Життя, яке нас чекає

      Більшість тих, хто вітав мене по приїзді в Київ, лукаво запитували, чи добре відпочив я на фестивалі. Як каже одна моя родичка, сільська вчителька, «ха-ароша професія — кіно дивитися, мені б таку!». Ні, професія і справді чудова, жалітися не буду, одначе й уявлення про те, що поїздка на фестиваль є таким собі прогулянковим туризмом, далеке від дійсності. Робота критика, журналіста під час такого грандіозного форуму, як Берлінале, схожа на марафонський забіг. Належить скрізь встигнути і все вгледіти. Та ще й писати: щодня. Десь на п'ятий день уже ходиш, трохи похитуючись од недосипу. Робочий день починається з дев'ятої, від початку першого перегляду, і закінчується біля півночі, коли завершується останній фільм. Перед сном належить перечитати чергову порцію пресових матеріалів та каталожної інформації. Плюс зустрічі, прес-конференції...

      Одначе сучасний кінофестиваль — це і справді свято: для кіномана. Нагадує божевілля любові, коли ти зосереджений тільки на комусь і чомусь одному, й ні про що інше не годен думати. Звичайно, коли дивишся таку кількість фільмів, неминучі помилки в оцінках. Одна картина наїжджає на іншу, щось підмиваючи й руйнуючи у враженнях, їх ефективності. Відтак історія фестивалів — це й історія грандіозних помилок. Фільми, увінчані головними призами, трапляється, доволі швидко забуваються. І навпаки, освистані й принижені переходять у розряд шедеврів. Не сказати б, що таких прикладів надзвичайно багато, але вони є.

      І ще. Берлінале — це свято, бенкет для багатьох. У самісінькому центрі німецької столиці створено унікальний культурний комплекс. Це передусім величезний Berlinale Palast з його скляними архісучасними конструкціями і п'ятьма поверхами для кількох тисяч глядачів. Це Sony Center, який поєднує багатозальний кінотеатр, або ж мультиплекс, ще один кінотеатр, для сінефілів, на ймення «Arsenal» (на честь однойменного фільму нашого Олександра Довженка, між іншим; саме тут восени має відбутися ретроспектива його фільмів) та Музей кіно, де під час фестивалю, скажімо, можна було познайомитися з дуже цікавою виставкою «Ангели в кіно». На відстані кількох сотень метрів — ще один мультиплекс «Cinema XX». Плюс інші, вже давні й традиційні фестивальні центри, починаючи із Zoo Palast, де довгі роки і відбувалися центральні події Берлінале. Себто фестиваль максимально відкритий для глядача, його аж ніяк не можна звинуватити у тому, що він є закритою тусовкою для обраних.

      Приманкою для глядачів є, звичайно, присутність кінозірок. Тим більше, що водночас це ж і передпрокатна «розкрутка» стрічок. Тож перед  вечірніми показами  фільмів у Берлінале Паласті звично юрмилася публіка, котра із захватом вітала появу на червоних доріжках Жюльєт Бінош і Шерліз Терон, Джуда Лоу і Джека Ніколсона... До речі, фільм за участі останнього, «Щось має статися / Somethings Gotta Give» (його режисерка Ненсі Мейєрс до того уславилася комедією «Чого хочуть жінки»)  виходить у російський та український прокат під назвою «Любов за правилами... і без». Нагадаю, це про любовний роман літніх людей: їй під шістдесят, йому — за шістдесят, коли вже без віагри до дівчаток і ходу немає. Допінг ледь не спроваджує Ніколсонового героя на той світ, тоді як любов до героїні Дайяни Кітон (цьогорічної номінантки на «Оскар») значно корисніша для духовного і фізичного здоров'я.  Як це часто буває з американськими фільмами, не обійшлося без мораліте: кохайтеся, сивоброві, та не з юнками...

      До речі, прес-конференція Кітон і Ніколсона була доволі типовою для тієї самої розкрутки. Журналісти ставили запитання такого штибу, що, як сказала актриса, створювалося враження, ніби йдеться про порнофільм. До честі акторів, вони частіше віджартовувалися, аніж вступали в діалог там, де його не могло бути. Скажімо, у відповідь на запитання про те, як йому вдається підтримувати форму своїх сідниць, Ніколсон відповів: «Я пишаюсь ними. У мене вони просто товстуваті, я на них весь час сиджу — отак і підтримую їхню форму...»  Вийшла майже «теоретична» дискусія щодо форми і змісту.

      Попри величезну популярність переглядів Берлінале, у пресі час від часу з'являлися скарги про те, що на кіноринку, який традиційно працював під час фестивалю, фільми з країн Європи і Азії продавалися дуже кволо. Чого дивуватися — у більшості з них була відсутня орієнтація на розвагу, значно частіше вони зосереджені на аналізі жорсткої, неласкавої до людини соціальної реальності. Хоча декому вдавалося поєднувати і те, й друге. Скажімо, одному з лауреатів Берлінале, 30-річному аргентинцю Даніелю Бурману у фільмі «Втрачені обійми» (гран-прі журі «Срібний ведмідь»).

      Герой стрічки, Аріель (актор Даніель Хендлер отримав свого «Срібного ведмедя» як кращий виконавець чоловічої ролі) живе на околиці Буенос-Айреса, в районі, де панує торгівля і де живуть поруч діти різних народів — від корейців і китайців до поляків та італійців. Доволі рутинне життя, хоча й помножене на латиноамериканську енергетику та іронійний закадровий коментар головного героя. Йому йдеться  перемонтувати стрічку історії свого роду. Колись його бабуся, єврейка,  втекла з Польщі від Холокосту, і тепер у юнака манія — отримати польський паспорт. А заодно зрозуміти, чому батько покинув матір і здавна живе в Ізраїлі, не виявляючи ніякого інтересу до своїх дітей.

      Щось таки вдається — у сенсі облаштування життя і його «перемонтажу». Та сама бабця, зізнавшись онукові в несамовитій любові до співів, зрештою реалізує, бодай і в старості, свою мрію і починає співати з естради, хоч і любительської. Матеріалізується й батько, котрого Аріель спершу посилає до дідька, а потім усе ж пригортає до серця (на передтитровому плані). А мати — та й не перестає співати і танцювати. Це взагалі один із наскрізних мотивів цьогорічної конкурсної програми Берлінале — прагнення доскочити якоїсь іншої реальності. Належить вірити в неї і бути щедрим на мрії і артистизм, вигадливість і любов — і все у вас вийде.

      Мрія про іншу реальність незрідка народжується в головах батьків — аби матеріалізуватися в долях дітей. Чи не тому такими популярними  нині на світовому екрані є стосунки батьків і дітей. Скажімо, в іспанському фільмі «Життя, що тебе чекає / La vida que te espera» режисера Мануеля Гутьєрра герої живуть у горах, такі собі іспанські «гуцули». У вдівця-батька двоє дочок, котрим він, звісно, бажає кращої, нiж його власна, долі. Трапилося так, що старша убила одного стервозного дідка, і він бере на себе той гріх. Драма зав'язується навколо любовних стосунків убивці та сина вбитого.  Картина цікава тим, що подає світ патріархальний як такий, де свої уявлення про моральну складову світу людей. Чомусь згадався при цьому фільм-шедевр нашого Леоніда Осики «Камінний хрест»: деякі рими тут, вочевидь, простежуються. На тлі нинішньої політкоректності усе це виглядає доволі екзотично.

      У картині знаменитого корейського режисера Кім Кі Дука «Самаритянка» («Срібний ведмідь» за кращу режисуру) розповідь про батька, теж удівця, котрий прагне населити душу дочки найдосконалішими еталонами краси і моралі. Щоранку вкладає він  у її вуха (буквально так  — надіваючи на голову навушники)  божественну музику європейських класиків, а ще — подаючи за приклад подвиги святої Марії Терези. Тим більший шок, коли батько дізнається про те, що дочка займається проституцією... Втім він до кінця виконає свою місію творця юної душі, зробивши все, аби загіпнотизувати й переналадити її на регістри високого, ідеального.

      Хоча буває так, що вискочити за межі тунелю, в який тебе загнано, украй важко. Про це у фільмі молодого режисера Джошуа Марстона «Граційна Марія / Maria, llena eres de gracia» (це  дебют американця колумбійського походження й отож спільна американо-колумбійська стрічка). Марія (напрочуд красива актриса Каталіна Сандіно Морено отримала «Срібного ведмедя» за краще виконання жіночої ролі) позбувається роботи й надій на щось краще.  Тож і погоджується виконувати роль такого собі транспортного «засобу» для наркотиків (дівчата заковтують їх і так долають кордони і митниці). Опинившись в іншому світі, у Нью-Йорку, Марія втрапляє в доволі круті ситуації (знято все це у жорстко-реалістичній стилістиці) і, зрештою, приймає дещо ризиковане, одначе ж обгрунтоване рішення не повертатися на батьківщину.

      В іншій латиноамериканській стрічці, «B-Happy / Бути щасливим» чилійця Гонзаліо Хуістіано  (її було представлено в «Форумі») розповідається про долю чотирнадцятирічної Каті. Помирає мати, і їй доводиться входити в життя без чиєїсь допомоги. Такі собі «чотириста ударів» по-чилійськи. Як заклинання, повторює дівчина слова про те, що вона нічого не боїться — «ні ночі, ні завтрашнього дня, нічого», навіть «світлого майбутнього», котре усе ж ввижається їй, надія і віра в яке  не полишає ні на мить — навіть після відчайдушного виходу на панель. Фінал картини відкритий — Каті від'їжджає у пошуках кращої долі... Соціальна драма, без найменших сантиментів, одначе з позитивними авторськими намірами надихнути глядачів на подолання найскладніших перешкод. Відтворювана реальність, вочевидь, депресивна, але автор солідаризується з тими традиціями в кіно (італійського неореалізму, скажімо), які полягали в тому, аби збудити у так званому «плебсі» ресурси духовного опору.

      І ще одна драматична історія про батька й сина — «Прекрасна країна / Beautiful country»  норвезького режисера Ханса Петера Моланда   (спільне виробництво США та Норвегії). Молодий в'єтнамець вирішує знайти свого батька, про котрого тільки й знає, що він американець і давно колись, після війни, повернувся до себе на батьківщину. Долаючи відстані, долаючи непрохідні, здавалося б, перешкоди (табір для переселенців, який більше схожий на концтабір), мандри піратським судном, з його феодальним укладом і ставленням до людей, як до «біомаси», котру належить просто перетовкти, юнак усе ж дістається Америки. Спершу Нью-Йорка, цієї Мекки всіх знедолених, місця, де так позірно легко здійснюються мрії, а потім і Техасу, де він нарешті знаходить батька — серед безлюддя і якихось надій на краще. От вона, надія, син, про котрого й забув уже, а чи й не пам'ятав... Доволі вражаючий епос, така собі модерна «Одіссея», і знову-таки з оптимістичним підкладом.

      Чи ж дивно, що нащадок давніх греків, автор всесвітньо відомих фільмів «Комедіанти», «Александр Великий», «Пейзаж у тумані», «Погляд Одіссея» класик сучасного кіно 67-річний Тео Ангелопулос у своєму новому фільмі «Трилогія: Луг, що плаче / To livadi pou dakrisi» також прагне викликати в культурній пам'яті прадавні коди. Його тригодинний фільм (а це справді трилогія — попереду ще дві стрічки) ведеться — і це традиційно для Ангелопулоса — неспішно, магнетизуючи глядача особливим темпоритмом. Багатьом це видається чимось старомодним, нині більше прагнеться «екшну», динаміки. І все ж, на мій погляд, попри деяку манірність кількох епізодів, перед нами  — витвір видатного митця.

      Усе починається 1919 року, коли мешканці грецького поселення під нашою Одесою, налякані подіями Громадянської війни, змушені вертатися на землю своїх предків. Той самий  мотив повернення, узнавання, духовного насичення виснаженої душі. Тільки ж через скільки випробувань доводиться пройти героїні фільму, Елені  (молода актриса Александра Аідіні). В центрі саме жінка, котра проходить три десятиліття свого життя, нітрохи не змінюючись (в цьому полягає символічна складова образу — краса не побивається часом). Гинуть сини, гине за океаном її чоловік, гине навколишній світ — і тільки жінка утримує небо над чорними прапорами, котрі щоразу виникають у дивовижно красивих кадрах (оператор Андреас Сінанос уже не вперше працює з метром). Фінальні фільмові плани — це довге голосіння над померлими, загиблими у громадянській війні (у Греції вона була також) синами. Це справжній епос ХХ століття — чи не найтрагічнішого в історії людства. Епос, котрий є водночас гімном людині, здатній не втратити гідність і відчуття трагічної краси світу...

      Признаюсь, час від часу я тихо плакав у темряві залу. Я думав про свій рід, розвіяний по світу, загнаний у землю і під землю  війнами, колективізаціями, тупоумними соціальними експериментами. Чи знайдеться художник, котрий зможе оповісти про те, чим став минулий вік для України і українців? Щось подібне хотів колись створити Олександр Довженко, та тільки його самого було вигнано, вичищено з рідної землі...

      Екран Берлінале свідчить: людство потривожене своєю долею, й  митці усе активніше осмислюють ті процеси, що  відбуваються,  тривають у реальності. Кіно має феноменальні виражальні можливості як для відтворення реальності, так і для творення іншої, якої ще немає в дійсності, одначе вона здатна, поселившись в уяві, втілитися в життя. То може бути по-різному: чи за моделлю фашистською, а чи за тією, що зробить людей нарешті щасливими. Хоч як би це утопічно не звучало.