Україна бетховенського заповіту

Дерев’яна лавочка в українських селах — споконвіку майже під кожним двором. Але щоб над нею нависав з–за паркану дах, а на паркані майорів килимок... Принаймні я таке побачила вперше. У найдовшому в Україні (після Голопристанського на Херсонщині) районі Жи­томирщини — Овруцькому, ближчому до Білорусі, ніж до свого обласного центру. Селом Кам’янівка ми просто проїжджали. А звернули з дороги, щоб роздивитися оту несподіванку вуличної архітектури й дизайну. Килимок був не намальований, як здалося з вікна авто. І це заінтригувало ще більше.

Сільський комфорт

На чужинців, що прочинили хвіртку у двір, охоче загавкав собака. І ось уже вийшла до нас, спираючись на ціпок, господиня, а з нею й хлопчина, її онук. Дізнавшись, що саме нас зацікавило, голосно гукнула: «Ольго, іди швидше сюди!»

За п’ять хвилин на лавочці 68–річної Марії Карпіш уже сиділи її найближчі сусідки–пенсіонерки. Ольга Ващук: «У колгоспі була чорноробочою: на льону, на буряках, накидала гній. Бачите, як оно пальці позакручувало од роботи...». Ольга Лаврінчук 38 років працювала в лікарні санітаркою. Валентина Кравець: «Трудилася кухонним робітником в «общепіті». Чоловіки наші повмирали, ми вдови. Только вони удвох — Карпіші. Ми всі дружимо». У Марії Карпіш 12 літ колгоспного стажу: «І коло телят, і коло свиней на фермі, і ланковою на полі. Та 28 років на молочному пункті, сепараторщиком. А чоловік у кар’єрі сварщиком робив. Він зараз на рибалці, ловить карасиків».

Це з нього, Івана Карпіша, почала Марія Іванівна свою розповідь про дах над лавочкою: «Кажу дєду — ти ж плотнік, сором буде, як не зробиш кришу. Тут машина хлєбна стає, дак ми бігаємо, визираємо, чи вже приїхала. Корови з паші вертаються, то ми ждемо. У неділю убіраємося в краще і тут гуляємо. На великі празники ще й стола сюди виносимо, накриваємо, і по сто грам п’ємо. А як дощ іде, то не будемо ж на вулиці мокнуть. Тому й загадала дєду, щоб він зробив кришу. Оля каже: «У мене коврик є, я принесу. Приб’ємо на заборі над лавочкою, то не буде нам у спину дуть».

Циганський килимок

Цей барвистий крам Ольга Ващук придбала давним–давно, ще у 60–ті роки минулого століття: «Циганка носила, то ж були перші коври, гарні. У мене довго у хаті красувався. Потім у веранді без толку вісив, бо вже тепер другі килими. Ми й рішили його сюди причепить: це ж наша хатка така — як дощ іде, ми тут ховаємося».

Мода на подібні килими не минула і моє рідне село на Київщині, коли в кінці вулиці ще стояв дерев’яний млин–вітряк. Тоді ніхто не знав, що на околиці села під шаром ґрунту лежить мамонтеня — на нього натрапив ківш екскаватора через понад двадцять років. А наша вилиняла ковдра, яку ми з мамою відвезли в райцентр до родича–художника, повернулася додому з оленями на лісовій галявині і з квітами по краях. На це диво на стіні коло ліжка збіглися дивитися сусіди. Їхні старі ковдри й простирадла згодом збирали по селу заїжджі маляри, а розносили власникам з такими, як у нас, оленями, з лебедями, сплячими красунями та іншими сюжетами — хто який замовив. Цей нехитрий асортимент килимових трафаретів вдихав нове життя у речі, які ось–ось уже мали стати ганчір’ям, і прикрашав ними сільські світлиці.

Кожному — своє

Сучасні митці перевтілюють заміські резиденції «нових» українців: настільки, «наскільки важливий для них імідж і престиж». Пропонують художній розпис стін і стель, із позолотою будь–яких предметів інтер’єру, вітражі для оригінальності й шику, намальовані вікна–обманки, «крізь які проглядаються багаті й щедрі едемські сади», вишукані венеціанські колонади, домашній маленький Лувр чи Ермітаж із копій живопису, проданого на аукціонах «Сотбі» і «Крісті» впродовж останніх 15 років, тощо. Зразки того, що і де можна замовити, щоб власна «хатинка» нагадувала палац, демонструються у каталогах на художніх виставках. У тому переліку й антикварні речі: їх допоможуть підібрати, щоб «несли в собі неповторний образ вічності».

У Кам’янівці такі «образи вічності» трапляються і навпроти двору: від лавочки під дахом до криниці із прадавнім дерев’яним журавлем — тільки перейти дорогу. «Її ще наші свекри викопали, мій і Ольжин, — пояснила Марія Карпіш. — Колонки, які були, тепер закриті. Далі є ще один колодязь, але в основному ходять до нашого — тут вода найлучча. Нас тут маленько, хати пустують. Померли люди, дехто виїхав од радіації: А ми вже рішили свій вік доживать дома...».

Через ту радіацію люди на Овруччині раніше стають пенсіонерами, а серед чарівної поліської природи, з лісами, ріками й озерами, не будують своїх резиденцій олігархи. Які замовляють художникам власні портрети «в реальному чи вигаданому, фантастичному антуражі» для апартаментів поблизу столиці. Але час від часу являють свої лики і тут, як і по всій Україні, навіть у найвіддаленіших хутірцях — на бігбордах перед виборами. Тоді на лавочці підвищеної комфортності в Кам’янівці, з дахом від дощу і з антикварним циганським килимом на паркані від протягів, додається тем для розмов. Упоравшись із городніми та господарськими турботами, у вільні хвилини Карпіші та їхні сусідки–пенсіонерки обговорюють, кому із претендентів на владу повірити ще раз. Уже котре покоління і в їхній Кам’янівці, і в багатьох інших українських селах усе ще ніяк не розпрощається з думкою: «Нам то вже що, аби кращого зазнали хоч діти...». Та щодня черпає оптимізм із власних запасів. І живе у державі за істинним заповітом Людвига ван Бетховена: «Людино, помагай собі сама!» Правда, не кожен відповість, хто це такий. А завсідники вуличної лавочки під дахом, які «частенько тут ще й співають», дзвінкими хорвірьовськими голосами виводили нам на прощання: «Весна іде, красу несе, і тій красі радіє все...».

Людмила ЯНОВСЬКА