У дикому полі — без змін

      Якщо вивчати етнографію винятково по анекдотах, можна встановити, що в світі існує лише два племені скнар: шотландці та габровці. Я б до цього переліку сміливо додав луганців. Габровці, кажуть, рубають своїм котам хвости — щоб ті взимку швидше в хату заходили. Луганці до такого звірства не дійшли, натомість вони свою гіпертрофовану заощадливість реалізували в архітектурі.

Габрово над Луганкою

      «Сам я не мєстний», і тому, коли вперше приїхав до Луганська, у вічі відразу впала майже суцільна відсутність палісадників у так званому приватному секторі. На відміну від, скажімо, моєї рідної Донеччини, де між парканом і фасадом будинку залишається певний простір, на якому зазвичай висаджують квіти. А тут втулять широкі ворота просто між двома сусідніми будинками — і відразу досягається подвійна економія. По-перше, паркану треба на кілька метрів менше, по-друге, більше землі залишається під городину. Ну і на електричний дзвінок можна не витрачатися — нехай гості барабанять просто у вікно. Дотягнуться...

      До речі, скупість габровців якась не зовсім щира. Ще геть невідомо, чи насправді вони знущаються з кішок, а от грошей на всесвітню рекламу начебто головної своєї риси не шкодують. Фестивалі гумору, бачте, регулярно проводять... Луганці в цьому плані абсолютно безкорисливі. От ті ж мої колишні земляки-донеччани: чому вони такі впливові в Україні? Тому  що не бояться вкладати кошти в саморекламу. Один тамтешній журналіст-підприємець вирішив на цьому заробити і заснував глянцевий повнокольоровий журнал. Не просто так, а під егідою тодішнього обласного голови Януковича. Ідея була проста й ефективна: я тобі «іміджеву» статтю в «губернаторському» виданні, ти мені — гроші. Справа йшла досить успішно — шукачів слави (і прихильності начальства) на Донеччині не бракує. Аж поки видавець не вирішив, що настав час завойовувати ще й луганський ринок марнославства...

      Нинішній керманич Луганщини виріс саме в такому домі, про який я щойно згадував. Тому, коли від нього потрібна була лише згода на промовистий «бренд»: «Журнал издается под патронатом двух губернаторов», він охоче погодився, і на цьому справу вважав завершеною. Років десь із три поспіль робив набіги на сусідню область недолугий «глянцевий» видавець, намагаючись налагодити стосунки з місцевими можновладцями та «грошовими мішками». Завів тут власних кореспондентів, не пошкодував для них комп'ютера... Задля розгону надрукував у журналі купу безплатних статей про луганських митців (за що ми йому дуже вдячні) і декілька — про ненайбідніших представників краю (співчуття не висловлюю, бо я його «конкретно» попереджав про викинуті на вітер гроші), у самі лише поїздки (які відомо чим супроводжуються) вгатив чималі суми і спалив тонну бензину — а ефект виявився нульовим. «Нам слави не треба». Чим тільки не спокушав донеччанин-ідеаліст своїх луганських візаві! Повідомляв їм, що журнал розсилається по всіх іноземних посольствах, що є в Києві, демонстрував ознаки двогубернаторського «патронату» — луганські «габровці» виявили залізобетонну витримку. Наші підприємці живуть і працюють під гаслом «на біса мені потрібна та реклама». Плюнув на все медіа-завойовник; навіть комп'ютер назад забирати не схотів. А наші обласні керманичі й досі дивуються: і чому це про їхній край так погано відгукуються в столичних кабінетах?..

«Чумацький шлях» на «Дикім полі»

      Аж, здавалося б, стільки зроблено, аби принаймні обласний центр виглядав не гірше за інших. Навіть головну вулицю Луганська перетворили на «Чумацький шлях»... Чому «Чумацький»? Якось так вийшло, що всі пам'ятники на невеличкому центральному  відтинку головної вулиці обласного центру — Совєтської — створені двома Чумаками. Іваном та Євгеном. Вони не родичі. Просто, мабуть, саме луганське повітря робить кожного Чумака скульптором. Починається «шлях» монументом луганському пролетарієві: кремезний чолов'яга тримає в залізобетонних руках такий же смолоскип. Задля простоти вимови місцеве населення називає його «палієм» (якщо точно, то російською — «поджигатель») або ще простіше: «мужик із факелом». Закінчується скульптурою автора «Слова о полку Ігоревім» біля обласної бібліотеки. Теж залізобетонною. У проміжку — пам'ятники з металу.

      Я не мистецтвознавець і не можу дати кваліфікованої оцінки творам обох видатних митців. Однак деякі їхні рішення здаються занадто сміливими. Хоча, скоріш за все, не вони їх приймали. На травень 1998 року Київ наказав Шевченківські дні проводити на Луганщині. І тут обласна влада нарешті збагнула (хоча українські організації їй регулярно про це нагадували), що в Луганську немає пам'ятника Кобзарю і головне дійство проводити нема де. Вирішили терміново ставити. Але попередній склад міськради ухвалив місце на Красній площі (Москву цей закуток нагадує хіба що так званим «Будинком техніки» в стилі «сталінський ампір» — з масивними колонами і височенним шпилем... над триповерховою будівлею). Треба було все перегравати і зводити монумент поблизу облдержадміністрації, яка стоїть на площі «Героев В.О.В.» (такі таблички із російською абревіатурою й досі висять в українському обласному центрі), але збунтувалися комуністи.

      Кільканадцять пенсіонерів з палаючими очима повсідалися на залізобетонні брили майбутнього постаменту: не допустимо осквернення площі нашої слави вашим Тарасом. А 22 травня катастрофічно наближається... Тодішній міський голова Анатолій Ягоферов зумів порозумітися з бунтівниками, пообіцявши поставити на цій же площі, тільки через дорогу (ту саму Совєтську вулицю) пам'ятника загиблим героям Другої світової. Бронзового Кобзаря відливав Іван Чумак, солдата, що відлітає у вирій-вічність із журавлями — Євген. Та оскільки на цьому боці вулиці вже стояв обеліск, довелося доволі витончену композицію розвертати до центральної частини площі задньою частиною. І журавлі полетіли кудись у бік Центрального ринку, подалі від очей чимось ображеного Тараса...

      Якщо бути об'єктивним, то головним «приколом» пролетарського Луганська є його люди, звичайні мешканці просторих кондиціонованих кабінетів, сідоки чорних «мерседесів» із багатонульовими номерами. Утім якщо присвятити мій опус лише їм, вийде щось на кшталт злого політичного памфлету. Та як обійти ті кабінети, якщо з ними пов'язана ще одна легенда-прикол, дуже схожа на правду. Старожили стверджують, що згідно з проектом колишній обком партії мав виходити фасадом у бік, на 180 градусів протилежний нинішньому. Є дві версії, чому так не сталося. За першою — щось переплутав головний архітектор, за  другою — уже виконроб. З бодуна.

      Рiч у тiм, що, за всіма архітектурними канонами доби дозріваючого соціалізму, партійна та радянська бюрократії мали мешкати або під спільним дахом, або на спільній площі, об'єднані спільним Леніним. І тільки в Луганську щасливу змогу кидати час від часу погляди на спину вождя світового пролетаріату отримали лише партійні боси. Тому що обком сам постав задом до омріяної Іллічем радянської влади. Площа перед облвиконкомом вийшла, таким чином, якоюсь неповноцінною і, мабуть, через це отримала неофіційну назву «Дураковка». Може, тому й обличчя в Тараса вийшло таким ображеним, що не хоче він стояти на «Дураковці»...

Кінські сили монументальної пропаганди

      Ленін перед колишнім обкомом теж випадає з канонічного ряду. Він не вказує напрямку, за яким мала рухатися місцева партноменклатура, а стоїть, меланхолійний, начебто сам не впевнений, чи треба кудись рухатися взагалі. Ліва рука — в рукаві пальта, а права — ще вільна. Розмірковує, чи бігти йому на черговий мітинг, де причаїлася Фані Каплан із револьвером, чи ну його до біса... Взагалі-то Леніних у Луганську — хоч греблю гати (нешироку Луганку цілком можна було б загатити), і лише одного, наскільки відомо, «перекваліфікували» в шахтарі. У вестибюлі ДП «Луганськвугілля» чимале погруддя вождя «поголили» з допомогою відбійного молотка і натягли на голову каску з коногонкою. Однак справи на шахтах від того на краще не пішли.

      На відміну від Леніна «первый красный офицер» Ворошилов задом до міськвиконкому повертатися не став. Може, просто не помітив осередку місцевого самоврядування. Як на мене, це найвидатніший луганський пам'ятник. У ньому є навіть щось містичне. Гості міста, у тому числі іноземні, одностайно висловлюють захоплення, однак не всім пам'ятником, а лише нижньою його половиною. Тобто конем. Є така підозра, що магія зосереджена в збережених скульптором (уже не Чумаками, а Посядою А.І.) округлих статевих ознаках жеребця. У добу суцільної соціалістичної цнотливості це було не так уже й легко. Що ж стосується власне маршала...

      Хочете — вірте, хочете — ні, але я йшов до пам'ятника з твердим наміром грунтовно вивчити цей витвір мистецтва цілком, так би мовити, у комплексі. Однак, коли сів писати ці замітки, виявилося, що майже нічого про вершника сказати не можу. Виявляється, коли підходив до пам'ятника, геть забув про попередній план і зосередився винятково на коні. Звернув увагу лише на одну деталь: маршал сидить із піднятою правою рукою. Однак навіть вона запам'яталася тільки тому, що кінь, мабуть, задля рівноваги, підняв копито лівої передньої ноги. Та й це я побачив ще на дальніх підступах. А коли наблизився впритул, маршала вже геть не помічав. А ви кажете: «Мідний вершник, мідний вершник». У нас свій вершник є. Правда, як і за життя, його роль зводиться до того, аби знаходитися при комусь. Чи то при генієві всіх часів і народів, чи то при чарівному коні. Тому можна не боятися, що «мідний» Ворошилов колись зірветься з п'єдесталу і піде гуляти нічним Луганськом. Дякувати Богові, ми не в Пітері живемо.

      Звичайно, за чисельністю кінського поголів'я в монументальній пропаганді Луганськ не можна порівнювати ні з Санкт-Петербургом, ні з Києвом. Зате можна — з Донецьком. Якщо я нічого не пропустив за останній час, у Донецьку є лише одна кінна статуя: Богдан Хмельницький розмахує булавою перед Пролетарською райрадою, чи не найвіддаленішою від центру столиці Донбасу. А в Луганську таких тепер — аж дві. Восени минулого року луганські керманичі вирішили влаштувати мегашоу з приводу 65-річчя з дня заснування товаришем Сталіним Луганської області. Як-не-як, тринадцять п'ятирічок минуло — чим не прикол? Під річницю назбирали 130 мільйонів гривень (по десять на кожну п'ятирічку) і багато чого встигли відреставрувати, навіть збудувати новий пам'ятник — князеві Ігорю. Отому невдасі-сепаратисту, що, не спитавши дозволу у Великого князя київського Святослава пішов у Половецький степ і ледь не наклав головою.

      Між іншим... Десь за рік до того в «Мужика з факелом» на повній швидкості врізався легковик. Як і належить пролетареві, «палій» виявився стійким і факела з рук не випустив, тільки відвалилося кілька плит з постаменту. І хоча напередодні «свята» на архітектурну «косметику» влада грошей не шкодувала, про «мужика» ніхто так і не подбав. «Габровці» чітко прорахували, що шлях Президента від аеропорта до «Дураковки» повз нього не пролягатиме. А тому всі сили кинули на літописного князя.

      Таким нездарам у світі пам'ятники зазвичай не роблять. А на Луганщині справа ускладнюється ще й тим, що саме тут був у часи «Слова о полку Ігоревім» центр половецького життя — про це свідчить зібрана в краї найбільша у світі колекція кам'яних половецьких «баб». До того ж не були половці ворогами русичам; принаймні не більшими, ніж їхні князі. А деякі з тих князів мали половецьких матерів (відомий історик Лев Гумільов вважав, що матір'ю Олександра Невського була половчанка). Такий пам'ятник не викликав би запитань де-небудь у Новгороді-Сіверському, але не в центрі Поля Половецького. Слід додати: у зв'язку з ним з'явився ще один напіванекдот.

      Відкривали Ігоря урочисто, за участі рідного Президента і високого московського гостя Юрія Лужкова. Мене на цьому дійстві не було, але хтось із журналістів переказував, що Юрій Михайлович, зорієнтувавшись на місцевості й визначившись зі сторонами світу, запитав у луганських керманичів: чого це, мовляв, ваш князь на нашу Росію мечем замахнувся? А й справді — кому Ігор погрожує холодною зброєю, якщо жодного половця перед ним немає?

Культурна столиця

      Після знайомства з моїм опусом у читача може скластися уява, що культура в Луганську знаходиться в зародковому стані. Це не так щонайменше з двох причин. По-перше, — і я вже не раз писав (може, не так багато, як було б треба, і не так переконливо) — про справжніх митців, якими луганська земля дуже багата. А по-друге, на одну душу луганчанина припадає культури більше, ніж на мешканця будь-якого українського міста, включно зі столицею. Якщо її вимірювати в кількості інститутів культури. У Луганську їх на півмільйона мешканців аж два.

      Перший з'явився відразу по завершенні доби «університетізації» усієї країни. На місці педагогічного інституту з'явився Луганський педагогічний університет, в лоні якого — більш-менш природним шляхом — народився Інститут культури. Цьому інституту передали в користування згаданий вище Будинок техніки на Красній площі. Не встигли вчорашні педагоги облаштуватися в новому помешканні, як обласна влада заходилася створювати ще один інститут культури. Ще більш природним шляхом — із «кулька», себто з культпросвітучилища радянських часів, а згодом коледжу. Штовхачі цього проекту так поспішали, що не дочекалися, поки директор «кулька» захистить бодай кандидатську дисертацію, і той став чи не першим в Україні ректором без будь-якого наукового звання.

      Недовго шукали для свіжоствореного вузу й приміщення. Рішення було абсолютно логічним: вигнали з доволі популярного Палацу культури ім. Маяковського («геть «співця революції!») всі його гуртки та служби, у тому числі й кінозал, і почали переобладнувати під навчальний заклад. От тільки не зовсім зрозуміло: якщо такими темпами закриватимуться заклади культури, де ж тоді працюватимуть майбутні випускники?

      Але головний прикол не в цьому, а в тому, що колишній ПК стоїть все на тій же — Красній — площі. Мало того, практично впритул до Будинку техніки, метрів за тридцять-сорок від нього, не більше. Зізнаюся, мені досі не вдалося осягнути всієї глибини начальницької... мудрості, однак можу констатувати: викладачі обох «культурних» інститутів дуже задоволені. Оскільки це переважно одні й ті самі особи, що отримали тепер змогу підробляти відразу в обох вузах. Закінчив пару в одному — і можно плавно переходити читати ту саму лекцію в іншому. Навіть не захекавшись.

      Боюся, «рідна» влада після цих заміток остаточно переконається у відсутності в мені містечкового луганського патріотизму. У своє виправдання я можу навести лише рядок із Лермонтова: «Люблю Отчизну я, но странною любовью...» Зрештою, перефразовуючи слова іншого російського класика, немає потреби плутати поняття «отечество» и «ваше превосходительство». Отже, приколюймося, бо ми того варті.