Джеймс Уотсон з дружиною Елізабет.
У липні Москву відвідав один із найславетніших учених світу — Джеймс Уотсон, співавтор відкриття подвійної структури ДНК. Спільно з Френсісом Кріком і Морісом Уїлкінсом за це відкриття вони отримали 1962 року Нобелівську премію в галузі фізіології та медицини. Незважаючи на те, що Джеймсу Уотсону вже 80 років, він продовжує активну наукову роботу. Під час свого перебування в Москві Джеймс Уотсон дав кілька інтерв’ю російській пресі, уривки з яких ми пропонуємо вашій увазі.
— Минулого року ви опублікували автобіографічну книжку «Уникайте нудних людей». У ній описане ваше життя з самого дитинства. На що насамперед ви хотіли б звернути увагу читачів цієї книжки?
— Я справді почав описання свого життя з найбільш ранніх років і далі — до 48 років, коли я залишив викладання в Гарвардському університеті й став директором Інституту в Колд–Спрінг–Харбор і далі через роки директорства. Моє дитинство пройшло в Чикаго серед книжок, які дуже поважали в нашій сім’ї. Батьки всіляко підтримували мою любов до читання, рано віддали мене до університету. У Чиказькому університеті викладали еволюцію, так що я дуже рано отримав справжню освіту і потрапив у науку, мені тоді було всього 20 років. А в 24 роки я вже закінчив університет. Для мене так вдало склалося, що структура ДНК була відкрита 1953 року, хоча цілком могла бути відкрита в 1952–му, відкриття мене трохи почекало. Так що моя порада — отримувати освіту якомога раніше, у 20 років ми вже готові до самостійних рішень. Узагалі ті поради, які я написав у своїй книжці, апробовані особисто мною, і я не знаю, наскільки вони підходять для інших людей. Але схоже, що ці поради не на 100 відсотків відповідають уявленню людей про те, як треба себе поводити. Щоправда, якби я завжди поводився згідно з цими уявленнями, то боюся, що не досяг би такого успіху.
— Відомо, що в молодості ви захоплювалися орнітологією, але потім, пожертвувавши нею, пішли в генетику. Якби ви починали свою кар’єру зараз, то чим би стали займатися?
— Так, свого часу мене дуже цікавила загадка, як мігрують птахи, перелітаючи майже через половину земної кулі. Звідки вони знають маршрут? Першим імпульсом зайнятися генетикою було бажання зрозуміти цю дивовижну здатність птахів. Адже дорослий птах не може пояснити малому пташеняті, куди летіти. Це має бути закладено в генах, які якимось чином пов’язані з поведінкою птаха. До речі, і сьогодні, через 60 років, цей зв’язок поведінки і генів, але вже в усій живій природі, залишається для мене найбільш захопливою загадкою. Її вирішення стало справою всього мого життя.
— А якщо більш конкретно, то які роботи ви зараз проводите?
— Відтоді, як було відкрито ДНК — головну молекулу життя, наука багато про що дізналася. Уже розшифровані геноми різноманітних тварин і людини, з’ясовані функції багатьох генів. Але ось як запускається ДНК і як вона впливає на роботу органів і всього організму — поки що повністю не розкрито. Один із найбільш «гарячих» напрямів досліджень — це генетика в психіатрії. У Лабораторії Колд–Спрінг–Харбор (Гарвард) ми вивчаємо, як працює ДНК у святая святих нашого організму — мозку, як гени впливають на формування психічних розладів.
— Які ще є цікаві й важливі досягнення вашої лабораторії в Колд–Спрінг–Харбор?
— Це стосується проблеми раку. Так само, як і під час вивчення психічних захворювань, аналіз послідовностей ДНК використовують під час дослідження раку. Для вивчення ракових клітин було розроблено спеціальні методики. На сучасному етапі вражає, наскільки складною є ракова клітина, наскільки багато в ній генетичних новоутворень. Більше того, з перебігом хвороби ці новоутворення постійно видозмінюються. Якщо є ракова пухлина, то одна її сторона може бути зовсім не схожою на іншу. Тому прописані ліки можуть подіяти на одну частину пухлини і не подіяти на іншу. З цієї причини й лікування може бути не завжди ефективним. Звичайно, це було відомо й раніше, але тепер ми можемо подивитися на детальні зміни роботи генетичного апарату.
— В історії дуже часто порушували питання про створення так званої ідеальної людини. Це питання багато разів обговорювали філософи, вчені, письменники. Наскільки близько людство зараз наблизилося до втілення цієї ідеї?
— Намагання створити ідеальну людину, на мій погляд, таке ж проблематичне, як знайти ідеальну жінку. Неможливо бути одночасно видатним ученим і неперевершеним спортсменом. Якщо ти успішний в одному, то не можеш бути так само неперевершеним в іншому — така наша особливість. Тому я не думаю, що створення ідеальної людини має якесь відношення до реальної, об’єктивної науки. Більш актуально для сучасної генетики — допомогти хворим людям здобути здоров’я, а не займатися пошуками чогось недосяжного.
— Останнім часом набуває популярності теорія креаціонізму. Ви є її прибічником?
— У цьому випадку я думаю, що думка рухається в неправильному напрямку. З раннього віку я не вірив, що істина може бути пізнана через одкровення, і все життя по можливості старався уникати релігії. Безумовно, люди можуть вільно сповідувати те, що їм хочеться. Але лише доти, доки їхні переконання не шкодять суспільству. Для прикладу, сучасна медицина зараз неможлива без урахування теорії еволюції. Тому ми не можемо дозволити людям, які хочуть заборонити вивчення і застосування цієї теорії, взяти гору. Інакше нам доведеться повернутися на кілька століть назад. Я вважаю, що досяг набагато більшого як людина і як учений саме тому, що ніколи не був релігійним. Я вважаю себе невіруючим християнином. У тому сенсі, що моє виховання ґрунтується на християнській культурі. Я завжди відкрито заявляю, що не вірю в Бога, але коли я помру, ховатимуть мене в церкві, тому що я поважаю свою культуру і традиції. Окрім цього, церква традиційно є тим місцем, де обговорюється мораль. І якщо знищити церкви, то як дізнаватися, де добро, а де зло? Проте не лише релігійні діячі, а й учені повинні залучитися до дискусії про те, де є добро і де є зло. Мій друг Френсіс Крік — той був непримиренним борцем із церквою. І ніхто його не слухав. І нікого він не зміг переконати, що вірити треба в ДНК, а не в Бога. Окрім тих, звичайно, хто і так не вірив.
— Як ви вважаєте, чи можна зараз говорити про незалежність науки як такої? Чи вона повністю залежить від економічних та політичних замовлень і, відповідно, обмежена якимись рамками?
— Нерідко політика справді стає на шляху науки. Достатньо згадати радянського генетика Трохима Лисенка, який стверджував, що на формування людини впливає середовище, а не гени. Його переконання, підкріплене волею тодішнього уряду, спричинило зупинку розвитку радянської генетики на півсторіччя. Проте зі смертю Лисенка суперечки про користь і шкоду генетики тривають. Зараз є теж чимало людей, які її заперечують. Багатьом складно прийняти теорію нерівності людей, на яку вказує генетика. Скажімо, декотрі з нас народжуються вродливими, декотрі — ні. Нерівність при цьому очевидна. Ситуація така, що 1—2 відсотки дітей народжуються з обмеженими розумовими здібностями. Що поробиш, це гени. Відмінності будуть завжди, тому що ДНК не залишаються постійними, вони змінюються. Наше завдання полягає в тому, щоб максимально допомогти хворим, а не заперечувати очевидні речі і не закривати очі на проблему.
— Але чи не суперечить твердження про відмінності між людьми таким розвиненим у західному світі ідеям політкоректності?
— У своїй останній книжці я кажу, що університетам було б непогано відмовитися від ідеї політкоректності. Вона обмежує людину вже дві тисячі років, із часів Римської імперії. На жаль, політкоректність зводиться до того, що люди хочуть змусити інших поводитися так само, як і вони. Наприклад, батьки хочуть, щоб діти були в усьому схожі на них. І це заважає індивідуальному розвиткові. Коли я в 23 роки зібрався поїхати зі США до Англії і зайнятися там наукою, мої викладачі абсолютно не вірили в мій успіх. Але вони дали мені таку можливість, дали свободу. І я став тим, ким став. Суспільству, де людям похилого віку приділяють надмірну увагу, часом складно просувати науку, тому що доводиться в усьому погоджуватися з попередниками. Такий фундаменталізм у науці непокоїть мене більш за все. Мені здається, це призвело до того, що у США молодим ученим усе складніше заробляти. Свій перший урядовий грант спеціалісти отримують, коли їм уже понад 40 років. З таким станом речей необхідно боротися. Я вважаю себе лібертаріанцем і впевнений, що люди можуть робити все, що завгодно, доти, доки вони не шкодять іншим.
— Справжній учений, на ваш погляд, — це ремісник чи, швидше, творець?
— Більшість успішних учених — це все–таки трудяги, а не творці. Вони витрачають дуже багато часу на відрядження, читання, обговорення професійних тем. І серед моїх друзів немає нікого, кому не довелося б займатися саме тяжкою працею. Коли ти молодий, здається, що ти можеш досягти успіху, тому що швидко і ясно мислиш. Але постійна копітка праця залишається неодмінною складовою успіху. Я, наприклад, люблю грати в теніс. Але якби я витрачав на це половину свого часу, я б вилетів з науки. Я думаю, що справжній дослідник повинен «хворіти» наукою, вона не може бути хобі. Я з задоволенням багато працював, і це ніскільки не означає, що я у чомусь збіднюю своє життя. Мені пощастило, що я люблю науку.
— Вам — 80 років. Як вам удається в такому віці проводити такий активний спосіб життя?
— Я люблю спілкуватися з молоддю. Людина відчуває себе молодою настільки, наскільки її оточують молоді люди.
Джеймс Девей Уотсон народився 3 квітня 1928 року в Чикаго в родині бізнесмена. Закінчивши середню школу в 1943 році, він вступив до коледжу Чиказького університету і через чотири роки отримав ступінь бакалавра зоології. Уотсон, який обрав своєю спеціальністю генетику, продовжив навчання в університеті штату Індіана в Блумінгтоні. 1950 року він отримав докторський ступінь із зоології. У жовтні 1952 року перейшов у Кавендіську лабораторію Кембріджського університету для дослідження структури білків. Уже 1953 року спільно з фізиком Френсісом Кріком відкрив подвійну спіраль ДНК. За цю роботу 1962 року Уотсон був удостоєний Нобелівської премії з фізіології та медицини. У 1968 році Уотсон очолив лабораторію кількісної біології в Колд–Спрінг–Харбор (Лонг–Айленд, Нью–Йорк). Проте 2007 року був змушений залишити цю посаду у зв’язку з публічними висловлюваннями, сприйнятими багатьма як расистські. Джеймс Уотсон також удостоєний премії Альберта Ласкера Американського національного товариства здоров’я, медалі Джона Д. Карті Національної академії наук, премії і президентської медалі Свободи.
Знання, які людина повинна засвоїти, множаться у геометричній прогресії. Чи здатен наш мозок витримати такі навантаження? А може, він уже досяг піку свого розвитку і радіє, що новітні технології забирають на себе частину його функцій? >>
У радянські часи Всесвітній день авіації та космонавтики відзначали справно. Власне, у той час усі досягнення, пов’язані чи то з польотом у космос, чи то з появою нового літака, прирівнювались мало не до державних свят. Сьогодні цю дату також відзначають, проте масштаб суттєво зменшився. Чи розвивається авіація та космонавтика сьогодні? >>
Фахівці навчально-наукового центру «Небесна долина», що діє у Вінницькому національному технічному університеті, передали військовослужбовцям розвідувального підрозділу, який виконує завдання в зоні бойових дій на сході України, безпілотний розвідувальний комплекс власної розробки. >>
Ярослав Шпотюк — фізик-матеріалознавець, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (ЛНУ) та займався науковими дослідженнями у Франції. Науковець здійснив майже неможливе і захистився одразу в двох навчальних закладах: у ЛНУ та університеті Ренн 1. >>
