На двох — і біль, і радість сподівання

Із міфами прощатися важко. Зі звичками — також. А з міфами, що переросли не лише у звичку, а й у спосіб мислення, — важче вдвічі. Переосмислити радянські міфи про те, що можна і чого не можна породіллі, де і як їй народжувати, непросто, а тим паче розпрощатися з ними було складно не лише жінкам, які пройшли весь жах радянських «роддомів». Позбутися стереотипів, вкладених у голови студентів ще в медичних інститутах і закріплених на практиці, ще складніше. На щастя, є і в нас заклади, де з цим вантажем минулого розпрощалися безжалісно і назавжди.

Не було місць страшніших, ніж психіатричні лікарні й пологові будинки...

Одним із перших в Україні почав відпрацьовувати модель доброзичливого ставлення до пологів Луцький пологовий будинок. Ще у 2003–му році на його базі почала діяти програма «Здоров’я матері і дитини» під патронатом Агентства з міжнародного розвитку США. І все те, що луцькі гінекологи та акушери чули не так давно на курсах від швейцарських чи російських медиків, стало реальністю і в їхньому закладі. За п’ять років роботи вони не лише навчилися працювати в нових умовах і за світовими стандартами, а й вчать тепер колег з інших українських міст і містечок, що таке сучасні пологи.

«А що поганого було в радянських пологових будинках?!» — передбачаю ймовірне заперечення. Мовляв, тоді за пологи не треба було ні копійки платити, а тепер усе влітає в добрячу копієчку. І це справді так. Як і те, що сьогодні в поліклініці вам можуть не промити рани, якщо не принесете з собою потрібного розчину. Моя колега нещодавно оббігала всі аптеки в центрі міста, шукаючи розчин фурациліну, аби в поліклініці їй обробили рану. Без грошей тепер можуть відправити додому людину, якій потрібна операція: «Коли фінанси будуть — тоді й прооперуємо». Така, на жаль, наша «безкоштовна» медична допомога, право на яку, до речі, гарантоване Конституцією України кожному громадянину. Право є, грошей немає. Якщо повернутися до часів радянських, то, як на мене, не було в медицині страшніших і більш закритих місць, ніж психіатричні лікарні й пологові будинки.

Уявити в радянському «роддомі» у палаті породіллі чоловіка — взагалі щось із розряду фантастики. Навіть передати букет квітів для коханої дружини було мрією нездійсненною. У Луцьку нині чоловіки не лише мають таку можливість — вони народжують із дружинами разом. Найвідважніші, звичайно. Хто не може сам, доручає це відповідальне завдання комусь із близьких. І якщо у 2003–му це було явищем експериментальним і мало поширеним, то зараз практично 85 відсотків усіх пологів є сімейними.

«Отого страшного для всіх жінок радянського гінекологічного крісла у нас не побачиш»

У день мого візиту в одному з родзалів після пологів відпочивала щаслива молода мама Тетяна Власюк, на грудях якої спокійненько сопіла крихітна донечка. Чоловік Тетяни Віталій сидів поруч. Вигляд у нього був стомлений, ніби це він народжував, а не дружина. Ще б пак — з дружиною він провів у родзалі вісім годин, починаючи з третьої ночі, поки на світ з’явилася їхня донечка вагою 3700 г.

«Страшно було?» — запитую у Віталія. Він зізнається щиросердно: «Страшніше, ніж собі уявляв».

Але для них все позаду — їхня Катруся (мама так вирішила назвати донечку) вже з ними.

— Дуже помічні ванни, що є в родзалах. Комусь допомагають вправи з м’ячем, хтось на шведській стінці потягується. Що кому до вподоби і що допомагає. Хочеш — народжуй сидячи на стільчику, немає проблем. Єдине, чого не побачиш у нашому пологовому будинку, — це отого страшного для всіх жінок радянського гінекологічного крісла. Народжують жінки на звичайних ліжках. Ще мріємо так облаштувати, щоб жінка народжувала в палаті і більше нікуди не треба було її переводити, — ділиться планами Михайло Токарчук, головний лікар Луцького пологового будинку. — Палати в нас просторі, зручні. Шкода, що приміщення старої забудови не дозволяє кожну палату оснастити всіма зручностями. Хоча маємо кілька палат, де є все: телевізор, холодильник тощо.

— Не через зручності, напевне, і не через люкс–палати їдуть народжувати до Луцька жінки навіть із сусідніх областей та районних центрів Волині. Хоч у деяких районах теж діє програма «Здоров’я матері й дитини» і умови там хороші. А породіллі все одно їдуть до Луцька. Це що, перестраховка? Чи довіра до професіоналізму вашого колективу?

— Я розповім те, що сказав мені якось чоловік вагітної з одного з волинських міст. «Знаєте, я б тому док­тору ту картоплю сам би привіз. Аби він тільки вчився і працював так, як треба». Прикро, та деякі з наших колег мало дбають про своє професійне зростання, вважаючи, що знань, здобутих колись в інституті, і навичок, набутих на практиці, вистачить на все життя. Але ніщо не стоїть на місці, за поступом медицини треба встигати, інакше безнадійно відстанеш. Не про картоплю і городи має думати районний лікар, а повинен весь час читати, шукати інформацію в інтернеті, їздити на конференції, спілкуватися з колегами. Здається, тільки недавно я слухав у Донецьку лекції швейцарських і російських медиків про сімейні пологи, про фантастичні для нас перинатальні технології, про медицину, що базується на доказовості. І ось сьогодні вже наші тренери, мої колеги навчають лікарів з інших регіонів цим технологіям.

— Колись так дбали, щоб у пологові будинки не занести ніякої інфекції, що перетворили їх ледве не на в’язницю. Тепер новонароджений у палаті спілкується з родичами — і нічого. Виходить, не там інфекцію шукали...

— Інфекція на вісімдесят відсотків — це брудні руки. Через те в нас миття рук — це не просто правило, це вже стиль життя. Друге джерело інфікування — інструменти. З цим теж упоралися, стерилізація інструментарію централізовано проводиться. Пологи в нас не стерильні, а чисті. Більше трьох діб не тримаємо породіллю в лікарні тільки тому, що інфекцію вона чи дитя може підхопити від когось іншого з пацієнтів. У новонародженого після перших хвилин появи на світ контакт із мамою, а потім із найближчими родичами створює не стерильну, а домашню флору. Нас часто питають: «Скільки ви берете за те, що пропускаєте в палату сторонніх?» Аніскілечки! Спілкування дитини з татом чи бабусею — то норма. Головне, щоб приходили не хворі й тверезі.

Якщо жінка завагітніла — вона вже молода, коли дитинку народила — тим паче

— Михайле Михайловичу, більш як за двадцять років роботи в цьому пологовому будинку вам випало провести сот­ню операцій, прийняти тисячі пологів. Як ви ставитесь до кесаревих розтинів? Певний час була своєрідна мода на цей вид пологів. Жінки просилися на операційний стіл, аби без проблем і зайвих мук народити. Заснула, прокинулася — і все позаду, дитятко є...

— Кесаревих розтинів на замовлення і прохання не робимо. Тільки за призначенням. Дуже хибне уявлення в деяких жінок про цю операцію. Кесареві пологи — це операція відчаю, коли іншого виходу немає. Як після будь–якого хірургічного втручання, після них можуть бути ускладнення. Мало хто знає, що матка, наприклад, після операції може не скоротитися — і тоді ще одна операція потрібна. Непередбачувані наслідки можуть бути й після наркозу, виникають проблеми з лактацією. Тому намагаємося жінок переконати, що вагітність не хвороба, а норма. І найкраще для жінки та дитини — природні пологи.

Луцький пологовий будинок за останні роки практично завершив реконструкцію і ремонт усіх відділень і корпусів. За кошти, виділені з міського бюджету на міську програму поліпшення репродуктивного здоров’я, розраховану до 2015 року, було придбано нещодавно нову лапароскопічну апаратуру та кисневий конденсатор. Наступного року планують придбати сучасну наркозну апаратуру, найсучасніший сканер для УЗД і свою кисневу станцію зробити. Жінки перестали боятися пологів навіть у поважному, за радянськими мірками, дітородному віці. Якщо колись жінку у 28 років зараховували до категорії «старородячих першородок», то тепер навіть поняття такого, як вікова породілля, нема. Якщо жінка завагітніла — вона вже молода, а коли дитинку народила — тим більше. Хтось це зробив у двадцять, комусь довелося до 30 дотягнути, а хтось і в 40 відважився відчути радість материнства. Бо ніщо у світі з цим зрівнятися не може...