Хто крайній по шматок Криму?

19.08.2008
Хто крайній по шматок Криму?

Віднедавна на кримському Південнобережжі спостерігається така собі контраверсія: головне надбання тутешніх місць — спеціалізовані санаторії, що здебільшого розміщуються на націоналізованих радянською владою дачах, віллах царських вельмож, хитро роздержавлюються і знову стають чиєюсь розкішшю, зазвичай, задарма чи за досить символічну ціну. Нові власники в міру своїх забаганок, розрахунків і фінансових можливостей вряди–годи розгортають там, посеред субтропічної зелені, хаотичний фронт будробіт. Відтак про цілюще повітря, нормальний відпочинок «у краю магнолій» можна геть забути. Показовим у цьому сенсі виглядає «перепрофілювання» протитуберкульозного санаторію імені П. Баранова в курортному селищі Сімеїз.

 

«Знаковий» об’єкт

Бодай якусь офіційну інформацію про «знаковий» (Сімеїз із грецької перекладається як знак. — Авт.) санаторій я сподівався вивідати в селищного голови Миколи Макаренка. Проте діалогу в нас не вийшло, позаяк пан голова, насупившись, одразу «відрізав», мовляв, готовий надати пояснення лише на письмовий запит газети. Відверто кажучи, на більше я й не розраховував — тутешні посадовці не вельми охоче йдуть на контакт із медіа з приводу земельних скандалів. І поготів, коли так чи інакше самі їх і породжують. Проте в негостинному збудженні Микола Григорович не схотів зорієнувати мене навіть щодо місцезнаходження курортної установи. Але Сімеїз не без добрих людей — явну прогалину в поведінці посадовця (ми до нього ще повернемось) сповна компенсував на вулиці перший же випадковий перехожий. Чоловік при цьому бідкався, мовляв, нові господарі оздоровниці своєю перебудовою перекрили доступ до моря.

Декілька хвилин неспішної прогулянки вузькою і покрученою вулицею Баранова — і я біля центрального входу до однойменного санаторію. Його територія простягнулася вздовж так званої нижньої ялтинської дороги, у парковій і прибережній смузі площею сім гектарів. Одразу за триметровим зеленим парканом, яким оперезали рекреаційний об’єкт ще років чотири тому, розпочинається вже місто Алупка. Судячи з усього, поріг санаторію вже давно не переступала нога пересічного відпочивальника — в очі впадала розбита технікою центральна алея і припорошені сірою пилюкою кипариси біля парадних воріт.

«Рекогносцировку» на місцевості хотілось, звичайно ж, розвинути в глибину і в ширину, але на заваді стали сержанти стаціонарного посту міліцейської держохорони. Прикметно, що вони повелись зі мною більш коректно, ніж селищний голова. І навіть на моє прохання спробували зв’язатися з керівництвом об’єкта. Але на тому кінці телефонного дроту повідомили, що начальник у справах терміново «від’їхав» до Ялти. А без його дозволу хлопці відмовились «видавати секрети». Я лише встиг угледіти попереджувальну табличку на постовому вагончику про сувору заборону фотографувати об’єкт. Інакше «у нарушитєлєй будєт ізиматся фото– і відєоапаратура».

Розчарували мене і в Києві, на вулиці Печенігівській, 1—7, де розташований офіс ТОВ «Інвестиційний комплекс «Спорт–тур», на балансі котрого, за останніми даними, і перебуває комплекс нерухомого майна сімеїзького санаторію імені Баранова. Секретарка директора фірми Сергія Гріня, схоже, для проформи повідомила в телефонній розмові, що директор і його заступник, звісно ж,.. у відрядженні.

Зі світу по нитці

«Накопати» таких–сяких відомостей про «засвічену» раніше в ЗМІ установу, зрозуміло, не є проблематичним при всьому мовчанні нашого чиновництва та комерсантів. Для початку достатньо було, приміром, завітати до сусіднього Алупкинського дитячого протитуберкульозного санаторію імені Боброва, батьківщини відомого всій дітворі Лікаря Айболита, в якого, до слова, теж хочуть відібрати «зайву» частину прибережної зони, зокрема, шість гектарів реліктового оливкового гаю (про цю оборудку два роки тому «УМ» уже писала). І поспілкуватись, скажімо, з бухгалтером Ольгою Сергієвною, котра, у свою чергу, розпочинала трудову діяльность саме в санаторії Баранова. Як пригадала жінка, тодішня санаторна установа в Сімеїзі мала чудовий пляж і парк, хорошу діагностичну базу, великий лікувальний корпус ємністю близько двохсот ліжко–місць. Контингент санаторію — льотчики та працівники цивільної авіації всього СРСР.

Цікаво, що на більшості туристичних сайтів у Криму санаторій імені П. Баранова й досі «висить» як той, що функціонує за призначенням. І тільки на одному міститься суттєве уточнення, що нині на його території ведеться приватне будівництво. Чиє і на якій підставі? Дещо вдалося прояснити, познайомившись з офіційною частиною сучасної санаторної історії. Зокрема, те, що 9 січня 2004 року наказом Міністерства охорони здоров’я України санаторій реорганізували «шляхом приєднання його до санаторію «Передгірний» (Алупка)». А 14.06.2006 року, на виконання доручення КМУ від 17.04.2006 №14024/1/1–06 та наказу ФДМУ від 30.05.06 №843 «Про перевірку об’єктів санаторно–курортного призначення», було встановлено наступне: на підставі наказу ФДМУ №2014 від 28.09.2004р. продані інвентарні об’єкти: корпус №1, корпус №3, приміщення спортзалу (договір купівлі–продажу державного майна КПБ — 43 від 01.10.04 р.). Тодішній покупець — ЗАТ «Футбольний клуб «Динамо — Київ». Фонд держмайна країни в ту пору, нагадаю, очолював відомий нині депутат–«регіонал» і завсідник телестудій Михайло Чечетов.

Іще вдалось з’ясувати, що незадовго до форсованої реорганізації керівництво установи спочатку «полюбовно», а потім і в судовому порядку намагалось отримати згоду від Сімеїзької селищної ради на проведення технічних робіт для оформлення держакту на постійне землекористуваня. Проте позов той не задовольнили — відомча оздоровниця не зуміла «нашкребти» у 2003 році двадцять тисяч гривень на судову експертизу. Спроби правонаступника, тобто «чужого» «Передгірного», порозумітись із сімеїзькими депутатами теж увінчались невдачею.

Коли писалися ці рядки, в Сімеїзі та Алупці працювала комісія управління курортів МОЗ України. Але її представників навіть не пустили на територію колишнього санаторію імені Баранова. А за кілька днів до цього головний лікар санаторію «Передгірний» Віктор Лимарєв витримав восьмигодинний «перехресний» допит у Генпрокуратурі, а потім в СБУ. За зізнанням Віктора Анатолійовича, його нібито намагаються зробити в «баранівській» історії цапом–відбувайлом. «Але я нічого не підписував, — сказав «УМ» пан Лимарєв, — тож нічого в них не вийде».

Усі дороги ведуть до Києва

У цій скандальній історії, схоже, без ста грамів, як би сказав недавній знатний ювіляр екс–президент Леонід Кучма, не розібратись. Але спробуємо. До речі, на зіркових (через кількість зірок вітчизняної та зарубіжної естради. — Авт.) урочистостях в курортному Партеніті серед інших vip–гостей Даниловича вітав і той, хто має пряме відношення до нашої санаторної теми, — депутат–«регіонал» Дмитро Табачник. Адже понад п’ять років тому, в травні 2003–го, він очолював міжвідомчу робочу групу з удосконалення діяльності санаторно–курортних закладів. Саме її протокольне рішення тодішній міністр охорони здоров’я Андрій Підаєв, по суті, й узяв «під козирьок» та своїм наказом зробив воістину царський подарунок, як писала тоді преса, власнику ФК «Динамо — Київ» Григорію Суркісу. До того ж у найкращих «совдепівських» традиціях стосовно простих «смертних»: пацієнтам санаторію терміново видали «сухий» пайок і видворили за його межі. І тільки потому, через чотири місяці, МОЗ «народило» наказ про тимчасове закриття установи. У результаті цього «вдосконалення», проти якого, до речі, виступали провідні українські фтизіатри (бо ж за ці роки ліквідували не один лише протитуберкульозний санаторій імені Баранова) «братам–футболістам» відійшли спальний, лікувальні корпуси, пляж і навіть маточний виноградник, по якому потім пройшлись бульдозери. Згодом таку ж «щедрість » продемонструвала й селищна рада на чолі з паном Макаренком. Своїм рішенням місцеві слуги народу додатково виділили новоявленому інвестору 6,2 гектара прибережної та пляжної зони. Нині ті гектари, судячи з усього, активно забудовуються «корпусами павільйонного штибу».

Екологи ж застерігали і застерігають: будівництво може спровокувати інтенсивні зсуви, що для Південнобережжя досить характерно. А медики, у свою чергу, додають: чиновники, котрі допустили перепрофілювання і продаж протитуберкульозних установ із подальшим розміщенням у них здорових людей, свідомо йдуть на злочин. Аргумент наводився такий: мікробактерії небезпечної хвороби можуть жити в навколишньому середовищі сотні й тисячі років.

Однак нашим розумникам, які провернули в Криму не одну таку «сдєлку» і полюбляють принагідно ще й «попудрити» всім мізки на різних «телесвободах», звісно ж, від тих слушних застережень ані гаряче, ані холодно. Вони своє на ПБК «заімєлі». А такі, як Лимарєв, нехай тепер шанують закон, за все і всіх «віддуваються». Знову–таки випадковий збіг обставин: майже в той час, коли керівництву санаторію «Передгірний» «вставляли» за чужі гріхи, на шпальтах одного кримського щотижневика з’явилась стаття за підписом згаданого вище нардепа Дмитра Табачника «Третя оборона Севастополя». Доктор історії та «несправжній» полковник у тій публікації нинішню державну владу в місті–герої порівнює з призначеними нею... «гауляйтерами». І пише, мовляв, у подальшому, якщо їх, себто «гауляйтерів», не зупинити, то вони «перейдут к прямому насілію»... Маячня та й годі. Але ж написано пером. Певно, з таким же натхненням і з Леніним у голові колись, у часи своєї комсомольсько–аспірантської молодості, у малотиражці Київського держуніверситету «разоблачав» пан Табачник співвітчизників із Української Гельсінської спілки з прав людини чи «буржуазних націоналістів».

  • Бізнес на безробітті

    Арешт директора Державного центру зайнятості Володимира Галицького та його дружків і вилучення у них за один раз валюти, коштовностей і золотих злитків на 7 млн. доларів наробив великого галасу. Цю подію восени 2011 року висвітлили чи не всі ЗМІ України. Наприкінці року завершилася ревізія КРУ всіх центрів зайнятості України та Фонду загальнообов’язково­го державного соціального страхування на випадок безробіття, через який вони фінансуються. Чогось серйозного ревізори КРУ не виявили, бо всі оборудки мають вміло побудоване юридичне прикриття. Як це робиться, можна легко простежити у будь–якому міському чи районному центрі зайнятості. Візьмемо для прикладу Бродівський районний центр зайнятості (РЦЗ) на Львівщині. >>

  • Геть із пляжу! «Прокурорського»...

    Влітку полтавці здавна заздрять мешканцям села Петрівка, що за якийсь десяток кілометрів від обласного центру. Ще б пак! Якщо спільна для всіх Ворскла протікає через місто добряче забрудненою відходами, то розташоване «під боком» у нього, але вище за течією село розкошує біля чистої води. Тож саме сюди, у Петрівку, сусідні Кротенки та інші довколишні села, у спеку щодня вирушають сотні чи навіть тисячі полтавців. Пляжі тут вважаються найчистішими. Тож ця місцина ще з радянських часів обростала базами відпочинку, «дачами» і «дачниками», відсоток яких у порівнянні з аборигенами зараз лише збільшується. Тож лист до «УМ», підписаний 33 жителями Петрівки, тамтешніми «дачниками», їхніми дітьми та внуками, на перший погляд, видається парадоксальним. Адже йдеться про фактичну втрату їхнього головного «козиря» — річки... >>

  • Цвинтарні війни

    Жити нині нелегко, але й відійти на той світ часто–густо теж непросто. У тому розумінні, що багато кому на цьому так і хочеться по­гріти руки. У Кривому Розі людей допекли настільки, що іншого виходу вони не бачать, як ініціювати всеукраїнський рух проти монополізації ринку ритуальних послуг. Бо де монополізація, там і цінова сваволя. Певна річ, відбувається це не без протекції з боку влади. >>

  • Утопія «закритого типу»

    Місто Ірпінь на Київщині ставало «героєм» публікацій «УМ» уже неодноразово. На жаль, йшлося не про досягнення тамтешньої владної верхівки, яка руками представників провладної партії міцно тримає штурвал колись мальовничого населеного пункту за курсом «роздай, що залишилося». Цього разу нашу увагу привернули не розбиті круглий рік дороги, посипати які взимку влада, схоже, просто не бачить потреби. І навіть не безкарний дерибан сакральних для міста земель — ділянки в районі парку Героїв, де поховані останки 57 загиблих воїнів. Ідеться про місцеву загальноосвітню школу №3. Точніше про частину її приміщення в центрі міста, яке дивним чином відділили від цілісного майнового комплексу навчального закладу і передали у приватні руки. Причина, як завжди, банальна: у бюджеті немає коштів на ремонт чималої частини школи з надбудовою під дитячий басейн. >>

  • Земля мерців і землекрадів

    Навіть герої вже пішли «по руках», а корінні ірпінцi й досі виборюють право стати законними власниками декількох соток міської землі. Нещодавній скандал із розбитими на ділянки і розданими невідомим людям землями навколо святого для міста місця — парку Героїв, де поховані останки 57 загиблих воїнів, сколихнув широку спільноту. >>

  • Чи є життя на «острові невезіння»?

    Місяць тому «УМ» розповіла про проблеми мешканців донецького «острова невезіння», оточеного залізничними коліями. За кілька днів ми отримали роз’яснення від прес–служби ДП «Донецька залізниця» із запевненням, що підприємство не усунулося від проблем мешканців цих будинків. Відтак кореспондент «УМ» вирішив на власні очі подивитися, як живеться мешканцям так званих колійних казарм.

    Із Донецького залізничного вокзалу переходжу підземним переходом на протилежний бік. До «острова невезіння» вирішую йти пішки. «Тут недалеко — приблизно кілометр», — на диво досконалою українською підказує один з аборигенів. За якихось десять хвилин повз мене пролітає кілька вантажних ешелонів, шокуючи як швидкістю пересування, так і висотою децибел. Аж ось помічаю три будинки, що виглядають із–за бетонного паркану. Поруч одразу 12(!) колій, причому з обох боків. >>