художниці» Катерина Серебрянська й Олена Вітриченко.

У стрибках у висоту українці покладалися на бронзову призерку Афін–2004 Вікторію Стьопіну й Вікторію Паламар. Але ані миколаївка, ані запоріжанка не змогли подолати двометровий рубіж, що наблизило б їх до нагород. Сенсаційну ж перемогу тут здобула бельгійка Тіа Еллебо, котра змусила капітулювати хорватку Бланку Влашич після 30 виграних турнірів поспіль. На те вони й Олімпійські ігри, аби надавати шанс увійти в історію кожному.

За колег по цеху

На водному каналі поблизу Пекіна більше шансів на медаль із українців начебто мали «академісти». Проте наша жіноча четвірка обмежилася місцем одразу за п’єдесталом, зате за товаришів по збірній по повній програмі відпрацювали веслувальники на байдарках і каное.

Коронними для Інни Осипенко–Радомської та Юрія Чебана вважаються спринтерські перегони на 200 м, але вони не входять до переліку олімпійських дисциплін. Конкурувати ж із суперниками на довших дистанціях нашим атлетам складніше. Власне це підтвердили заїзди на один кілометр, де українці не пробилися до фіналів. Натомість і Юрій, і Інна зуміли як слід підготуватися до 500–метрівки, де видали «на–гора» по медалі.

Що таке чотири тисячних секунди, тепер добре знає Осипенко–Радомська. Саме на стільки випередила наша байдарочниця 43–річну (!) італійку Жозефу Ідем у фіналі, аби стати олімпійською чемпіонкою. І саме ця неймовірно мала частина секунди коштує для посланниці Київщини 200 тисяч гривень (такою є різниця в грошовій державній винагороді за золоту й срібну медалі). Ця олімпійська нагорода стала другою в колекції Інни, адже з Афін–2004 вона привезла «бронзу» в перегонах на байдарці–четвірці.

Юрій Чебан із Одеської області вперше виступав на Іграх і одразу ж зумів повернутися додому не з порожніми руками. Як 22–річний українець пробився до вирішального заїзду з третім часом у півфіналі, такий самий результат він продемонстрував і безпосередньо в розіграші медалей.

Мажорний акорд

Сьому, останню, золоту нагороду в Пекіні нашій команді приніс боксер Василь Ломаченко. За дивним збігом обставин фінальний бій у вазі до 57 кг для 20–річного уродженця Білгород–Дністровського, що на Одещині, став найлегшим. Єдине, що зумів заподіяти Ломаченку француз Хедафі Джелькір, так це, на своє нещастя, завдати першого залікового удару. Після цього наш срібний призер чемпіонату світу настільки розізлився, що цілу хвилину ганяв суперника по всіх кутах рингу, аж поки рефері не зупинив побиття галла за явної переваги українця.

Василь із криками Кінг–Конга достроково святкував заслужену перемогу. Це «золото» стало для українських боксерів першим із 1996 року, коли на найвищу сходинку п’єдес­талу піднімався Володимир Кличко. Тепер же за діями в ринзі молодого Ломаченка стежив Кличко–старший — Віталій. Цілком можливо, що він має бажання залучити Василя до виступів серед професіоналів під прапорами промоутерської компанії братів — К2. Адже високий рівень одесита підтвердила експертна комісія турніру, яка кращим боксером Олімпіади назвала саме Ломаченка. За нього проголосували 70 (!) відсотків фахівців.

Бронзові сльози

У той час, коли Ломаченко чесно бився на рингу за своє «золото», киянка Ганна Безсонова боролася в абсолютній першості з художньої гімнастики не стільки з суперницями, скільки з суддями. Як би чудово не виступала наша чемпіонка світу й яких би серйозних помилок не припускалися її основні суперниці з Росії, служителі Феміди в кваліфікації вперто ставили її не вище росіянок Сесіної й Капранової.

У фіналі ж у боротьбу за медаль втрутилася Інна Жукова — представниця Білорусі, але уродженка російського Краснодара. А Безсонову після третього з чотирьох видів програми судді взагалі відправили на четверте місце. Нерви у Ганни не витримали, й вона розплакалася. Проте знайшла в собі мужність вийти на килим учетверте і з посмішкою виконати останню композицію.

Арбітри знову не видали українці належних високих оцінок, і тоді вболівальники на трибунах почали демонстративно аплодувати нашій співвітчизниці й не надто доброзичливо реагувати на виступи росіянок. Українська делегація миттєво подала протест. У підсумку судді таки переглянули оцінку вихованці Ірини Дерюгіної, але тільки за останній вид програми. Навіть із такою «доброзичливістю» Безсонова отримала лише бронзову медаль.

Але, думається, приводів у чомусь дорікати собі Аня не має. Так само, як і ще менш гідно оцінена Наталія Годунко, феєричні міні–спектаклі у виконанні якої дозволили їй посісти лише сьоме місце.