Василь Федоришин: Я й досі не куштував горілки

Свого часу головний тренер збірної України з вільної боротьби Руслан Савлохов сказав, що в категорії до 60 кг цьому борцеві за потенціалом немає рівних у світі. «Головне, щоб Василь сам повірив у свої сили, оскільки на тренуванні чи пересічних турнірах він спроможний перемогти будь–кого», — вважає наставник. Яскравим підтвердженням слів Савлохова є три перемоги Федоришина на чемпіонатах Європи. Однак на світових першостях, де з’являються два його головні суперники, українець по–справжньому проявити себе досі так і не зумів. «Справді, поки що я не перемагав росіянина Мавлета Батирова й кубинця Яндро Кінтану, — зізнається Василь в інтерв’ю «УМ». — Утім постараюся зламати неприємну традицію в Пекіні. Збори ми провели так, щоб краще підготуватися до сутичок саме з цими опонентами».

«Поразка в Афінах у сутичці за «бронзу» й досі перед очима»

— Василю, цього року ви вже перемагали молодшого брата Мавлета Батирова — Адама...

— Так, на чемпіонаті Європи у Тампере. Брати дійсно схожі за манерою боротьби, проте останній чемпіонат Росії показав, що Мавлет значно сильніший за Адама. Тому та перемога не заспокоює.

— Мавлет виграв Олімпіаду в Афінах у категорії до 55 кг. У вашій вазі тоді переміг якраз кубинець Кінтана, якому ви поступились у півфіналі...

— На той час у мене ще не було достатньо досвіду, щоб протистояти такому майстерному супернику. Яндро — швидкий і надзвичайно фізично сильний борець. У Кінтани довгі руки, він бореться, наче мавпа, — не дай Боже потрапити в його захват! Утім, наголошую, тепер у мене стало значно більше досвіду. Якщо в 2004–му мені про перемогу над Кінтаною можна було лише мріяти, то зараз розумію, що все залежить від мене самого.

— Чи важко переживали поразку в сутичці за бронзову медаль чотири роки тому, коли поступилися японцеві Інуе?

— Той поєдинок і досі перед очима — програв його з власної вини. Зазвичай, коли вів у рахунку 3:0, вважав, що справу зроблено. Зарано вирішив, що медаль уже в кишені. Розслабився і пропустив контратаки японця. Зізнаюся, довго не міг відійти після тієї невдачі. Та ще й інші нагадували мені про неї часто...

— Василю, нещодавно ви провели успішну репетицію перед Олімпіадою, вигравши наприкінці червня в Баку «Золоте Гран–прі»...

— Так, непогано виступив, відчув, що перебуваю в пристойній формі. Переміг сильних азербайджанських хлопців, міцного грузина. Шкода, що турок Тевфік Одабаши, якому я програв фінал чемпіонату Європи–2004, не вийшов на вирішальну сутичку. Мабуть, щось приховує.

«У Пекіні нема чим дихати, а сонця майже не видно»

— У Китаї ви вже змагалися?

— Одного разу — на чемпіонаті світу–2006 у Гуанчжоу. Тоді посів п’яте місце, поступившись у поєдинку за «бронзу» японцю Такацуці. Головна проблема в Китаї полягає у тому, що на вулиці нічим дихати. Працює багато заводів — загазованість така, що дихаєш повітрям із пилюкою. А коли дивишся на сонце вдень, то воно незвично червоне, а часто його через пил взагалі не видно. Виходиш на вулицю в полудень — а таке враження, що вже вечір.

— Акліматизовуватися в Китаї треба довго?

— Ми прибуваємо 14 серпня, за два дні до мого старту. Боюся, що часу трохи замало. Мабуть, через те, що грошей у держави недостатньо... Нічого, пристосуюся. Головне, добре відіспатися з дороги.

«Турки сказали: якщо ці 25 тисяч за поразку у фіналі не візьмеш ти — заплатимо їх судді»

— Кажуть, що для перемоги на Олімпіаді мало однієї майстерності. Потрібно подолати й «підкилимні» течії...

— Знаєте, коли борець дійсно сильний, коли він добре готовий, йому не завадять ніякі «потойбічні» сили. Пригадую торішній чемпіонат Європи в Софії. У фіналі я боровся з місцевим борцем Анатолієм Гудею. На той момент господарі не здобули жодної золотої медалі й намагалися дістатися першого місця всіма правдами й неправдами. Зокрема, пропонували мені програти фінал за грошову винагороду.

Таке, до речі, відбувається чи не на всіх великих змаганнях. Але я не здам сутичку за жодних умов, навіть у збиток собі. Наприклад, на чемпіонаті Європи–2002 азербайджанці за 15 тисяч доларів пропонували програти в півфіналі чемпіонові світу Абдуллаєву, але я не погодився й виграв. Перед вирішальною сутичкою вже турки готові були викласти 25 тисяч доларів за поразку від їх борця. Я не погодився, хоча мені прямо заявили: якщо не візьму я, ці гроші заплатять судді. Так і вийшло. Суддівство було жахливим, через що я й програв.

На жаль, у боротьбі часто можна заробити перемогу нечистими способами. Відзначу, що багато сильних борців погоджуються на «здачу». Скажімо, кубинцям навіть за перемоги на Олімпіадах платять копійки. Тому коли їм пропонують серйозні гроші, кубинці пристають на пропозицію програти. А росіяни, наприклад, ніколи не віддають, але запропонувати гроші можуть.

Європейське «золото» дешевше, ніж за 25 тисяч, не купиш. На чемпіонаті світу й Олімпіаді суми вищі удвічі–тричі...

«Кидок кочергою — хіба це не видовищно?»

— Василю, є думка, що ви — невидовищний борець...

— Не зовсім згоден. У мене в арсеналі є кілька дуже видовищних прийомів. Наприклад, кидок кочергою. Запам’яталося, як він вдався мені в фіналі торішнього чемпіонату Європи, — такі прийоми дуже рідко зустрінеш у вирішальних сутичках.

Інша справа, що часто кинути суперника ефектно неможливо. До того ж на першому місці завжди залишається результат. Через рік–два про те, як ти боровся, ніхто не пригадає, а титул — це назавжди. Мені навіть Руслан Савлохов часто підказує: «Переходь вниз, в ноги». Тобто наставник збірної вимагає, щоб я обирав надійні варіанти ведення боротьби. Але мені завжди хочеться проводити кидки. Не важливо, через стегно, кочергою, млином або ще якось. Тому на три бали кидаю суперників регулярно.

У нашій збірній хіба що Андрій Стадник бореться більш видовищно. Але у нього такий стиль боротьби — він на килимі «танцює».

— Ваше рідне місто Калуш не назвеш спортивним. Боротьба там вас знайшла, чи ви її?

— Вибору практично не було. Існували секції з боксу, спортивного орієнтування, штанги, легкої атлетики. А мене в школі після закінчення першого класу знайшов тренер. Коли він прийшов, ми записалися в секцію вільної боротьби всім класом. А потім, як у кіно, залишився я один. Мені боротьба сподобалася — це моє. Я за гороскопом Овен — упертий, завзятий. Хоча доки був малим, хотілося погуляти, інколи пропускав тренування. Серйозніше почав займатися, коли переїхав у спортінтернат до Львова. Там тренувалися двічі на день — з таким графіком особливо не розслабишся. Саме після чотирьох років занять у Львові й з’явилися перші перемоги на юнацькому рівні.

«Двічі застосував борцівські прийоми на вулиці. Бо не було іншого виходу»

— Про Львівське училище олімпійського резерву розповідають не дуже приємні історії...

— Діти їдуть від батьків, починають жити фактично самостійно. У нас у відділенні теж були хлопці, які любили випити і покурити. Але такі випадки — поодинокі. Ми намагалися припиняти такі речі в зародку — у борців дисципліна була серйознішою. Тому я в інтернаті пройшов серйозну школу, став упевненим у собі. Так, інколи міг розслабитися, але до спиртного чи цигарки не тягнуло. Що й казати, якщо я донині не куштував горілки! Знаю, що мені можна, а що — ні.

— Боротьбу і борців у 1990–ті роки називали невід’ємною частиною бандитських форму­вань...

— Мене від бандитського світу захистила цілеспрямованість, бажання чогось досягти в житті. Я розумів, що якщо стану стальним борцем, кримінал мені буде непотрібен, я зможу заробляти чесно. Але ж безліч хлопців на високому рівні не засвітилися. Оскільки держава довгі роки не звертає уваги на спорт, менш успішні атлети йшли в банди.

— Та все ж на вулиці борцівські прийоми доводилося застосовувати?

— У двох випадках — коли люди були п’яними і владнати все з ними мирно не виходило. Але справжній борцівський прийом тоді застосовував лише частково, бо повноцінний кидок на асфальті може призвести до трагічних наслідків для нападника, а для мене — до кримінальної відповідальності. Але в основному мені вдавалося залагоджувати конфлікти словесно.

— Ви ще не встигли відкрити свою справу?

— В Івано–Франківську в мене є друзі–бізнесмени, для яких я є компаньйоном. Але моя частина у справі зовсім незначна, бо майже весь час віддаю боротьбі. Закінчу кар’єру, тоді теж займуся бізнесом серйозно. Поки ж друзі більше допомагають мені — і в боротьбі, і в житті. Ось недавно відкрили зал в Калуші, 40 тисяч доларів вклали. Хоча заробити на цьому неможливо.

«Аби придбати квартиру, треба виграти Олімпіаду»

— Удома у вас залишилися найближчі друзі. Вам не хочеться повернутися жити на Івано–Франківщину?

— По–перше, нікуди. Квартиру у обласному центрі мені обіцяють уже багато років, але досі так і не дали. Утім, якщо й житло нададуть, назовсім із Києва не переїду, тому що на батьківщині ні з ким тренуватися. У столиці я вже десять років, мені тут подобається. Хоча довго звикав до місцевої екології — спочатку часто боліла голова. А ось за кордоном я б не жив ніколи — лише відпочивати там можу.

— У Києві маєте власне помеш­кання?

— Ні. Живу в хаті дружини разом із сім’єю її брата біля станції метро «Лівобережна». Квартира трикімнатна, наша кімнатка — найменша. Через це ми з Радою досі не думаємо про дітей, хоча вже дуже хотілося б поповнення. Що ж, потрібно вигравати Олімпіаду й купувати свою квартиру.

— Скажіть, скільки заробляє провідний український борець власне спортом?

— Раніше держава платила збірникам по 1000 гривень. Але в 2006 році міністр Павленко вирішив, що це забагато, й урізав платню вдвічі. Ви уявляєте, як можна прожити в місяць за 500 гривень? До того ж дружина — домогосподарка. Але, на щастя, допоміг спортклуб ЦСКА, який спонсорує уродженець Івано–Франківщини Андрій Силецький. Він живе в Москві й спонсорує тамтешній армійській клуб також. У Москві, звісно, зовсім інші гроші крутяться, але й того, що платять нам, достатньо для нормального життя.

— Зараз у боротьбі розвивається клубна система. Вас не запрошували кудись за кордон?

— Я в 2004—2005 роках виступав у Ірані. Там вільна боротьба — вид спорту номер один. Так ось, два роки я постійно перемагав, непогано заробив і придбав собі автомобіль — «Мазду». Хотів поїхати до Ірану і в 2006 році, але тоді там готувалися до Азійських ігор і виступати за клуби дозволили лише своїм.

Узагалі ж зарплата залежить від статусу борця й того, як вдалося домовитися. Наприклад, олімпійський чемпіон Ельбрус Тедеєв заробляв десь 5000 доларів за сутичку.

—  Плавець Андрій Сердінов також виступав за іранський клуб і казав, що дівчину з собою ніколи б туди не повіз...

— А я б дружину повіз. Щоб Рада на прикладі Ірану зрозуміла, як у нас добре (сміється). Там твоя жінка при виході з літака повинна одягати на голову хустку, навіть якщо ти президент країни. Жінкам заборонено вхід на спортивні заходи. Чоловікам же не можна ходити по місту в шортах або майці.

Пригадую, у 1996 році ми були на змаганнях в Ірані. Хлопці вибігли в шортах на вулицю — так їх поліцейські одразу загнали назад в приміщення. У автобусі в першій половині сидять винятково чоловіки, а жінки — позаду. Ми цього не знали і, коли зайшли вперше, нас місцеві панянки сумками почали виганяти.

Тарас РОМАНЮК

ДОСЬЄ «УМ»

Василь Федоришин

Майстер спорту міжнародного класу з вільної боротьби.

Народився 31 березня 1981 року в Калуші Івано–Франківської області. Із 1998 року живе в Києві.

Зріст — 168 см, вага — 66 кг. Виступає у ваговій категорії до 60 кг.

Особистий тренер — Ігор Барна.

Чемпіон Європи 2005, 2007, 2008 рр., срібний призер 2001, 2002 рр., бронзовий призер 2004 р., переможець «Золотого Гран–прі» 2008 р., чемпіон Європи серед юніорів 2000 р., бронзовий призер чемпіонату світу серед юніорів 2000 р., бронзовий призер чемпіонату світу серед кадетів 1997 р. Учасник Олімпіади–2004 (четверте місце).

Одружений. Дружина — Рада.