Діти благополуччя

Кімнатні фараони

Не диво, що Джеремі Стронґ здобув шалену популярність серед дітлахів — цей автор говорить із дітьми так, ніби вони в іграшковій змові.

Читаючи книжки Стронґа, неможливо запідозрити його у повчальності або зверхності. Та хоч як він лукавить, маскуючи властиві дітям вади під історії про геть далеких піратів/фараонів, наприкінці неважко розгадати в цих образах недосконалого себе.

Ось візьмемо «Кімнатних піратів», де конфліктна, але вигадлива компанія піратів оселилася на Дельфінячій вулиці, подалі від моря, якого терпіти не можуть. З одного боку — це ніби закид тим дітям, що цілодобово сидять вдома, з іншого — заохочення: будь–який світ можна створити просто у власній оселі. З піратами трапляється чимало історій, у яких вони показують себе не з найкращого боку. Та хитрий автор описав усе так, що мораль (не бешкетуй, не ображай менших, не сперечайся лише заради суперечки) напрошується сама.

У «Кімнатних піратах» немає чорно–білого поділу на добрих і поганих героїв; абсолютно симпатичним лишається хіба Лисий Лоусон — кремезний добряк, тоді як решта мають свої нестерпні вади. Але й ці їхні ґанджі мають свій терапевтичний ефект. Вдосталь почитавши про чвари близнючок Поллі та Моллі, диктаторські манери капітана Чорна Латка, абсолютну кухарську нездарність Грудкуватого Ґреґа, так і хочеться стати чемним та поблажливим шеф–кухарем.

«Знайомтесь: Фараон!» — справді про фараона, котрий з вини недолугих грабіжників ожив і опинився у сучасному місті. На противагу відомим фільмам жахів, фараон на ім’я Сеннапод не збирається нікого кривдити, він спокійно оселився у родині Блимів, проте й далі вважає себе володарем світу. Із плином часу поведінка старої мумії помітно виправляється, викликаючи все більшу читацьку прихильність. Блими та фараон переживають безліч пригод, беруть участь у конкурсі краси, ловлять злочинців, заклинають котів і, врешті решт, стають великою дружною родиною — загорнута в яскраву фантастичну обгортку книжка просякнута духом порозуміння та терпимості.

Книжки Джеремі Стронґа — не з тих, що батьки нав’язують дітям, а з тих, що їх діти знаходять самі. Це розмова з дітьми наодинці, й певно, що вони прислухатимуться.

До всього, ці книжки приваблюють майстерними, доречно сюжетними ілюстраціями Максима Паленка, зацікавлене розглядання яких забирає чи не більше часу, ніж читання самих історій.

Умовний натуралізм

Книжка Юти Трайбер привернула увагу словами на звороті обкладинки: «Ґізелі 17, і вона вагітна». Така інформація нині нікого, на жаль, не може шокувати, але зацікавило: як вони там, в австрійському благополуччі, розв’язують такі болючі питання?

Отже, Ґізела: розумна, але непристосована до життя дівчина; гарно вчиться, але не розуміє смаків та прагнень однолітків. Коли в неї нарешті з’являється хлопець, у їхню першу ніч нерішучість та розгубленість заважає Ґізелі скористатись контрацептивом, і вона вагітніє. Власне, тепер і розпочинається виховання.

Перша і найочевидніша проблема — аборт. У книжці вона вирішується (хоч і описана зі здоровою часткою натуралізму) на досить умовному, моральному рівні. На Ґізелу не тисне ані матеріальне становище сім’ї, ані авторитаризм батьків — немислима свобода під нашим небом. Другорядні проблеми нашаровуються тоді, коли окрім «бути чи не бути?» для дитини те саме питання постає для її матері. Чи бути освіті, кар’єрі, родині для Ґізели? Як це сприйме її батько? Як пояснити все батькові дитини? Відповіді не змушують на себе чекати — вони з педагогічною чіткістю викладені авторкою одна за одною (що, до речі, справляє гнітюче враження школярського буклетика «Звідки беруться діти» і трохи заважає сприймати книгу як художній твір).

Решта героїв повісті створені так само раціонально, кожен зі своєю мікроідеєю: Евамарія — надійна подруга, проповідниця життя, втілення чуттєвості та мрійливості; Ліана, на противагу Ґізелі, — розв’язна та смілива. Плюс колективний персонаж–натовп — шкільна громада, чиєму тиску раніше успішно протистояла Ґізела.

Аж ось виникає ще одна сюжетна лінія. За чварами та взаємним нерозумінням Ґізели та її матері новий герой — дитина Ірена — залишається ніби забутою. Усім важко до кінця усвідомити, що якоїсь миті змінилося майбутнє — хоч як би Ґізела не намагалася сховатись від себе за канікулами на далекому морі та глухою замкненістю від світу. А де ж тут заявлене у назві книжки озеро? Воно також умовне: сховок і водночас дзеркало настроїв та етапів життя. Зрештою, озеро — це спроба оживити раціональну Ґізелу.

І хоч Юта Трайбер намагається вирішувати моральні дилеми безвідносно до часу, простору та менталітету, її виховний твір для дівчат вийшов малоприйнятним для українських підлітків. Просто умови не ті, тому й сюжет важко сприйняти, як рятівне коло у схожій ситуації. Але цікаво, як то все розв’язується там.

Катерина ГІРИЧ