Адже ще 17 липня 1998 року у Львові відбулося засідання урядової комісії, на якому було вирішено продовжувати будівництво протиповеневого водосховища на річці Стрий у Карпатах — одне з двадцяти запланованих ще в 70–х роках минулого століття. Це була комплексна державна програма боротьби з карпатськими повенями, якоюсь мірою надихнута позитивним досвідом роботи Теребле–Ронської ГЕС. Узагалі ж протиповеневі водосховища в українських Карпатах будували ще за Австро–Угорщини в XIX столітті, тож досвід є і був.
Від початку розробки Стрийського водосховища, котру здійснив Київський інститут «Укрдіпроводгосп» ще 1978 року, до цього рішення, минуло, як бачимо, майже 20 років. Проектна вартість будівництва всього водосховища в цінах 1979 року — 46 мільйонів радянських карбованців. У листопаді 1990–го під тиском «громадськості», організованим хоч не завжди компетентними, але дуже активними діячами від різних екологічних рухів, дуже модних у той час, будівництво було припинено. Та й коштів забракло.
Відтоді чимало води спливло в Стрию. Для того, щоб завершити будівництво цього водосховища нині (а завершувати його таки треба), необхідно, як мінімум, ще 20 мільйонів гривень. Та все одно це значно менше, аніж збитки, завдані повенями. Не буду втомлювати переліком цифр — кількості загиблих людей, затоплених сіл, угідь, зруйнованих доріг, мостів, підприємств, втрат худоби, коштів, витрачених на ліквідацію наслідків повеней, тощо. Вони аж надто переконливі. Вони вражають. Вони жахають. За останні десятиріччя усі збитки від повеней лише в Карпатському регіоні, в Західній Україні не ввібрати і в кілька мільярдів доларів. Цьому терору треба покласти край. І знайти для цього кошти — бо відомо, що скупий платить двічі. А тому, щоб повені постійно не топили нас, ми повинні утопити їх. Як же утопити... повені?
На думку начальника Львівського обласного виробничого управління водного господарства Василя Козака, цю проблему можна було б розв’язати шляхом будівництва на Львівщині двох водосховищ — Дністровського і, передусім, Стрийського, котрі уловлювали б гірські води і приймали б на себе удари повеней, накопичували б небачену (і непередбачувану) воду. Для цього вони в нормальному, так би мовити, міжповеневому режимі мали б бути заповнені менш як наполовину. Так, наприклад, за проектом Стрийського водосховища при загальному проектному об’ємі в 175 мільйонів кубічних метрів ємність «протиповеневої призми» становить майже 100 мільйонів кубометрів. Тобто при нормальному режимі його об’єм становитиме лише 75 мільйонів кубометрів води, іншими словами водосховище буде заповнене менш ніж на половину.
Будівництво Стрийського водосховища біля села Довге (а точніше, хутора Ровинь), Дрогобицького району було розпочате ще 1979 року, і, згідно з постановою Ради Міністрів УРСР мало бути завершено 1984–го, тобто, через п’ять років. Та не так склалося, як гадалося. У проекті виявилися серйозні недоробки і прорахунки. Виникали всілякі непередбачені обставини, зокрема зсуви — це обумовлювало зростання вартості робіт, а звідси — брак коштів і зволікання. Що ж устигли зробити? Переселили кілька тисяч господарств із десятка прибережних сіл над Стриєм, котрі потрапляли під затоплення і його загрозу, з охоронної зони майбутнього водосховища, спорудили два бетонні тунелі діаметром 6 метрів кожний, поверхневий водоскид, майже завершили будівництво донного водоскиду. Почали будівництво греблі висотою 60 метрів. Не буду принципово аналізувати проект будівництва Стрийського водосховища, який, безперечно, потребує нині повторного докладного вивчення, аналізу і переробки — це справа експертної комісії компетентних фахівців, бажано опонентів із різних конкуруючих, з різними позиціями, відомств.
Водосховище вирішило б не лише проблему боротьби з повенями і енергозабезпечення краю, в якому такі промислові центри, як Стрий, Дрогобич, Борислав, Стебник. Усі вони потребують води і електроенергії. Тут же і відомі курорти Трускавець, Східниця, перспективний гірський курорт Старий Кропивник. Будівництво і робота цього гідровузла з електростанцією створило б тисячі робочих місць у краї, враженому масовим безробіттям, перетворило б його на потужний рекреаційний центр, місця масового туризму і відпочинку. Тут можна було б успішно розвивати рибне господарство, екологічно чисті водні види спорту, створити на берегах Стрийського водосховища міжнародну рекреаційну зону.
Звичайно, лише протиповеневі водосховища не врятують від катастрофічних наслідків стихії повністю (повені це лише одна зі складових, хоча й основних, катастрофи), але те, що вони суттєво їх зменшать, врятують від удару повеней прилеглі території і захистять їхніх мешканців, безперечно.
Данило КУЛИНЯК
