Минулого тижня черговим баталіям національної першості передувала товариська зустріч збірних Україні й Польщі. Так вийшло, що головним героєм і того матчу, і наступного туру став один гравець — півзахисник «Ворскли» Сергій Кравченко.

Тріумфальна хода збірної України майданчиками олімпійського Пекіна викликала на Батьківщині хвилю оптимізму — виявляється, не настільки все погано в нашому спорті. Так, у нас багато талановитих спортсменів і не менше видатних тренерів (щоправда, їхній середній вік — 62 роки), які можуть забезпечити гідний результат і принести країні славу. Але ж насправді виступ української збірної на ХХІХ Олімпійських іграх не є наслідком вдалої державної політики й високого становища спорту в суспільстві.

На жаль, чи не всі наші успіхи здобуваються не завдяки, а всупереч реаліям життя. І це твердження є не лише суб’єктивною думкою, а фактом, з яким погоджуються, в першу чергу, ті, хто знає ситуацію краще за інших — спортсмени та їхні наставники. У нас немає баз, стадіонів, залів, стрільбищ, атлети й тренери мешкають у гуртожитках, але навіть за такого скрутного становища медалі з найпрестижніших планетарних форумів привозять стабільно. Чиновники ж про Олімпіаду згадують лише в рік її проведення, коли починають у міру можливості підвищувати витрати на підготовку атлетів. А що було б, якби держава частіше поверталася до спорту обличчям?

Уперше етап чемпіонату «Формули–1» відбувся на новій трасі у Валенсії — саме сюди, до Іспанії, перенесли «Гран–прі Європи», який раніше проводили на німецькому «Нюрнбургрингу». Нове місце змагань — нові відчуття й емоції. По суті, траса у Валенсії є міською, вуличною. В одному місці вона навіть проходить по розвідному мосту Астильрос, під яким у «звичайні» дні в порт заходять кораблі. Водночас за своїми характеристиками траса не схожа на вуличну «вертушку» Монако, адже має достатню ширину, чимало довгих прямих ділянок, що дозволяє розвивати високу швидкість.

Перед останнім уїк–ендом Олімпіади виступ української збірної вже перевищував усі очікування, а наші спортсмени зупинятися у гамуванні медальної спраги не збиралися. Після того, як на четвертий день змагань дзюдоїст Роман Гонтюк приніс команді першу медаль, «синьо–жовті» жодного дня не марнували, виборюючи, як мінімум, одну нагороду. Лише в завершальний день найграндіознішого старту чотириріччя, коли українці вже перевершили досягнення попередніх Олімпіад, наша скарбничка остаточно закрилася. Але перед цим, у суботу, наші олімпійці заробили рекордні для себе на цих Іграх шість медалей різного ґатунку.