А навКОЛО всі медитують

Про «КОЛО» ви могли щось чути від харківських музикантів чи поетів, можливо, ви слухали їхню музику на фестивалях «ВДОХ» чи «Печенізьке поле»... Якщо захочете дізнатися про цей гурт більше, раджу вводити в «гуглі» не назву групи, а прізвище їхнього гітариста — Кіуіла, а ще ліпше — Kiuila. Так ви переконаєтесь, що «КОЛО» більше знають в англомовному світі, а Kiuila — це ще й назва першої платівки незвичайного колективу.

«КОЛО»–звуки

У музиці «КОЛА» хтось віднайде осучаснений давньоукраїнський фольк, хтось запросить їх на джазовий фест, позаяк «КОЛО» — це безупинна імпровізація, хтось відчує подув східних вітрів — так промовляє дивовижний дудук... Гітарист гурту Максим Кіуіла переконує в тому, що гурт має свою визначену концепцію, а поза тим додає: вона постійно змінюється. «КОЛО — це те, що всередині нас і те, що навколо нас, — говорить Максим, — це відображення одного і другого у творчості кількох людей, які розуміють одне одного... Ми нікуди не поспішаємо, повсякчас набираємося досвіду, роблячи те, що нам подобається... Використовуючи ті можливості, які маємо, ми ретельно піклуємося про якість продукту, який виробляємо».

Продукт під назвою «КОЛО» виготовляють, окрім гітариста Максима, бас–гітарист Михайло Папуш, ударник Костянтин Шепеленко, вокалістка Марина Ткаченко і саксофоніст Баграт Геворгян (плюс дудук). Так само, як і концепцію гурту, складно визначити й час його появи. Максим Кіуіла ще років 15 тому захопився музичними експериментами — створював мікси для радіо, стилізував український фольклор. У 2000 році разом із Михайлом Папушем Максим створює гурт «ДРАБИНАНОВА», в який запросив музикантів із різних груп, відтак і продукт утворився змішаний — фольково–джазовий. Одна з композицій Максима і Михайла, до речі, називалася «КОЛО»...

Через п’ять років хлопці записали кілька пісень із харківською групою «ОЙРА» (саме тоді «ойрівка» Ольга Герасимова перейшла до групи «Lюк», а «ойрівка» Марина Ткаченко — до «КОЛА»). І лише навесні 2006 році гурт вперше дав дебютний концерт...

Платівка «KIUILA/КОЛО», яка вийшла цьогоріч на американському лейблі Trail Record, увібрала у себе композиції з 2000 по 2005 рік. Максим називає її солянкою, позаяк над нею працювали дуже різні музиканти («Ойра», «Lюк»). Відчувається певна стильова різнорідність і навіть композиційна непродуманість. «Те, що ми робимо нині, напевно, є дуже неправильним із комерційної точки зору, — продовжує мою думку Максим. — Я не співпрацюю з продюсерами і не буду грати на концерті музику з платівки, щоб її продати. Все відбувається спонтанно і чесно. З жодним зі своїх музикантів я ніколи не говорив про те, що ми маємо грати саме так і ніяк інакше».

Найдивовижніше в чесній музиці «КОЛА», яку Максим називає динамічною медитацією (тут відчувається захоплення Кіуіли вченням індійця Ошо), — її повна некомерційність. Ми звикли вираховувати успіх групи за тим, скільки платівок вона випустила і як часто концертує у найвідоміших клубах країни. Для «КОЛА» такі речі неважливі. Драйв на концерті, вважають вони, виникає не тоді, коли люди вивчили слова пісень і п’ють пиво, а коли зникає межа поміж сценою і несценою.

Нині музиканти «КОЛА» нікуди не поспішають, вони будують майданчик для репетицій (гроші на нього подарував випадковий поціновувач їхньої творчості) і думають над тим, щоб випустити новий альбом із «живим звуком».

«КОЛО»–ідеї

Максим не лише створює музику, а й малює і фотографує. Жодному з цих занять він не віддає перше місце. Максим перестав фотографувати, коли від нього почали вимагати репортажні знімки. Як художник (на його картинах — лотоси і золоті фарби) він має замовлення на рік уперед. Кіуіла ніколи не брав участі у виставках, але його ім’я занесене в довідник «Художники України». Він народився у Харкові, але має незвичайне румунське прізвище (слово «кіуіла» в румунсько–молдавському сленгу означає — «тамада») і вважає себе східною людиною. З Максимом Кіуілою дуже гарно пити жасминовий чай у його квартирі–майстерні і говорити просто про складне.

— Я не будую якихось планів, — розмірковує Максим. — Зараз мене навіть не цікавлять професійні музиканти. Головне — їхня відкритість. За рік роботи з нами музикант стане кращим за професійного. Все має бути чесним, справжнім, а не тим, що в нас називають «фірмою». Люди роблять музику задля музики. Нас же цікавить передовсім енергія. Тому в «КОЛІ» звучить дудук. Він найближчий до людського голосу, найдосконалішого інструменту. Коли Баграт починає грати, на очах людей з’являються сльози. Мені ж здається попервах, що він співає...

— Дивлюся на твої картини із лотосами, фотографії, зроблені на Сході, слухаю твою музику і відчуваю, що за усім стоїть якась східна релігія...

— Усе має бути релігійним. Моя мета — бути в максимальній гармонії. Адже те, що навколо тебе, — це відображення твого внутрішнього світу. Я не прагну чогось досягти. Люди, які все мають, не можуть сказати, що вони щасливі. Нещодавно потрапив на один суперфуршет, виконавець грає просто космічний, сльози течуть, але задоволення від цього отримуємо лише я і мої друзі. Всі інші стоять із склянками віскі і чекають, коли воно подіє. Ціль нашої групи — діяти так само на людину, як алкоголь чи марихуана, але... без них. Як тільки людство навчиться медитувати, воно одразу стане щасливим.

— Харків є частиною твого гармонійного світу? Як поясниш специфіку харківського творчого середовища?

— Місце не грає жодної ролі для творчості. У Харкові просто ніхто нічим не переймається. Його визначальна риса — повний пофігізм. Це конкретна периферія. Через Харків багато всього проходить: кадрів, товарів, наркотиків. У нас добре розвинені периферійні структури: митниця, міліція. Мегаторгове місто — з одного боку. Із другого — це такий пологовий будинок, тут багато людей з’являється. А змішані шлюби завжди дають свіжу й талановиту кров. На жаль, Харкову майже нічого не лишається. Якщо ж люди почнуть вкладати гроші в культуру, місто швидко стане культурним центром. У харків’ян ментальність — з одного боку — базарна, а із другого — це дуже сприйнятливі люди, їх можна заінтригувати, навчити. Після спектаклів Віктюка і Жолдака я зрозумів, що харківський глядач з’їсть усе. Якщо слухачам пропонувати «шансон»... Для когось це бізнес, але ж має бути розуміння, що споживачу не треба давати те, що він хоче. Його слід виховувати.