Петро Ющенко: Іван Грозний був українцем...

Кілька останніх тижнів Петро Ющенко днює й ночує в Українському домі, де готується виставка «Свята Русь–Україна: Видатні постаті». Тут уперше буде показано історію українських земель від найдавніших часів до сьогодення — понад 2000 портретів видатних осіб. Завтра надвечір заплановане урочисте відкриття виставки. Очікується, що її відвідає, зокрема, Вселенський патріарх Варфоломій. Український дім зовні уже прикрашений великими плакатами із зображеннями святих. А перед входом до будівлі височить скульптура святого Андрія Первозванного. У залах на чотирьох поверхах — портрети людей, про яких ми лише читали або чули. Святі, праведники, митрополити, архімандрити, князі й гетьмани, мислителі, винахідники, митці, вчені...

Брат Президента постійно в оточенні мистецтвознавців, богословів, істориків і робітників, які носять карнизи, чіпляють картини, готують тек­стівки. Утім таки викроїв годину, аби розповісти читачам «УМ» про ідею виставки і найцікавіші її моменти.

«Доказ того, що ми були здавна»

— Петре Андрійовичу, ще ніколи в Україні не «скликався» такий собор облич діячів, що вплинули на розвиток світової цивілізації. Очевидно, у багатьох українців ця виставка змінить думку про самих себе.

— Це процес самопізнання, перш за все. Ми показуємо українську культуру за 2000 років, від Андрія Первозванного. З незапам’ятних часів на цих землях існувала цивілізація. Це переплетення духовної і світської історії. Тут усі галузі нашої культури, всі сфери буття. З низки фактів, постатей визрівало переконання, що наш народ зіграв значну роль у світовій цивілізації.

— Усе це відображено в картинах?

— На цих полотнах і графічних аркушах — учасники подій та історичні епізоди. Спочатку показуємо прадавню добу. Це кілька робіт Миколи Мудрого. Сьогодні, як кажуть археологи, коли хочеш показати, що щось на цих землях було, — покажи черепок! А тут уся виставка — доказ того, що ми були здавна. Мене свого часу здивував образ «Собор кримських святих». Виявляється, до 300 року по Різдві у Криму було вже більше десятка святих. Коли у 90–ті роки до кримського Інкерманського монастиря прибув на заслання папа Климентій Римський, якого вигнали єретики, то застав на півострові понад 1000 християнських спільнот. А святі Кирило і Мефодій створили кирилицю в кримському Судаку, спинившись там дорогою до Хазарії. Ось зображення святих Кирила і Климентія. Сьогодні їхні мощі почивають у Римі в одній каплиці.

Ось Аскольд–святитель. У літописах згадується, як із єпископом Михайлом він хрестив Київ. У хрещенні Аскольд став Миколаєм. Ось портрет Олега, який убив його. Про Хрещення Володимиром Києва є три картини, одна з них — митця з Канади Едварда Козака. Володимир, прийнявши хрещення, закріпив себе в Європі. Не кажу, що він прийшов у Європу — він був там. Він її творив. І тут був центр Європи. У цьому легко переконатися, оглядаючи виставку.

Після Хрещення Володимир запровадив адміністративну реформу, в кожен край послав сина: у Суздаль і в Ростов, Смоленськ, Новгород, Полоцьк і Тмутаракань. Із синами посилав єпископа, висвяченого часто вже з місцевих людей. Від Києва покотилася хвиля християнізації на схід, північ, південь. Святителів сприймали вороже, убивали, вони ставали мучениками. Ось як святий Леонтій, який охрестив новгородців аж за третім разом. У нас показана його ікона. Ікони не всіх українських святих вдалося роздобути. Їх рідко побачиш у наших храмах. Скажімо, образи Федора й Іоанна. Але вони згадуються в молитвах у церкві як першомученики.

На виставці є портрет Патріарха константинопольського Фотія, при якому відбулося хрещення Києва. Є образ Іларіона — першого святого з київських митрополитів (загалом вісім наших митрополитів стали святими). Сини Володимира — святі мученики Борис і Гліб.

Святий Антоній, який зі святим Феодосієм заснував чернецтво від Балкан до Кавказу. Першодрукар Степан Драпан у майстерні. У 1460 році він подарував друкарню львівському Онуфріївському монастирю. Бачите, як ми дочитуємося літописів. Іван Федорів узагалі–то не приніс, а відновив друкарство у Львові. А за 120 років до нього Драпан уже мав там друкарню. Друкарство на нашій землі було з тих самих часів, що й у Німеччині.

«Євросоюз — знайомий нам простір...»

— Виставка чи не найбільше представляє європейський вимір України?

— Так. Оглядаючи галерею, бачимо, як формувалася Європа. Ось святий Ярослав з книгою «Руська правда» та Іларіон зі «Словом про закон і благодать». Ось князівни Ярославни, три доньки — Анна, Єлизавета і Настя. Коси чешуть, чекають наречених. А от вони вже — Анна, французька королева, Анастасія — угорська, за Андрошем, Єлизавета — за норвезьким королем Ольгердом. Євпраксія — королева німецької, Римської імперії.

Ось портрет Анни Ярославни, яка тримає привезене з Києва Євангеліє, років чотириста на ньому присягали французькі королі. Сен Лус, замок під Парижем, який знають усі французи, побудований за архітектурно–ескізним проектом Анни Ярославни. В Анни син був королем Франції — Філіп Перший.

Від Шотландії до Кавказу Європа формувалася через династійні шлюби. Скажімо, Угорщині українська земля дала чотирьох королев. Наш народ був учасником світової історії. Багато про наші постаті сьогодні ми дізнаємося в історії Німеччини, Шотландії. У нас немає тих документів, які збереглися за кордоном. Скажімо, про доньку Ізяслава Агату, про яку шотландці і німці, незалежно одні від одних, надіслали нам матеріали. І про Маргарет, першу королеву Шотландії — доньку київської князівни Агати і короля Едвіна. До речі, Євросоюз — це впродовж тисячоліття знайомий нам простір, об’єднаний спільною історією, традиціями. Виставка доводить, що ми не лише були в тому просторі, а й творили його. Тому природно, що ми прагнемо повернутися до нього.

— Очевидно, виставка проливає світло і на взаємини з північно–східним сусідом, Московським князівством. Воно має коріння в князівстві Володимиро–Суздальському, частині Київської Русі. Київ мав вплив і на ті землі?

— Безумовно. Є, скажімо, портрет Володимира Мономаха, народженого від Всеволода і грецької царівни, доньки Костянтина Мономаха. А поряд — портрет його дружини, принцеси англійської Гіти Есеської, яка народила Юрія (Довгорукого) і Мстислава. Від Юрія пішли Андрій Боголюбський, який назвав свого сина Юрієм на честь батька. Юрій Андрійович став першим чоловіком Тамари Грузинської. А Мстислав дав майбутню галицьку гілку — Роман, Данило, Лев... Завершуємо Ярославом Осмомислом. А потім переходимо на Всеволода Велике Гніздо і доходимо через Олександра Невського до Івана Калити. А потім показуємо родовід Глинських і князя московського Івана Васильовича, Грозного. Тут усе документально доведено. Ми познімали копії з гравюр 1672 року, які були опубліковані у 1830–му. Це 38 портретів княжої доби. Там є брати Глинські — Василь, Петро і Михайло зі старовинного українсько–татарського роду. Ті брати у 1568 році підняли перше повстання проти Польщі. Поляки його придушили. Глинські втекли у Московію, там у Василя народилася донька Олена, яка згодом вийшла заміж за московського князя Василя, Рюриковича. У них народився син Іван, згодом названий Грозним. Отже, Іван Грозний — частково українець. Так само ми дослідили гілку Олександра Невського, Дмитра Донського. Це все наші люди. Початок цієї гілки іде від Всеволода Велике Гніздо.

Ця виставка дасть людям змогу по–новому глянути на всю Україну. Слід у душі нашій народній обновити істину. Ось копія картини Віктора Васнєцова «Три богатирі» — теж про наших людей. Ілля Муромець із Мурома з–під Чернігова, він святий, його мощі спочивають у Києво–Печерській лаврі. Олексій Попович — із Пирятина, Добриня — з Київщини, він дядько Володимира Хрестителя, брат Малуші.

«Люди не бачать цих скарбів...»

— Як вдалося зібрати таку повноту мистецького вираження історії?

— У підготовці виставки брали участь усі області України, наші посольства у різних державах, діаспора. Кожна область написала своїх героїв різних історичних періодів. Найбільше навантаження випало на Київ, Чернігів і Західну Україну, яка знайомить нас із духовним життям також українських греко–католиків і римо–католиків. З областями робота триває вже місяців шість, а взагалі працювати над виставкою розпочали рік тому. Тоді ми займалися музеєм українців у світі, аби дослідити, який внесок у розвиток цивілізації вклали наші люди за межами України або ж тут показали рівень досягнень, що виступав за межі національного. Держава не виділила грошей на цю виставку, тут задіяні кошти меценатів і організації «За помісну Україну».

У ході підготовки виставки я побував у султанському музеї у Стамбулі. Виявляється, крім Роксолани, яка народила від Сулеймана Пишного майбутнього султана Селіма, Османська імперія пам’ятає ще дві султанші з України. Скажімо, Надія–Тутурхан була за Ібрагімом і народила Мохамеда Четвертого. Коли Мохамеду виповнилося шість років, Ібрагім помер, Надія залишилася при султанові регентшею. За неї турки добудували так звану єгипетську мечеть, найбільшу в Стамбулі. Директор Стамбульського султанського музею також пов’язаний з Україною. Він — кримський татарин. У 1920–ті роки, коли півострів захопила Червона армія, його батьки виїхали разом із ним з Криму. Сьогодні йому за 80 років, він дуже обізнана, симпатична людина, вважається найавторитетнішим тюркологом.

На нашій виставці представлені картини з київських національних музейних установ — художнього й історичного музеїв, Києво–Печерського історико–культурного заповідника, а також музеїв Вінниці, Львова, Чернігова, Дніпропетровська, з колекції Українського католицького університету. Частину портретів діячів передали Державна історична бібліотека України та наукові бібліотеки Одеси й Харкова. Нові, сучасного бачення портрети людей, які зустрічаються в літописах і літературі, але їхніх зображень не знайдено, писалися за півроку. А от портрети митрополитів — то оригінали.

— Яким є сьогодні стан збереження цих картин у музеях України?

— Оці портрети ми познаходили у сховищах, напівпідвальних чи підвальних, часто непристосованих приміщеннях. Там вони занедбані, припадають пилюкою, не провітрюються, їх миші їдять. Це стосується й київських музеїв, і обласних. І головне — що люди не бачать цих скарбів. Ми їх відреставрували, обрамили. Такий стан збереження не порівняти з тим, що є, скажімо, в Канаді. Працюючи над виставкою, я побував у державному архівно–музейному сховищі в Оттаві. Воно відділене від навколишнього світу двома сферами. Там потужне технічне забезпечення: регулюються тиск, вологість, температура. І народ здає туди на збереження за певну плату свої архіви, художні роботи. Ось відкривають скриньку, а там — паспорт Дмитра Донцова. У другій кімнаті на стіні — портрет Грецькі, видатного хокеїста, родом з України. У нас же ставлення до мистецької й історичної спадщини — це біда, з якої чимшвидше треба виходити. Тим паче що представлене на виставці — це лише тисячна доля того, що ще є в Україні.

— Якою буде подальша доля цієї виставки? Це буде окремий музей?

— Треба створювати такий музей. Якщо суспільство і влада визнають, що це потрібно, то слід буде створити йому стіни. Бо те, що тут зібрано, ледь поміщається навіть у такій будівлі, як Український дім. Можливо, частину можна буде розмістити в Мистецькому арсеналі.

«Церква має відновитися»

— Петре Андрійовичу, на виставці в окремому залі також є зображення чудотворних образів Богородиці, частина яких — з вашої колекції.

— Ідея збирати чудотворні ікони зародилася в мене 15 років тому. Я збирав образи з усього світу. А десь три роки тому розібрався, що Богородиця найбільше присутня в Україні. І став особливо цікавитися нашими іконами. Ми переглянули духовну літературу і вибрали всі ті місця в Україні, де являлася Богородиця. Набралося понад 120. Тут представлені 80. Професійні іконописці з різних областей писали ікони, які явилися у їхньому краї.

— Чому на нашій святій землі так довго не може об’єднатися православна церква?

— Проблеми і розбрат є в усіх світових церквах. Це ще раз підтверджує, що ми є учасниками спільної, світової боротьби добра і зла. Поле цієї боротьби — це наші душі. Щодо Помісної церкви, то, здавалося б, питання про неї мало серйозно постати відразу після здобуття незалежності. Утім на початку 1990–х, коли приймали Декларацію про Державний суверенітет України, а через рік Акт про державну незалежність, ми ще не усвідомлювали, що і душа потребує уваги. Не були ще до цього готові. З комуністичного буття люди вийшли деформованими. Для багатьох важливою є не істина, а боротьба за першість. Але уявіть, що ви все своє життя присвятите розборам, аби довести, що хтось перебуває на більшій висоті. В Україні насправді є єдність, лише б її не руйнували. Прийде час — і буде визнана Помісна церква. Згадаймо, скільки років московська церква була невизнана. А свого часу навіть Іоану Златоусту оголосили анафему.

Питання стоїть так, і думати слід ось про що: якщо київська церква «не така», то мільйони людей, які ходять до неї, не спасуться? І в цьому будуть винні лише вони і їхні духовні ієрархи? Хіба з тих, які канонічні, Господь не спитає: «А що ж ви зробили, щоб і ті люди були в благодатному стані?». Уся вселенська церква повинна замислитися: у центрі Європи понад мільйон людей за їхніми мірками — неприкаяні. Це питання до будь–якого патріарха, будь–якого політика і будь–якого громадянина. Потрібне вселенське спілкування. Щоб усі разом молилися. Церква не розділяється, і суспільство не розділяється, коли хтось ходить у московську церкву, а хтось — у київську. Душі це не ділять. Пригадую, у 1970–ті роки я побував у Береговому на Закарпатті. Районне містечко, чисте, випещене, з храмами, гідними столиці. Католицький костел, реформістський собор, православний — усі в неділю заповнені. І це в розпал соціалізму! Після служби люди вийшли з храмів і гуляли всі разом на площі, святкували неділю.

— Зараз багато хто полюбляє нагадувати, що, мовляв, після навали орди духовний центр був перенесений із Києва до Москви...

— Куди можна перенести центр Хрещення? Це ж невидимий світ. Куди перенести ріку Почайну, тисячолітній Софійський собор, мощі 120 києво–печерських святих? Київ є матір’ю церкви для Росії і Білорусі. Як дер­жавна, вона існує 1020 років. Питання лежить в іншій площині, ніж та, до якої ми звикли. У Символі Віри сказано, що ми віримо: «У єдину, святу, соборну, апостольську церкву». 34–те правило Вселенського апостольського собору — кожен народ має право на свою церкву. Далі — кожна церква має прилаштовуватися до народу, серед якого перебуває.

Створення єдиної Помісної церкви — це промисел Божий. Це навіть не створення, а відновлення, ренесанс, адже вона існувала і за Володимира утвердилася на державному рівні. Якщо не погодитися, що тут була церква, то слід відторгнути і діяння святих апостолів, і «Повість временних літ», і Києво–Печерський патерик, і всі ці постаті, які ми щойно бачили на портретах. Для народу всі державні інституції є тілом. А душа — церква. Якщо є держава, тим паче з такою історією, як ми тут представляємо, — церква має відновитися.

ДОСЬЄ «УМ»

Ющенко Петро Андрійович народився 1946 року в с. Хоружівка на Сумщині. Закінчив Харківський інститут інженерів комунального господарства. Двічі був обраний народним депутатом України. У Верховній Раді четвертого скликання працював у Комісії з питань культури і духовності. Голова громадського об’єднання «За помісну Україну».