Катерина Бабкіна: Є люди, яких я нізащо не хотіла би бачити серед своїх читачів

Нещодавно одна двадцятирічна лучанка, майбутній модельєр, попросила мене порадити видавництво, будь–яку книжку якого можна купити і не прогадати.

— А ти які книжки читала останнім часом? — поцікавилась я.

І вона взялася перераховувати, не називаючи авторів: «Зелена Маргарита», «Гальманах», «Тіло і доля», «БЖД», «Електронний пластилін»... Я засміялася і сказала дівчині, що вона вже й без моєї допомоги знайшла таке видавництво. «Прочитай іще й це», — додала, витягуючи з торби нову книжку видавництва «Факт» «Лілу після тебе» молодої письменниці Катерини Бабкіної.

Випускниця Інституту журналістики вже встигла видати на своїй малій батьківщині збірник віршів «Вогні святого Ельма». Крім київського «Факту», франківська «Лілея НВ» — одне з небагатьох українських видавництв, які ще видають поезію. «Лілу після тебе» — друга книжка мисткині, яку в літературних колах звикли сприймати як поетку.

Учасниця більшості літературних фестивалів–слемів–поетичних читань, Катерина таки вирізняється з–поміж решти поетів–тусовщиків своєю напозір... невиразністю. У ній відсутній (принаймні зовні) епатажний виклик і прагнення надавати «по мордасах» громадським смакам. Навіть ненормативна лексика (бо як же без неї в сучасній літературі?!) в її текстах має вигляд випадкової пір’їнки у волоссі чи складки на сукні, яку авторка негайно здмухує–розгладжує добротним і точним словом, метафорою чи майстерним спостереженням. Катеринина подача тексту не потребує стриптизу чи вдаваної істерики, бо зліплене воно зі смаком.

Прозовий дебют двадцятитрирічної письменниці складається з власне повісті «Лілу після тебе» та семи невеличких новел. Критики воліють жанрувати книжку як поетичну прозу. Зрештою, це їхні, критиків, проблеми. Катерині, схоже, однаковісінько, як жанруватимуть те, що вона робить. Головне — робити.

— Багато письменників кажуть, що створюють літературу, якої їм особисто бракує як читачам. Чи поширюється така мотивація творчості на твою прозу?

— Ні. Я пишу лише тому, що мені є що розповісти. Я ще принаймні не бачила жодного письменника, котрий зачитувався б власною книжкою. Отак–от перечитував її багато разів і від неї «перся». Адже саме таким і мав би бути логічний кінець «пишу для себе» — написав собі і читаю «с упоєнієм». З іншого боку, я добре розумію тих письменників, які кажуть, що не женуться за мільйонними накладами, фан–клубами і всесвітньою славою. Я їм вірю. Бо й мені достатньо нехай нечисленного, але дуже мого читача. Мені важливо розповісти комусь, важливо, щоб мене почули і зрозуміли — і не так суттєво, скільки таких «комусів» буде. Крім того, є достатньо людей, яких би я не хотіла бачити серед своїх читачів ні за яку всесвітню славу. Це ті, кому я нічого розповідати не хочу.

— Чи вважаєш ти повість «Лілу після тебе» та новели, які ввійшли до книжки, прозовим дебютом? Адже геть–чисто всі критики та шанувальники (літератури загалом і твоєї творчості зокрема) схильні трактувати книжку як продовження поетичної творчості.

— У цій прозі, мабуть, і справді чимало є від поезії. А з іншого боку — в кожного з нас, окрім загальноприйнятої, є ще своя приватна межа між прозою і поезією. Моя межа дуже непевна, але я не вважаю, що це здатне зашкодити чи моїй прозі, чи поезії.

— Пишеш тексти дуже зримі, аж кіношні. Недаремно ти пробуєш створювати відео–арт. Хотіла б робити кіно? Щось таке а–ля Рената Літвінова?

— Щось таке а–ля Рената Літвінова — ні, кіно — так (це суб’єктивне оціночне судження, я не мала на меті образити Ренату Літвінову). Утім якщо вже зайшлося про Літвінову — дуже добре, що вона є, нам неймовірно з нею пощастило — вона робить те, що вона робить. Не сидить сракою і не каже, що кіна нема, бо нам таким чудовим ніхто не дав на нього грошей. А бере і робить, як може. Я мрію зняти колись повний метр, але як на зараз — то точно не маю, що в ньому показати–сказати. Маю натомість сценарій короткометражки. Для зйомки і постпродакшену фільму потрібно десь до 20 тисяч доларів. Я допрацюю сценарій, аж поки в мене не виникатиме жодних сумнівів щодо нього, а потім шукатиму гранти, програми чи іншу можливість «намутити» грошей і кіно це зняти. Воно, до речі, дитяче. Хоча й не дуже веселе, принаймні не однозначно веселе.

— Твоє ставлення до регіональної іміджевої баєчки про «станіславський феномен». Справді такий феномен існує? Чи зараховуєш себе до нього?

— Станіславський феномен — це коли мої ровесники, котрі живуть у Станіславові, замість «душ–машина–робота–машина–душ–ліжко» мають щодня час на те, щоби читати книжки, проводити репетиції, ставити вистави, писати, знімати чи просто ходити і дивитися, що тут у світі навколо тебе. Те місто не душить, там не треба так багато працювати. Тому люди там неправдоподібно багато творять — у них є на це час. З іншого боку, це місто розслабляє. Мабуть, саме тому з того, що колись звалося «станіславським феноменом», мало хто зараз не спився і не зупинився. Я себе до того феномену не зараховую. Та й узагалі якось дивно — самотужки себе зараховувати до «феномену»...

— Катерина Бабкіна — це псевдо? Бо таке ім’я не надто типове для Франківщини.

— Це реальне ім’я і прізвище. Прізвище дідуся по маминій лінії (батька в мене немає). Дідусь був військовим, і де йому тільки не доводилося служити. А потім якось непомітно для себе «залип» із сім’єю у Франківську. Я остання Бабкіна в нашій родині: дідусь мав двох доньок. Мабуть, прізвища не зміню ніколи — не з якихось там причин фамільної пихи, просто дуже до нього звикла.

— Твоя «Лілу...» пульсує самотністю. Яким бачиш своє майбутнє: самозануреним і самодостатнім чи публічним?

— Якби можна було вибирати, я б схилялася до першого. Не так до самозануреності, як до самодостатності. На жаль, поки що я залежна від інших людей, серед яких доводиться жити. Хоч вони далеко не завжди варті цього і часто роблять світ зовсім не таким, у якому я прагну жити. Це зачіпає, мені важко стримувати негативні емоції. А я б не хотіла витрачати будь–яку емоційну енергію на тих, про чиє існування навіть знати не хотіла б.

— Як тобі поки що здається: чи може письменниця поєднати щасливе особисте життя й успішну творчу кар’єру?

— Звісно, може. Це лише моя суб’єктивна думка — але зараз не той час, коли тексти написані нещасливою людиною можуть бути потрібними. Принаймні мені не були б потрібні такі тексти. Я хотіла б ділитися з іншими впевненим, спокійним і рівним світлом. Таке буває тільки від щастя.

— Наступна твоя книжка — це будуть вірші чи проза?

— Скидається на те, що наступною вийде збірка есеїв, але життя така штука — завжди можливі варіанти.

— Випадково наштовхнулась в архіві «України молодої» на твою невеличку давню «замєтульку». Ти заробляєш на життя журналістикою?

— Ні, вже ні. Здобувши вищу освіту в Інституті журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка і змінивши багато різних робіт, зокрема журналістських та репортерських, я поки ще остаточно не вирішила, що саме мені найбільше до душі. Та напевно знаю, що це точно не журналістика.

ДОСЬЄ «УМ»

Катерина Бабкіна народилася 1985 року в Івано–Франківську. Займається відеопоезією. Відеороботи брали участь у кінофестивалях та літературних фестивалях у Києві, Львові, Сумах, Луганську, Вільнюсі, Валенсії . Збірка віршів «Вогні святого Ельма» видана в Івано–Франківську у видавництві «Лілея НВ». Збірка прози «Лілу після тебе» — у столичному видавництві «Факт». Лауреатка конкурсу читаної поезії «Молоде вино», авторка відеопоетичних композицій та організаторка перформансів відеопоезії.