Підземні твердині

«Завтра, можливо, навіть за кілька годин, битва на Дністрі дійде кінця». Такими словами 18 липня 1941 року закінчував фронтову кореспонденцію журналіст італійської газети «Корр’єре делла сера» Курціо Малапарте, розглядаючи з крутого молдовського берега місто Могилів–Подільський, що розкинулось за рікою. Він перетнув західний кордон разом із передовими частинами вермахту і напочатку відзначав (та й сам поділяв!) оптимізм, що панував серед наступаючих військ.

Водночас захисники протилежного берега так само уважно стежили за противником. Вони знали те, про що забув написати італієць: бої на водному рубежі тривали вже десять днів — з того самого моменту, коли німецька армія 7 липня вийшла до Дністра. Один із відбірних полків навіть із ходу форсував ріку, заглибившись до трьох кілометрів у лінію оборони, проте дуже скоро його відкинули назад за Дністер, завдавши значних втрат. Ще кілька спроб німців та румунів лобовими атаками прорватись за ріку успіху також не принесли.

У ті хвилини, коли Малапарте дописував свій матеріал, ніхто ще не міг знати, що останнє вогнище опору на цій ділянці Дністра — дот № 112 — у повному оточенні запекло відбиватиметься до 28 липня, сковуючи рух ворожих підрозділів. Він замовкне тільки тоді, коли проти нього використають неординарні засоби ведення бойових дій...

Пояс Карбишева

Однак перш ніж продовжити розповідь про згадані справді героїчні події Другої світової, кілька слів треба сказати про самі фортифікаційні споруди, що становили єдиний комплекс — укріпрайон Могилів—Ямпіль. Якраз вони й уможливили успішний захист Дністра.

Дослідник цієї сторінки воєнної історії Михайло Коваль, який на основі архівних документів та польового вивчення об’єктів написав фундаментальну монографію, виділяє кілька десятків укріпрайонів, що простягнулися смугою від Шацьких озер до Карпат і далі — до Буковини і Південного Поділля. Окремі укріплені райони були під Севастополем, Києвом та в інших важливих місцях. Цікаво, що на території України аналогічні споруди залишились у спадщину не лише від СРСР, а й від Австро–Угорщини, Польщі та Німеччини. Більше того, зведені в різні періоди, вони відображають і зміну воєнних концепцій, і зростання інженерно–технічних можливостей. Якщо перші доти (абревіатура від російського терміну «довготривала вогнева точка») були загалом невеликими спорудами, що оснащувались тільки кулеметами проти піхотинців та кавалеристів, то згодом вони перетворились на цілі підземні фортеці з артилерією, складами боєприпасів, запасами провізії для обслуги, власними дизельними електростанціями та системами життєзабезпечення.

Укріпрайон Могилів—Ямпіль вважався на ту пору одним із наймодерніших і являв собою мережу дотів на крутому лівому березі Дністра, які розташовувались у межах прямої видимості один від одного. Вони з’єднувалися підземними кабелями телефонного зв’язку, мали радіостанції, устакування для світлової сигналізації. Будувався район у тридцяті роки під керівництвом видатного радянського фортифікатора генерал–майора Дмитра Карбишева, який тоді по кілька місяців жив у Могилеві–Подільському й особисто контролював виконання робіт.

Одну з ключових позицій займав дот № 112. У цьому місці на схід від Могилева–Подільського крутий високий берег наближався своїм виступом до акваторії Дністра, що дозволяло зі станкових кулеметів обстрілювати простір на чотири–п’ять кілометрів, а з гармат — на вісім–дев’ять кілометрів. Схована під потужною десятиметровою вапняковою плитою, сама вогнева точка була практично невразливою ні для авіації, ні для артилерії. Штатний підземний гарнізон доту перед­бачав 31 бійця.

«Фашистам не здамося!»

Бої в липні 41–го підтвердили правильність військових розрахунків. Солдатам німецьких та румунських підрозділів вдавалося допливати до нашого берега або східніше, або значно західніше, проте у «зоні відповідальності» доту № 112 радянська територія була неприступною. Учасники боїв згадували, що під час однієї з атак на цій ділянці живими перебрались через ріку 19 солдатів противника, які відразу ж здались у полон.

На північних теренах вермахт уже сягнув лінії Вінниця — Житомир, рвався далі на схід, до Києва, — а Могилів–Подільський стояв. За таких стратегічних обставин подальша оборона втрачала сенс, військам необхідно було терміново відходити. 18 липня зі штабу армії надійшов наказ негайно залишити Могилів–Подільський, щоб не потрапити в оточення.

Колишній командир роти укріпрайону Андрій Рогозний залишив спогади про ті дні, у яких розповідає: «Для затримки ворога на рубежі Дністра наказано залишити низку гарнізонів. З нашої роти було залишено гарнізон доту № 112, якому наказано було протриматись добу, а потім по вказаному маршруту наздогнати нас. Для цього було їм виділено автомашини». До того моменту серед живих залишалося тільки чотирнадцять бійців підземного гарнізону, яких очолював комендант доту лейтенант Авраам Обритько. На поверхні їх прикривав підрозділ маневрової роти на чолі з лейтенантом Дмитром Біленьким. Та наздогнати своїх «групі затримки» не судилося.

Утім на той час захищати водний рубіж потреба відпала — окупаційні частини просувалися на схід уже нашим берегом Дністра. Вранці 19 липня вони вийшли в тил 112–му доту — у «мертвий» простір, який не прострілювався з амбразур. Однак німців зустріли вогнем бійці маневрової роти, не підпускаючи до доту. Бій був нерівним — у ньому загинули всі, хто займав позиції на поверхні, але вони протримались майже до другого дня.

«Екіпаж» підземної фортеці залишився без прикриття і без шансів на порятунок, але на пропозицію здатися відповідав кулеметними чергами. Кілька днів німці намагалися взяти дот, але без успіху. Пробували розстріляти амбразури з танків, які підігнали впритул до гори, та після пострілів у відповідь броньовані машини загорілись.

І тоді німецькі командири обрали інший план: перекрили вентиляційні шахти, а відтак підігнали бетономішалки і наглухо забетонували всі зовнішні отвори. Для чотирнадцяти захисників неприступна фортеця стала могилою. На стіні вони залишили прощальний напис «Фашистам не здамося!»

Невічний вогонь

Тільки навесні 1944 року, коли радянські війська звільнили Могилів–Подільський і форсували Дністер у протилежному напрямку, місцеві жителі відкрили вхід до доту і перенесли останки оборонців до братської могили. Більшість із них залишилась безіменною — ні в кого з червоноармійців не виявилось документів, які вони, найвірогідніше, знищили, остерігаючись полону. Відомим було тільки ім’я коменданта Авраама Давидовича Обритька — уродженця села Конела Жашківського району (нині Черкаська область).

Уже у 80–ті роки місцеві пошуковці знайшли його сина, який пішов по слідах батька і служив офіцером на Північному флоті. Борис Авраамович надіслав розчуленого листа, в якому повідомив, що кілька разів намагався довідатись про батькову долю, але отримував відповіді зі стандартним формулюванням «пропав безвісти». Він же надіслав у Могилів–Подільський краєзнавчий музей батькову фотографію — єдину, що збереглась.

У післявоєнної роки дот перетворили на підземний музей, по–своєму унікальний: практично всі доти на Дністрі були підірвані, а цей залишився майже в первісному вигляді. Відвідувачі можуть пройтись багатометровими підземними галереями, побачити службові приміщення фортеці. Нижче від входу — невеликий меморіальний комплекс із могилами бійців, де багато років палав вічний вогонь. Правда, наші сучасники той вогонь погасили — під ґратчастою п’ятикутною зіркою я побачив тільки холодну газову горілку, наповнену дощовою водою.

Та й сам музей сьогодні — це радше «дім без господаря», ключі від якого є в керівників різних могилів–подільських відомств, і ті на власний розсуд возять сюди своїх гостей–екскурсантів (наприклад, у різний час я приїжджав сюди і з прикордонниками, і з міліціонерами). Героїчна твердиня, яка встояла перед авіаційними та артилерійськими нальотами, може легко впасти перед безгосподарністю та безвідповідальністю.

Нове життя демонструє нові підходи до фортифікаційного спадку, іноді вельми меркантильні. У дев’яності роки наддністрянські мисливці за кольоровим металом додумались розкопувати підземні кабелі, якими з’єднувались між собою доти, — чому добро має пропадати? А підприємливі громадяни з села Серебрія (за західною околицею Могилева–Подільського) використали руїни вогневої точки як своєрідну родзинку — на схилі вище від них поставили ресторан «Над дзотом», тож захмелілі на весіллі чи дні народження відвідувачі можуть з оглядового майданчика під звуки попси споглядати грандіозні бетонні уламки.

Правда, пропонуються й альтернативні підходи. Один з ентузіастів зеленого туризму, який на Поділлі серйозного поширення не набув, поділився зі мною ідеєю нового проекту. Він задумав розробити туристичні маршрути по укріпрайонах — від доту до доту, окремі з яких, на його твердження, збереглися чудово. І відпочинок, і військово–патріотичне виховання в найнаочнішій формі.