Розгром генетики підтримав Сталін

31 липня 1948 року. У Москві відкривається IV сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. Леніна (ВАСГНІЛ). Саме на ній, по суті, відбувся розгром генетики, хоча війна з ученими–генетиками почалася ще в 30–ті роки. Серед найвідоміших репресованих учених були Ізраїль Агол (1891—1937), Микола Бєляєв (1899—1937), Микола Вавілов (1887—1943), Георгій Карпеченко (1899—1942), Григорій Левитський (1878—1942) та інші. Тобто до 40–х років генетична наука фактично була обезголовлена. Проте Трохим Лисенко, так званий «народний агроном», готував остаточний нищівний удар саме на сесії ВАСГНІЛ. Він свідомо не поповнював академію, незважаючи на те, що вакансії були, — чекав, доки «підростуть» його люди, щоб зайняти ці місця. А вільних місць для академіків ставало все більше — дуже багатьох заарештовували. Як наслідок, кількість академіків з 51 скоротилася до 17.

Хто ви, товаришу академік?

До 1948 року всі місця Лисенко заповнив відданими йому людьми. Саме ці новоспечені академіки і кинулися в атаку на генетику.

Дуже швидко після сесії ВАСГНІЛ, вже у вересні, по всій країні почали видавати накази про закриття лабораторій і припинення досліджень з генетики, а самих учених сотнями звільняли з посад. З бібліотек вилучали підручники, написані з позицій класичної генетики, і наукові праці з генетики. Студентам було заборонено навіть читати такі книжки. Їх могли використовувати «як довідковий матеріал» лише викладачі. Терміново укладались нові навчальні програми, нові підручники. У світлі рішень сесії ВАСГНІЛ була перебудована й медична галузь. Усі дослідження з вивчення спадкових хвороб були закриті. Постраждала також ціла низка інших напрямів у біології: фізіологія, цитологія та інші.

А розпочалося все з листа Лисенка Сталіну: «Мені як президенту Всесоюз­ної Академії сільськогосподарських наук ім. Леніна стало дуже тяжко працювати. Мене неодноразово звинувачували в тому, що я в інтересах мічурінського напряму в науці адміністративно затискаю інший, протилежний, напрям. Насправді це не так. Затиснутим є той напрям, який я розділяю, тобто мічурінський». Через деякий час відбулася зустріч Сталіна з Лисенком. Сталін доручив Лисенку підготувати доповідь і скликати сесію Академії для обговорення стану біологічної науки, а також представити доповідь Сталіну для особистого прочитання. Він особисто втрутився в комплектування академіків ВАСГНІЛ і дав згоду на диктат Лисенка в розвитку радянської біології.

Ким же була людина, яка на десятки років відкинула назад біологічну науку і знищила всю радянську генетику? Трохим Лисенко народився 30 вересня 1898 року в сім’ї заможного селянина на Полтавщині. Він закінчив Полтавську садівничу школу, з 1917 до 1920 року навчався в училищі землеробства і садівництва в Умані, а 1925 року закінчив Київський сільськогосподарський інститут. Те, що трапилося далі, досі викликає нерозуміння в біографів, та й навряд чи сам Лисенко міг би пояснити, чому його експерименти привернули увагу всієї країни, чому в 1929 році він став співробітником Українського інституту селекції й генетики, а з 1934 року — його директором. У 1933 році його кандидатуру було висунуто на здобуття Державної премії СРСР, в 1934 — обрано членом АН УРСР, а ще через рік — АН СРСР.

1935 рік став переломним в кар’єрі Лисенка — на з’їзді ударників сільського господарства він удостоївся похвали Сталіна, який не поскупився на вигук «Браво, товаришу Лисенко!». Відтоді «головному агроному країни» вдавалося зберігати прихильність вождя в будь–які, навіть найважчі хвилини своєї кар’єри. Трохим Лисенко не був свідомим фальсифікатором. Він належав до типу особистостей, що сліпо вірять у свої ідеї.

«Закон Менделя дуже сильно заважає мені в роботі»

Як відомо, Лисенко заперечував хромосомну теорію спадковості американського біолога Томаса Моргана. Здійснюючи дослідження над плодовою мухою–дрозофілою, Морган довів, що чинники спадковості — гени — локалізовані в хромосомах. 1933 року він отримав за своє відкриття Нобелівську премію. Лисенко ж відкидав так званий менделізм–морганізм. «Якщо я різко виступаю проти твердині й основи генетичної науки, проти «закону» Менделя, то це перш за все тому, що цей «закон» дуже сильно заважає мені в роботі». Лисенко заперечував закони генетики, відкриті засновником вчення про спадковість Грегором Менделем (1822—1884). Саме завдяки цим законам вчені навчилися створювати високопродуктивні породи домашніх тварин, різні сорти рослин, штами грибків, з яких роблять антибіотики, та безліч інших живих організмів.

Таким чином Лисенко проголосив класичну генетику псевдонаукою і запропонував замінити її своїм напрямом, названим мічурінським вченням. Іван Мічурін, якого Лисенко проголосив своїм «хрещеним батьком», до розгрому генетики практично не мав ніякого відношення. Він був садівником, відомий тим, що створив близько 300 сортів яблук, груш, слив, які були морозостійкими. У другій половині 20–х років ХХ століття він був проголошений «батьком яблук» і «народним героєм», а перед смертю, в 1935 році, обраний почесним членом Академії наук СРСР.

Прихильники менделської генетики (науки, яку продовжував Морган) захищали під час сесії ВАСГНІЛ 1948 року свої позиції. Аж до останнього дня засідань, коли на трибуну знову вийшов Лисенко: «Я отримав із залу записку з запитанням, що думає Центральний Комітет партії про мою позицію. ЦК партії розглянув мою доповідь і підтримує її». Лисенко виголошує фрази, які будуть основоположними впродовж майбутніх десятиліть: «Діалектична доктрина Мічуріна, авангардна біологія, що здійснюється геніями люд­ства Леніним і Сталіним, перемогла над ідеалістичною, метафізичною, буржуазною теорією спадковості Менделя. Менделізм–морганізм ґрунтується на випадковостях і тим самим ця «наука» заперечує існування беззаперечних залежностей у живій природі, через що прирікає практику на безплідне очікування... Для нас, радянських біологів, немає більш почесного завдання, ніж творчий розвиток вчення Мічуріна і впровадження в усю нашу діяльність мічурінського стилю дослідження природи розвитку живого».

Водночас він заявив, що високих урожаїв у сільському господарстві можна досягати завдяки розробленій ним, Лисенком, «науці колгоспно–радгоспного ладу» — агробіології.

Упродовж 35 років він пропонував усе нові й нові способи рішення проблем сільського господарства: яровизація, перезапилення самозапилювачів, гніздові посадки лісу, жирномолочність корів. Нові пропозиції висувалися, рекламувалися і починали широко реалізовуватися, незважаючи на те, що попередні провалювалися.

Роки занепаду генетики і початок відродження

Після кількох днів дискусії на сесії ВАСГНІЛ деякі генетики почали каятися: «Ми повинні допомогти нашій партії демаскувати ту реакційну псевдонаукову гнилизну, яку розповсюджують за кордоном наші вороги. Ми повинні зрозуміти, що ця гнилизна мала вплив на деяких радянських вчених і що треба її вирвати з корінням». Під час роботи сесії найбільш активно відстоював позиції класичної генетики Йосип Раппопорт, ветеран Великої Вітчизняної війни. Решта мовчали.

«Сила мічурінського вчення, — заявляв Лисенко, — в його тісному зв’язку з колгоспами і радгоспами, в розробці глибоких теоретичних питань шляхом вирішення практично важливих завдань соціалістичного сільського господарства. Ця сесія показала цілковите торжество мічурінського напрямку над менделізмом–морганізмом».

Менш як за місяць після цього Академія наук закрила всі наукові установи, які займалися генетикою. Із дня на день вчені–генетики втрачали роботу, зрештою було звільнено три тисячі осіб. Повністю було заборонено викладання цієї дисципліни. У навчальних закладах і наукових інститутах, пов’язаних із мікробіологією, гістопатологією, зоотехнікою, ветеринарією, психіатрією почались кадрові чистки. Отримати керівні посади мали шанси лише прихильники «нової біології».

Надзвичайну оперативність продемонструвала Академія наук УРСР. Уже 6 жовтня 1948 року відбулося розширене її засідання. На порядку денному стояло питання про становище і завдання біологічної науки в інститутах і установах відділів біологічних і сільськогосподарських наук. Було запропоновано переглянути плани науково–дослідних робіт на 1948—1950 роки для розробки мічурінського напряму, переглянути склад учених рад біологічних установ і редколегій біологічних журналів, щоб замінити в них «менделістів–морганістів» на представників «передової мічурінської біологічної науки». На жаль, лисенківщина глибоко пустила своє коріння у свідомість радянських людей. Ідеї Лисенка проникали в широкі маси за допомогою школи. Достатньо взяти до рук будь–який підручник тих часів, щоб переконатися, як пропагувалися неіснуючі в природі «закони успадкування набутих ознак» та інші. У цілому лисенківщина завдала колосальної шкоди практиці сільського господарства. По суті, вся нормальна робота селекційних станцій, племінних господарств, в основі яких лежать генетичні закономірності, була ліквідована. Лише після зняття Хрущова з посади генсека ЦК КПРС у 1964 році генетика як наука була реабілітована, і почалися заходи з її відновлення в системі Академії наук СРСР.

Наприкінці 50–х років почали «підпільно» відроджуватись дослідження з генетики. У 1955 році І. Курчатов привіз зі США колекцію мутантних ліній дрозофіли — один з основних модельних об’єктів генетики (свої лінії були втрачені). У 1958 році в Новосибірську було створено Інститут цитології і генетики, який очолив лідер радянських генетиків Микола Дубінін. У 1960 році у Києві було створено відділ генетики рослин при Центральному ботанічному саду АН УРСР, який згодом був переведений до Інституту ботаніки АН УРСР. 1963 року в Київському університеті була відновлена кафедра генетики і селекції. 1973 року було створено Інститут молекулярної біології і генетики. А випускник кафедри генетики Київського національного університету ім. Шевченка 1971 року нині академік НАН України Юрій Глєба створив Інститут клітинної біології та генетичної інженерії. Таким чином в Україні відбулося відродження класичної генетики, хоча і з відставанням від західних країн на півстоліття.