День, коли радянські танки розчавили чеські мрії

Сьогодні виповнюється 40 років відтоді, як Радянський Союз ввів війська до Чехословаччини — щоб задавити демократичні реформи, розтоптати мрії чехів і словаків про «соціалізм із людським обличчям». Погано зашпакльовані дірки від куль на фасаді празького Національного музею можна бачити ще й тепер. Вони досі нагадують про ту ніч із 20 на 21 серпня, коли радянські танки увірвалися до Чехословаччини, щоб розчавити «Празьку весну». Про ті дні нагадує і скромненький пам’ятник у верхній частині Вацлавської площі, на тому місці, де на знак протесту проти радянської інтервенції здійснив самоспалення 21–річний пражанин Ян Палах. Окрім цих місць, у Празі вже ніщо не нагадує про кремлівських інтервентів, і дух їх вивітрився з міста.

День перший

«Ми з вами, будьте з нами», — закликало «Радіо Прага», коли 21 серпня 1968 року о 1.30 ночі повідомило шокуючу новину: до країни ввійшли тисячі вояків Варшавського пакту. Через кілька годин правляча Комуністична партія Чехословаччини засудила агресію: «Це сталося без нашого відома і проти нашої волі». Опівдні «Радіо Прага» пустило в ефір Національний гімн, крізь який було чути кулеметні черги. Окупанти оточили танками приміщення радіо на Віноградській вулиці й висунули журналістам ультиматум: здатися! Ті відмовилися. Під час штурму будинку радіо загинуло 20 осіб. Слова «Ми з вами, будьте з нами» тепер викарбувані на пам’ятній табличці при вході до Чеського радіо.

За подібним сценарієм «взяли» і приміщення телебачення. Дикторка новин Чеського телебачення Каміла Мочкова вціліла і з підпільної радіостанції, передатчик якої встановили в бомбосховищі під заводом радіоапаратури, разом із колегами ще впродовж тижня інформувала мешканців столиці про перебіг подій. Подавали правдиву інформацію протягом тижня — до повернення чехословацької делегації з Москви. Підпільники виявили неабияку винахідливість: використали як антени радіостанції проводи трамвайних ліній. Трамваї не їздили, тому були знеструмлені. Окупанти таки знайшли радіостанцію, але немало попітніли, бо здавалося, що вона веде трансляцію з усіх куточків Праги.

Не хлібосольна зустріч

До Чехословаччини було введено приблизно 500 тисяч солдатів із СРСР, Болгарії, Польщі, Угорщини та Німецької Демократичної Республіки. Варто зазначити, що головна роль відводилася радянським військам, а військовослужбовці з інших чотирьох країн виконували роль «інтернаціональної масовки». Вони практично не вступали в протистояння з місцевим населенням, за винятком представників НДР, які інколи вдавалися до жорстокості, очевидно, прагнучи помсти за вигнання чехами в повоєнний період двох мільйонів судетських німців, які в своїй масі підтримали Гітлера в роки Другої світової війни.

Тим 4600 танкам та 165 тисячам військовослужбовців, які ввірвалися на вулиці Праги, не вдалося задушити свободолюбивий чеський дух. Гасла на зразок «Леніне, прокинься, бо Брежнєв здурів» удень замальовувалися фарбою, але наступного ранку їх знову можна було бачити на стінах будинків. Це за умов комендантської години і заборони з’являтися на вулиці вночі під загрозою розстрілу. Російські вояки, які сиділи на танках на вулицях чеських і словацьких міст, у більшості випадків не стріляли, бо не отримали такого наказу. Солдати були вражені загальною відразою населення до них, пригнічені та налякані стотисячними демонстраціями мешканців Праги, які вимагали: «Забирайтеся геть!». У паніці деякі все ж стріляли не в повітря, а в натовп. Так загинули 120 демонстрантів. Кілька радянських вояків дезертирували, але їх знаходили і віддавали під воєнний трибунал.

Один західний коментатор пізніше констатував, що радянське керівництво було непоінформованим про справжню ситуацію в Чехословаччині, воно вважало, що «Празька весна» є справою рук купки «гнилих інтелектуалів», а прості люди вітатимуть появу радянських танків на вулицях Праги квітами та посмішками. Росіяни були тотально шоковані, коли сталося протилежне. Весь народ об’єднався в єдиному ейфоричному протесті, який, щоправда, тривав тиждень, від сили — два. А потім настала апатія безсилля перед потужним імперіалістичним звіром, який увірвався в твою домівку.

Перебудова по–чеськи

А ще за кілька місяців до кровопролиття у Чехословаччині панувала атмосфера загального оптимізму та великих сподівань. У січні 1968 року молодий партапаратник Александер Дубчек змінив на посаді першого секретаря Комуністичної партії Чехословаччини старіючого Антоніна Новотного. У березні Новотний залишив також посаду президента, а йому на зміну при­йшов герой Другої світової війни Людвік Свобода. Новотний перед відставкою встиг закласти першу цеглинку в конфлікт із Радянським Союзом — 1966 року Чехословаччина пішла за прикладом Румунії і відмовилася від більш тіснішої військової інтеграції з Радянським Союзом, включно з фінансовими внесками та стратегічним плануванням у рамках Варшавського пакту.

Уже в квітні оновлене керівництво Компартії оголосило свою програму дій — реформи з метою надати соціалізму «людське обличчя». Програмою передбачалися свобода слова та проведення богослужінь, відміна цензури, свобода пересування і подорожей, відкриті і вільні дебати з усіх питань без ризику бути ув’язненим, обмежені форми приватного підприємництва. Також передбачалася лібералізація армії і зменшення впливу на неї Компартії. В оборонній доктрині з’явилася суттєва зміна: Чехословаччина заявила, що буде дотримуватися оборонної стратегії у власних геополітичних інтересах і що масштаб загрози їй із боку Заходу буде переглянуто. Це були дуже радикальні зміни в політиці комуністичної країни. Так розпочався короткий період, який увійшов в історію під назвою «Празька весна».

Москва попереджала

«Соціалізм з людським обличчям» Дубчека з ентузіазмом привітала вся Західна Європа, але він наштовхнувся на загальне засудження в країнах Варшавського договору. «Головною метою Дубчека та його команди була демократизація і гуманізація існуючого режиму», — напише пізніше професор політичних наук Братиславського університету Мірослав Куси. Всупереч різким попередженням і погрозам з Москви, Дубчек оптимістично дивився в майбутнє і насолоджувався неймовірною популярністю чехословацького суспільства. «Празька весна» 1968 року впроваджувалася з якимось молодечим запалом. Чеські реформатори зразка 1968 року не усвідомлювали, що радянська інтервенція є неминучою. «Ми вірили, що політичну систему можна демократизувати, гуманізувати і одночасно зберегти деякі засадничі риси старої системи», — говорить Ян Каван, відомий чеський політик, який у 1998—2002 роках обіймав посаду глави МЗС Чехії. 1968 року він був активістом студентського руху на підтримку реформ Дубчека.

Але зусилля чехів і словаків відновити свободу були, з точки зору Москви, надмірними. Кремль побоювався, що «поганий приклад» пошириться на інші країни табору. У своїх мемуарах, які побачили світ уже після його смерті, Дубчек пише, що був неймовірно вражений, коли тієї фатальної ночі до його канцелярії увірвалися радянські солдати. Згадує, як із її вікна спостерігав «зґвалтування» росіянами Праги та розстріли військами демонстрантів. «Це було немов збройний напад злочинців. Я підсвідомо потягнувся рукою до телефону, але один із військових спрямував на мене автомат і висмикнув дріт із гнізда. Потім відчинилися двері, й до кімнати ввійшли офіцери КДБ», — описував Дубчек.

Кремль зламав Сашу за два дні

Азартна гра Дубчека закінчилася погано: реформаторів відвезли до Кремля, де вони два дні перебували під арештом. Після того як Дубчек під тиском підписав документ, яким схвалив радянську інтервенцію і відмінив усі реформи, він зміг повернутися до Праги вже як зовсім зломлена особа. Він зробив заяву, в якій лише спромігся сказати, що «тимчасові обмеження» мають за мету обмежити демократію в Чехословаччині. «Наш Саша», як охрестили вже лояльного Дубчека в російських політичних колах, залишився до гробової дошки вірним ідеалам Маркса, Енгельса та Леніна, але обманув власний народ. Радянський серп і молот поступово таки ліквідували дух реформ. «Реформатори», включно з Дубчеком та його найближчим співробітником Васілем Білаком, почали панікувати і з натхненням виконувати радянські накази. На відміну від угорського керівництва на чолі з Імре Надем, яке після радянської інтервенції 1956 року пішло на московську плаху, але не відмовилося від своїх поглядів, чеські «реформатори» зрадили власні ідеали, бо боялися втратити владу.

Незважаючи на широкі народні протести в Чехословаччині, країна почала жити за радянськими протоколами. Совєти знову запровадили цензуру та відсторонили від влади тих, хто не бажав співати під московську дудку. Йдеться передусім про ідеолога «Празької весни», віце–прем’єра Оту Шика, та міністра закордонних справ Іржі Хаєка.

10 січня 1969 року Чехословаччина ще раз прокинулася від колективної апатії — коли здійснив самоспалення Ян Палах. Жертовна смерть юнака відновила на короткий час студентські протести на вулицях столиці, які за розмахом нагадували народні виступи серпня–1968. Студентські лідери добилися зустрічі з президентом Свободою. Але щоб лише з гіркотою переконатися, що він цілковито — в руках Москви. «Нам важко було усвідомити, що лише через кілька місяців після інтервенції заявлені старою комуністичною владою тенденції розвитку країни будуть повністю ліквідовані», — скаже пізніше один із повсталих студентів.

Довгий період неволі

16 жовтня було досягнуто домовленості про часткове виведення армій Варшавського пакту. Повністю виведено війська Польщі, Болгарії, НДР, Угорщини та частково — СРСР. П’ять радянських дивізій залишалися на чехословацькій території до середини 1987 року як «тимчасовий контингент». Починаючи з 1969 року, Чехословаччина повернулася до стану ізольованої, істерично–неосталіністської країни, значно тоталітарнішої від інших країн «табору», і залишалася такою практично до 1989 року. «Ми очікували, що такий відкат до старого триватиме років два, а не двадцять один», — констатує соціолог Іван Габал, який мешкав у Празі 1968 року, а 1990 року очолив виборчу кампанію демократичного Громадянського форуму. «Всупереч насиллю диктатури, відчуття свободи та музика 60–х років дуже допомогли пережити часи лихоліття», — пригадує він. Упродовж кількох місяців після агресії чеські суди заочно засудили 70 тисяч громадян, які втекли з країни і відмовилися повернутися. А загалом країну залишили понад 300 тисяч представників інтелектуальної еліти, які ніколи не повернулися назад.

Ті з прихильників демократичних реформ, хто залишився, були позбавлені права на працю за фахом та соціальних гарантій, наприклад, права на отримання житла. Приблизно 400 чеських письменників були позбавлені права писати та видавати свої твори. Опинилися під забороною зразки світової культурної класики, зокрема опера Бетховена «Фіделіо».

Герой чи зрадник?

Александер Дубчек у свідомості чехів і словаків надалі залишається і героєм, і антигероєм 1968 року: історики до цього часу не дійшли згоди стосовно оцінки його особи. «1968 року Дубчек не став однозначним колаборантом, але і не спромігся на спротив», — констатує історик Кіран Вільямс із Лондонського університету, автор книжки «Празька весна та її наслідки». «Він завжди вірив у ідею соціалізму з людським обличчям до останніх років свого життя, але не хотів ставити цю віру під загрозу власною підтримкою дисидентів. Він був переконаний, що Компартія з часом усвідомить свої помилки і покличе його назад», — вважає британський історик.

Упродовж 21 року, аж до «оксамитової революції» в Чехословаччині та падіння Берлінської стіни 1989 року, Дубчек працював в управлінні лісовими справами у Братиславі. 1990 року цього колишнього комуніста обирають головою федерального парламенту, але люди після довгих десятиліть комунізму вже не бажали мати нічого спільного з соціалізмом, тому з більшою радістю підтримали ідеалістичну форму демократії, яку пропагував драматург Вацлав Гавел. Дубчек загинув в автомобільній аварії 1992 року, але досі поширюються версії про конспіративну змову: його усунуло КДБ, щоб він не мав змоги свідчити на можливому кримінальному процесі про злочини Москви. Втім такий «Нюрнберзький процес» про злочини комунізму «з кремлівським обличчям» так, на жаль, і не відбувся.

Стосовно спадщини «Празької весни», то Кіран Вільямс констатує, що словаки, на відміну від чехів, вважають, що немає нічого такого, чого б вони мали соромитися. «Дубчек у світовому вимірі є найславетнішим словаком, оскільки є символом світла в темні часи. Так, він не був мислителем, а лише партійним функціонером без чіткої уяви, як вигадане ним ідеальне суспільство має функціонувати — він лише хотів змінити його в рамках комунізму», — вважає Вільямс. Наприкінці свого життя Дубчек сходився думками з Гавелом у тому, що не варто надавати незалежність Словацькій Республіці. Але «мирне розлучення» чехів і словаків стало фактом наступного року після смерті Дубчека.

У Словаччині і, особливо, в Чехії певні частини більш радикального політикуму та суспільства до цього часу жалкують, що ніхто не пішов під суд за звинуваченнями в колаборанстві з радянськими окупантами, оскільки такі суди стали б попередженням проти повторення подібного у майбутньому. Та історія розпорядилася по–своєму, більш розумно.

* * *

Можна констатувати, що в Чехії відзначення 40–х роковин радянської інтервенції та придушення «Празької весни» буде, скоріше, скромним. Інші народи, можливо, пишалися б спогадами про недовготривалу єдність перед загрозою агресора. Але не чехи, які мають тисячолітній досвід кривавих внутрішніх конфліктів та іноземних інтервенцій. Через них вони набули внутрішньої мудрості та іронічно–цинічного ставлення до історії. Колишній міністр внутрішніх справ Чехії Мартін Фендрих нещодавно зауважив, «що таке святкування сприймалося б так, як ніби колись зґвалтована дівчина говорила, що то давно забута справа, а тепер вона щаслива».

Доктрина Брежнєва і Путіна

Ідеологічне обґрунтування інтервенції до Чехословаччини отримало назву «доктрини Брежнєва». Вона спочатку була викладена в газеті «Правда» 26 вересня 1968 року, а потім особисто озвучена генсеком КПРС Леонідом Брежнєвим на П’ятому з’їзді Польської робітничої партії 13 листопада 1968 року у Варшаві. Головне послання доктрини — наступне: «Коли сили, які є ворожими до соціалізму, будуть намагатися повернути розвиток деяких соціалістичних країн у напрямі капіталізму, то це стає проблемою не лише окремо взятої країни, а проблемою всього соціалістичного табору загалом». Ця доктрина комуністично–імперського лідера надалі перебуває на озброєнні Кремля, хоча в його інтерпретації набрала іншого текстового, але не ідеологічного, забарвлення: «Коли сили, які не бажають підкорятися вказівкам Росії, будуть намагатися повернути деяких васалів Росії по СНД у напрямку Заходу та справжньої суверенності, то це стає проблемою Кремля, яку він буде вирішувати всіма можливими засобами». Принципи і проголошеної брежнєвської доктрини, і непроголошеної, але реалізованої сучасними кремлівськими володарями, є настільки широкими, що дозволяють застосовувати силу не лише по відношенню до сусідніх країн, а й у всіх куточках світу.

ПЕРОМ І ОБ'ЄКТИВОМ

Культурна еліта і «Празька весна»

«Празька весна» була увічнена в багатьох музичних та літературних творах, найвідомішим з яких є роман Мілана Кундери «Нестерпна легкість буття». Найбільш нескореними в роки радянської окупації виявилися якраз чеські працівники культури. Вони ж першими забили на сполох. 27 червня 1968 року провідний чеський публіцист та журналіст Людвік Вачулік надрукував маніфест під назвою «Дві тисячі слів», у якому попереджав Дубчека про наявність у керівництві Компартії «консервативних елементів»
та так званих «зовнішніх» сил. Той проігнорував попередження.

Найкращим літописцем празьких подій літа 1968 року став тоді 30–річний празький фотограф Юзеф Коуделка. На його фото читається на людських обличчях лють і страждання, подив і жах. Фото Коуделки, який тепер мешкає у Франції, в ті дні облетіли перші сторінки всіх провідних світових видань. Нещодавно, 9 серпня, виставка цих фото під назвою «Інтервенція–68» відкрилася в мистецькій галереї в центрі Праги.

Символом радянської окупації стала пісня «Молитва за Марту» популярної на той час співачки Марти Кубішевої. Це поставило хрест на кар’єрі співачки, яка свого часу не поступалася популярністю Карелу Готту. Також з огляду на політичні переконання на десятиліття пішов у небуття тодішній поп–ідол, співак Вацлав Нецкаж. Члени популярної до інтервенції празької рок–групи Plastic People of the Universe («Пластичні люди Всесвіту») відсиділи по кілька років у в’язниці за свої переконання.

Демократизація 60–х років дала велетенський поштовх розквіту чеського кіно, яке і на цей час є одним із найцікавіших та найпоетичніших у Європі. 1966 року фільм «Магазин на головній вулиці» здобуває «Оскара» в категорії «Кращий зарубіжний фільм» і є одним з лідерів Каннського кінофестивалю. Наступного року здобуває номінацію на «Оскара» в цій же категорії фільм Мілоша Формана «Кохання блондинки». 1968 року Чехія представлена в цій категорії вже двома фільмами: Мілоша Формана «Бал пожежників» та Іржі Мензеля «Потяги під особливим наглядом». «Оскара» здобуває другий. Цього ж року три інші чеські фільми входять до конкурсної програми Каннського кінофестивалю. Окупація перервала тріумфальну ходу чеського кіно. Кращі режисери емігрували до Європи чи Голлівуду.

Чеське телебачення в ніч із 20 на 21 серпня демонструвало велику програму «Серпнева ніч»
із кінохронікою подій 40–річної давнини та коментарями їх учасників.