Куди не кинь — усе тут Бабське: урочище з такою назвою, присілок (до найближчого сусіда, що мешкає західніше, — понад півкілометра, на три інші сторони світу — безлюддя) і невелика швидкоплинна річка — теж, звісно, Бабська. Щоправда, з тилу будинок підпирає гора Воратик. Біля безіменного джерела, що вихлюпує з її надр кришталеву студену воду, зазвичай і розпочинає кожний новий день 69–річний Роман Шмигельський. «Приходжу сюди перед шостою ранку, бо пізніше — гріх спати, — усміхається у вуса, — вмиюся, нап’юся з пригорщі — і на другий поверх, у майстерню. У цей час найкраще працюється».
Двадцять років тому, коли обходив гірські галявини і незаліснені долини, шукаючи пристановище для реалізації свого задуму, чомусь облюбував саме це місце. Якась сила, каже, тоді керувала ним, і на вибір нічого скаржитися. Тоді він ще не знав легенди, пов’язаної з назвою урочища, затиснутого між горами на північно–західній окраїні Горган. Переповідають, що сюди, шукаючи рослинного стимулятора чоловічої сили, колись вчащали жінки. Від того помічного кореня вже й сліду не залишилося, а про інтерес до нього горянок і досі нагадує топонім. Два десятиліття тому Роман справді багато чого не знав. Майбутнє на Бабському тоді видавалося вершиною оптимізму.