Територія радості

Програма свята багато в чому нагадувала подібні міські заходи — концерт місцевих «артистів» і виступи «гастролерів» з Василькова та Києва, торгівля з автолавок, вечірній феєрверк. Але якщо, скажімо, у столиці багато хто з киян День міста вже давно сприймає як стихійне лихо, намагаючись якомога далі втекти від святкового гамору, то в Мархалівці останньої суботи липня всі чекали з нетерпінням. На свято з’їхалося багато колишніх мархалівців, дехто прихопив із собою й друзів. І, гадаю, навіть найвибагливіший гість не розчарувався. Бо хоч концертним номерам іноді, може, й не вистачало досконалості, проте в них було головне — непідробна щирість і безпосередність. А вся атмосфера навколо нагадувала велике родинне свято, де кожен кожному радий.

І старим, і молодим

Чули б ви якими оплесками глядачі зустріли виступ 82річної місцевої гумористки Варвари Чикановської! «Бабуся Варя — людина унікальна, — каже пан Василь Розкосенко, сусід Варвари Улянівни. — І оптимістка, яких пошукати. Навіть драматичну ситуацію з власного життя вона вміє перетворити на віршовану гумореску. З такою людиною словом перекинешся — і на душі стає легше».

Бадьорість духу є невід’ємною рисою і 76річної Надії Шуляренко, котра не так давно переїхала в Мархалівку з Житомирщини, але вже стала тут своєю. Надія Миколаївна — чудова вишивальниця. Вишиті нею рушники, сорочки, картини демонстрували серед робіт інших рукодільниць села. І це була справжня Алея майстрів — не така довга, як у Києві на «Країні мрій» Олега Скрипки, але так само насичена живою українською сутністю. Більшість представлених робіт не гріх було б показати й у столичних салонах. От тільки займатися комерцієї місцеві майстрині не дуже хочуть. «Працю грошима не виміряєш, — каже Надія Миколаївна. — Я свої вишивки в основному дарую — родичам, знайомим, сусідам. У самої хата теж уся в рушниках і картинах. Вишиваю взимку. Влітку — ніколи, бо маю велике господарство. Тримаю аж дві корови». На святі бабуся Надя була відзначена сільською громадою і як майстриня, і як постачальниця молока. Адже крім неї корівку в Мархалівці — селі на 890 дворів — сьогодні тримає лише одна (!) родина.

Подарунки того дня також отримали місцеві пасічники, ветерани війни та праці, молоді подружжя, сім’ї, в яких нещодавно народилися діти. І в цьому першочерговому вияві пошани саме до людей поважного віку і юних було щось дуже символічне. «Нам хочеться, щоб у селі залишалася молодь, — зауважила в розмові з кореспондентом «УМ» секретар Мархалівської сільської ради Валентина Добровольська. — Щоб лунав дитячий сміх. І щоб наші старенькі постійно відчували, що ми їх любимо і шануємо».

«Наша рідна Мархалівка така гарна, наче дівка»

І знаєте, особисто я давно вже не бачила стільки усміхнених і щасливих бабусь, як на цьому сільському святі. Сидячи на найкращих глядацьких місцях, вони підспівували місцевому­ ансамблю «Лілея»: «Наша рідна Мархалівка така гарна, наче дівка». І кожен, з ким я розмовляла, додавав, що село в них дуже дружне. «У нас сусіди між собою не ворогують, — каже Прасковія Семенівна Шиденко. — Раніше навіть замків на хати ніхто не чіпляв. Це вже зараз стало трохи поіншому. Але все одно стараємось один одного в усьому піддержувати».

Нинішньою сільською владою мархалівці, судячи з усього, задоволені. Хвалять голову Володимира Петренка за те, що заасфальтував більшість вулиць села, звів нову адміністративну будівлю, на першому поверсі якої розміститься сільрада, а на другому — бібліотека та музей історії села. Для музею зібрано вже багато експонатів. Деякі з них демонстрували на святі — старовинний одяг, речі домашнього вжитку. Але чи не найбільший інтерес присутніх викликали фотографії мешканців села, зроблені ще у 1920—40 роки.

Ці світлини віднайшов Олександр Шиденко — підполковник і великий любитель історії рідного краю (а за «сумісництвом» ще й внук найстарішої місцевої жительки, 96річної Катерини Опанасівни Шевченко, котра теж була на святі). Знімки з однаковою цікавістю оглядали і школярі, і старожили. Довго вдивлялися в обличчя на великих групових портретах, звіряли з підписами, сперечалися («Хіба це тьотя Ніна?» — «А я кажу, що вона!»). І в цих «розглядинах» було щось щемливе, велике, справжнє. Те, що наштовхувало на думку: село це існуватиме завжди. І в ньому завжди буде присутній дух людей, які жили тут і сто, і двісті, і триста років тому. Включно з духом ченця Маркела, на честь якого Мархалівка (спочатку — Маркелівка) отримала свою назву.

...Можливо, хтось зауважить, що День села — не привід, аби розповідати про цю подію на сторінках всеукраїн­ської газети. Але сам факт, що в наших селах тепер проводять такі заходи, як на мене, є гарним знаком. І хай повертаються люди до рідних джерел — хтось тільки на свята, а хтось, може, й назавжди. І хай кожне українське село якомога швидше перетворюється з «безпросвітної зони» на територію творчої праці і радості.

Світлана ГОНЧАРУК