Мрії українців збуваються

      Отже, Берлінський кінофестиваль завершив свою роботу. Першим відрапортувало про свої успіхи журі короткометражних фільмів. Радість на вулиці румунських кінематографістів: «Золотого ведмедя» одержала стрічка «Блок «Кенту» та пакунок кави» режисера Крісті Пуйу. Такого самого звіра, тільки «срібного», отримали голландці Карін Юнгер та Брігіт Гілленус за фільм «Суперово». Нагадаю, рік тому тут тріумфував наш Степан Коваль з анімаційним «Йшов трамвай № 9». Цього разу ми нічого не зуміли виставити — ні в конкурс, ні в супутні офіційні програми. Зате, як уже не раз повідомлялося, вісімка наших зовсім молодих початківців, учорашніх і сьогоднішніх студентів (здебільшого це випускники Київського університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого), взяли участь у молодіжному семінарі Кампус талантів. До речі, новий посол України в Німеччині Сергій Фареник зустрівся з київськими дівчатами і хлопцями. Вийшла доволі цікава бесіда, яка відкрила мені (я був присутній) людей справді обдарованих і, до того ж, націлених на роботу з кіноплівкою, створення повноцінних фільмових проектів. Участь у подібних акціях є надзвичайно важливою для професіонального зростання, для входження у світовий кінопростір — бо ж нині створити фільм самотужки стає дедалі важче.

      А в день закриття ті ж молоді поклали квіти до погруддя Олександра Довженка на Курфюрстдам, там, де жив майбутній режисер у Берліні. Тут, як відомо, він працював в українській дипломатичній місії, тут учився малярству, тут вбирав у себе повітря напрочуд активного у ті роки мистецького життя Берліна. Те, що Довженко так швидко потім став одним із визнаних метрів світового кіно, не в останню чергу пояснюється його активним контактом із європейською культурою. У спогадах Юрія Тимошенка (Тарапуньки) описано, як Довженко напучував його: не замикатися на хуторі, вивчити англійську мову (досконало!), вивчати світову культуру — минулих і сьогоднішніх часів. Будемо сподіватися, що ця практика відтепер у нас поновилася.

      А тепер про нагороди фестивального журі, яке очолювала відома американська актриса Френсіс Макдорманд. Головний приз, «Золотого ведмедя», одержав фільм «Проти стіни» режисера Фатіха Акіна, спільного виробництва Німеччини і Туреччини. Загалом несподіванка, на які завжди був щедрим Берлінський фестиваль. Хоча фільм непоганий і, головне, політкоректний — один із улюблених  нині концептів інтелектуалів заходу. Серед «Срібних ведмедів» несподіванок значно менше. Гран-прі журі отримала справді одна із найсильніших стрічок  фестивалю, аргентинська «Втрачені обійми» Даніела Бурмана. Кращим режисером визнано корейця Кім Кі Дука за «Самаритянку». Кращими актрисами — одразу дві: Каталіна Сандіно Морено із картини Джошуа Марста «Граційна Марія» (Колумбія — США) та Шарліз Терон з американського фільму «Монстр». Найліпшим виконавцем чоловічої ролі «призначили» Даніеля Хендлера з картини «Втрачені обійми». За визначний внесок у мистецтво «сріблом» винагородили й акторський ансамбль шведської стрічки «Світанок» режисера Бйорна Рунге. Ця ж робота названа і кращим європейським фільмом (за це вручено приз «Голубий ангел»). Кращою музикою визнано ту, що звучить в італійському фільмі «Перша любов»  — і це ще один «Срібний ведмідь». Отака вона, «ведмежа» правда...

      Журі ФІПРЕССІ (себто критиків) свій вердикт ніби списало у великого «суду присяжних» — той самий «Проти стіни». Щось подібне трапляється доволі рідко. Екуменічне журі, котре оцінює духовну компоненту кінотвору, зупинило свій вибір на стрічці «Хочу цілуватися» відомого британця Кена Лоуча. Словом, окрім головної нагороди решта були загалом прогнозовані. Кривдно мені тільки, що проігнорували Ангелопулоса. У підсумку, господарі фестивалю святкують перемогу — вони міцно вхопили «Золотого ведмедя» руками німецького турка. Теж політкоректність, між іншим.

      Контакти різних етнічних та культурних світів — річ непроста. Я тут узяв участь у симпозіумі «Художнє життя в умовах глобалізації», де, зокрема, йшлося про надскладні процеси зустрічі і контакту людей, по-різному налаштованих, по-різному вихованих. Європа все більше стривожена тим, що вона на очах міняє колір очей, волосся, шкіри. Представники білої раси надто кволо розмножуються, відтак вакантні робочі місця хтось має обіймати. З однієї з доповідей я дізнався, що в середині поточного століття, за умови збереження сучасних тенденцій, у Берліні німці будуть становити... меншину. Добре це чи погано, але так є. Все більше турків, росіян, поляків... Вони тут мають, до речі, свою розвинену інфраструктуру. Турки можуть дивитися два своїх телевізійних канали, слухати радіо, читати свої  газети. І, звичайно, кафе, бари, ресторани. Коротше кажучи, турки можуть почуватися цілком комфортно в Німеччині. Як і російськомовне населення, до якого входять і українці. Почути на вулиці чи деінде російську мову аж ніяк не дивно. Хоча це не означає, що все так безхмарно й оптимістично. Саме конфлікти людей різних вірувань і рас стали матеріалом багатьох фільмів Берлінале.    

      На початку Берлінського кінофестивалю його директор Кослик обіцяв, що  лейтмотивом фільмових програм будуть мрія й надія. Тепер можна підтвердити: так і вийшло. Й не дивно, що закривав кінофорум конкурсний фільм (як правило, на фестивалях такого рівня стрічки з конкурсу подібним чином не виділяють) молодого бельгійського режисера  Стефана Вюлле «25 градусів узимку» (спільне виробництво  Бельгії, Франції, Іспанії). Бо він саме про це — як збуваються мрії. Матеріал доволі звичний для останніх Берлінале — ті ж  взаємини людей різних національностей і вірувань. Герой стрічки, Мауро (Жак Гемблен), що займається якимись там перевезеннями, має проблеми: дружина поїхала в Америку і там підпрацьовує співачкою у барах і ресторанах, у нього на руках малолітня дочка Лаура... А тут ще йому на голову падає українська емігрантка Соня (в цій ролі відома актриса Інгеборга Дапкунайте, литовка, що живе в Британії; теж, до речі, характерна доля). І пішло-поїхало. Соня втекла від поліціянтів, котрі хотіли вислати її назад, до рідної Одеси. От вона й вчепилася в Мауро. Спершу той обороняється від незнайомки, та потім переймається її справами. І не тільки він, а й його мамця, етнічна іспанка (у цій ролі одна з кращих іспанських актрис Кармен Лаура): вона взагалі починає бачити в Соні саму себе — колись теж кинуло її в оці ось краї, одружилася, а чоловік — от негідник! — не хотів говорити іспанською, і син також... Вай, стільки натерпілася!

      Соня, власне, хоче знайти свого чоловіка, Євгена. Той писав їй листи, де описував, як блискуче він влаштувався — у Парижі, в гранд-отелі. Коли його знаходять, виявиться, що все неправда. Порятувала його інша жінка, котрій Соня, як «правовірна» українка, дає хльори, перекидаючи чи не весь будинок. Знай наших.  До речі, спершу герой називає її росіянкою, і щоразу вона методично поправляє його: та ж українка я! Він засвоїв і далі вже сам виправляє мамцю, котра спершу теж збивається і плутає з північною державою. Словом, Україна таки не Росія, і тепер можна сказати, що ідеї відомої книги нашого Президента пішли в життя — навіть зарубіжне. Що то вдала назва! Отак римуються долі. Між героями спалахує пристрасть, яку гасить дочка. Одначе у фіналі, коли з'ясовується, що в обох персонажів подружнє життя остаточно руйнується, вони поєднуються в єдине коло. Нова інтернаціональна співдружність. А мрії — нікуди вони не подінуться! Герой вірить у свою зірку і ставить на футбольному тоталізаторі нереальний прогноз:  мадридський «Реал» виграє в «Барселони» з рахунком 4:0. У фіналі всі вони їдуть в авто і слухають репортаж із футбольного матчу. Уже 3:0! Ідуть титри, доволі довгі, як у більшості сучасних стрічок. Тільки їх треба було додивитися: буквально на останніх фільмових метрах новий вибух захоплення: мадридці забили й четвертого гола. І надемоційний вигук героя за кадром: мрія збулася!! І в Соні теж — у неї, учительки математики, якій дев'ять місяців не платили зарплати... Хороша, мила, смішна, розумна картина. Сподіваюсь, ми зможемо побачити її і в Києві, і в Одесі, в Україні загалом.

      До речі, Дапкунайте на прес-конференції запитали: чи не важко було грати людину іншої національності? Вона відповіла, що важче було з французькою мовою, якою  не володіє. З російською проблем не було, та й слов'яни загалом литовцям завжди були близькі. Інгеборга, на мій погляд, зіграла дуже добре: стримано, точно, в міру психологічно, одначе не «навантажуючи» надто якимись підтекстами. Тут це було б зайве: бо ж і погоні, і детективу трохи, екшену загалом. І комедійного, смішного... Приклад того, як можна не загубити увагу глядача і не віддатися попсовим схемкам.

      Одеса виявилася на цьому фестивалі доволі популярним містом. Вона є місцем дії у німецькому фільмі «Дванадцять стільців», за знаменитим романом Ільфа та Петрова (я писав про цю стрічку). Одеса — вихідний пункт фільму «Трилогія: Луг, який плаче» знаменитого грецького режисера Тео Ангелопулоса (про враження від нього уже наступного разу, скажу тільки, що серед журналістів звучали здебільшого скептичні вислови, хоча оцінки критиків у щоденному фестивальному журналі «Screen» виявилися доволі високими — і я поділяю саме їх: це новий твір великого митця). Так що, бодай опосередковано, Україна була присутня на Берлінале, її починають розпізнавати на карті світу. Добре було б, аби й кіно наше зробило різкий спурт і ввійшло до еліти світового кінематографа (ну, так років за п'ять-вісім). Принаймні оці восьмеро молодих українців, котрі вдихнули повітря великого фестивалю, увійшли в контакт зі світом, дозволяють сподіватися на краще. Робіть ставки, панове! Треба ризикувати, треба йти вперед — і ви неодмінно переможете. Мрії збуваються...