Життя, що спалахнуло кометою

Без будьякого перебільшення можна твердити, що роман­есе Михайла Слабошпицького «Марія Башкирцева» — це вже своєрідний бренд. Чотири видання, переклади на російську, французьку, естонську — аргументоване тому потвердження. Можна твердити також, що переважна більшість тих, хто знає Марію Башкирцеву в Україні, знає її передовсім із твору Михайла Слабошпицького. Це — один із тих творів, за яким стоїть надзвичайно тривала і скрупульозна дослідницька робота. Вже нині маємо чимало найрізноманітніших джерел про художницю, надрукованих і в Франції, і в Росії, і в США, і в багатьох інших країнах, оскільки, схоже, тема Марії Башкирцевої переживає новий бум, значною мірою підсилений і тим, що нинішнього року виповнюється 150 літ від дня її народження. І цей ювілей відзначатиметься в різних країнах світу, бо одні вважають Башкирцеву (як, скажімо, Франція чи Росія) своєю; на те саме має всі підстави претендувати й Україна, оскільки саме вона народила її, а інші країни мають її твори (США, Голландія, Британія, Німеччина, Сербія), в них — і не тільки в них — неодноразово виходив друком «Щоденник» Башкирцевої, її ім’я там не просто знають, а — більше — воно в них дивовижно популярне. Це справді дивний, загадковий феномен, але він є. І про нього пишуть різні автори в різних країнах.

Особа буреломного ентузіазму

Автор роману наводить такі цифри: тільки в Америці від часу смерті Марії Башкирцевої і до сьогодні з’явилося 87 книг про неї. А у Франції, де її вважають своєю, цих книжок ще більше. Це неймовірна популярність. «Щоденник» Марії Башкирцевої належить до найбільш видаваних і найбільш читаних щоденників у світі. Не випадково ж сучасник Башкирцевої, прем’єр­міністр Великобританії Вільям Гладстон сказав саме про її «Щоденник», що це — найвидатніша книга XIX століття і зрівнятися з ним — як з важливим джерелом знань про людську природу — може тільки «Сповідь» Ж.Ж. Руссо.

Лейтмотивом до теми Башкирцевої можуть бути такі слова Марини Цвєтаєвої: «Марію Башкирцеву я люблю шалено, з безумним болем... Вона для мене так само жива, як і я...». Ця теза виразно відлунює і в романі Михайла Слабошпицького. Героїня твору постає особою буреломного ентузіазму, сміливих і зухвалих планів та колосальної вимогливості. Вона йде від успіху до успіху, вірить, що на світі немає нічого для неї неможливого. Здається, що так воно і є: Марія швидко виростає як художниця, нею не можуть нахвалитися її навчителі з Академії Жульєна. Здається, вона впевнено йде до того, щоб стати видатною художницею. Але тут із нею трапилась біда. Лікар оголошує діагноз, який тоді, в XIX столітті, звучав смертним вироком: туберкульоз. Марія приречена. Вона прикидає, скільки років ще може їй подарувати доля. Якщо вона проживе хоча б до тридцяти, то встигне написати чимало полотен і зможе лишитися в пам’яті людства.

«За тією межею для неї скінчиться все»

Її охоплює тривога: що буде зі щоденником? Передбачає, що родина не захоче пускати його в світ, оскільки там багато родинних — часом особливо неприємних — таємниць. Кому ж лишити його? Письменникам. Пише до Едмона Гонкура. Пропонує йому стати після її смерті видавцем щоденника. Очевидно, її пропозиція його не зацікавила, оскільки він не відгукнувся на її лист. Пише до Еміля Золя — теж безрезультатно. Пише до Гі де Мопассана. Він заінтригований. Хто ж може приховуватися за маскою анонімної кореспондентки?

Цей епістолярний флірт блискуче виписано в романі Слабошпицького. Мопассан схиляє Марію до зустрічі, до амурних пригод. Вона, вражена й принижена цим, удається до блискучої містифікації. Пише йому: ви, мовляв, наївна людина, бо досі не зрозуміли, що вам пише не жінка, а чоловік. Я — викладач словесності ліцею Людовика Великого й ось що хотів сказати про вашу творчість, у якій так багато банального... Мопассан розлючений. Він обзиває адресата (повірив, що то — чоловік) шахраєм, старим пацюком, збоченцем і т. ін. Рекомендує йому якнайчастіше відвідувати борделі, рекомендує, на його думку, найкращі з них.

Нарешті останній лист. Вона пише: я втомилася від нашої епістолярної війни. Не цього від вас сподівалася. Зрештою, ви просто мене не варті. Я вже вам не відповім. Мопассан просив писати. Вона замовкла. Пише в щоденнику, що, очевидно, помре 1885 року. Але померла вона ще того, 1884го. Вся ця життєва історія виписана експресивно і яскраво. На цій особливості твору наголосив у передмові до роману Павло Загребельний — один із найбільших сьогодні українських літературних авторитетів. Ось зразок цього енергетичного письма. «З широко розплющеними очима йшла вона в свою смерть. Бачила і відчувала невблаганне наближення тієї миті, яка безжально урве її подих. Знала — ніщо на світі не може порятувати чи захистити, ніхто не годен нічим зарадити. За тією межею для неї скінчиться все.

Розум відмовлявся те уявити, зболіла душа, виснажена, обпалена болем, гнала від себе ту думку, але вона поверталася знов і знов і нерушно стояла в ній, мов дерево на обрії. Тільки тепер вона збагнула, яке це велике щастя — жити».

Варто відзначити й високу поліграфічну культуру цього видання, що побачило світ у видавництві «Ярославів вал». Оригінальний дизайн книги. Вона рясно проілюстрована — у ній уміщено понад півтори сотні фотографій та кольорових репродукцій. Такі видання у нас з’являються нечасто.

Світлана КОРОНЕНКО