Ще товсті, але вже не заможні

Одразу ж вас утішу: товсті літературні журнали в Україні видаються, і їх кількість, за кількома винятками, майже не змінилася з часів радянських. Але відмінності поміж–тим–що–було і тим–що–маємо досить разючі. У часи минулі товсті літературні журнали виходили гіпернакладами. Це пояснювалося й ідеологічними установками, і, що важливо, особливою повагою пересічної радянської людини до друкованого слова. Немало важила й централізована система розповсюдження: журнал можна було купити в будь–якому кіоску (хтось ще це пам’ятає?) або ж отримати як доважок до якоїсь популярної газети (хочеш «Комсомолку» — передплачуй «Україну»). Літературні журнали у ті безінтернетні часи все ж насичували інформаційно голодних громадян (і не політикою й катастрофами, а вічними цінностями). Що вже говорити про момент слави товстого літературного журналу, який йому подарували перебудовні 80–ті і першонезалежні 90–ті? Заборонені, невідредаговані, повернуті вітчизняні класики (це був час «Одного дня...» Солженіцина, «Записок кирпатого Мефістофеля» Винниченка і «Рекреацій» Андруховича) й невідомі, шокуючі іноземні автори.

А тепер усе навпаки. Причини? Розширення інформаційних можливостей; ганебне становище українського книговидавництва; відсутність державного фінансування і мережі книгорозповсюдження.

Спілка журналів України

Роки незалежності змінили статус Національної спілки письменників України, але не модернізували — формально і змістовно — спілчанську пресу. Читання деяких (говоритиму й про винятки) таких журналів «від–першої–до–останньої–сторінки» — справа, як на мене, лише для філологів–відчайдухів. Таки я «Галя балувана», і мені вже потрібні сьогодні розрекламовані імена, хороша поліграфія, яскравий дизайн, а ще — НОВІ тексти (інколи таке враження, що у нас і досі розвиваються жанри «військового роману», «сільської ідилії» чи «робітничої епопеї»). Ностальгійними видаються мені львівський «Дзвін» (з 1951 по 1990 рр. — «Жовтень») з його одноколірною обкладинкою, віршами у два стовпчики і текстами пісень із нотами на останній сторінці; столичні «Вітчизна» і «Дніпро», в яких раніше друкувалися всі можливі українські класики, а нині... продовжують у них друкуватися. Видається у Києві, теж під патронатом НСПУ, і російськомовна «Радуга». Так і не потрапив до моїх рук двомовний «Донбас»...

Читабельністю можна позначити київський «Всесвіт», та й то такі бонуси зараховуються «єдиному українському часопису, присвяченому іноземній літературі» лише тому, що українську перекладну літературу і досі не відшукаєш у книгарнях. Пам’ятає 80–річний дідусь «Всесвіт» переклади–легенди «Ста років самотності» Гарсіа–Маркеса і «Хрещеного батька» Маріо П’юзо... В 70—80–ті, не нарікаючи на мовні труднощі, «Всесвітом» зачитувалися росіяни і прибалти (у 1981 році тираж сягав 64 тисяч примірників!). Але хоч і має журнал нині приємне мистецьке оформлення, хоч і з’являються на його сторінках переклади з Умберто Еко, Ельфріди Єлінек чи Орхана Памука, оперативністю такі з’яви не відзначаються. Коли світ уже давно заспокоївся від піарницьких хвиль «Коду да Вінчі», переклад твору Дена Брауна лише друкувався «Всесвітом»...

Харківський «Березіль» (у минулому — «Прапор») намагається творити такий собі літературний мікс, друкуючи одночасно «спілчан» і «модерністів» — знову ж із перевагою патріархів. Вперше як прозаїки виступили на його сторінках Андрухович, Жадан, Забужко, Таран, Малярчук. На 50–річчі «Березоля» харків’янин Сергій Жадан, який таки добре знається на законах просування творчого продукту на книжковому ринку, пропонував свою формулу розвитку харківського літрупора, але консервативна ностальгія–за–чимось у журналі й досі перемагає...

Маємо ще порівняно молодий журнал «Київ» (заснований 1983 р.), який уже понад 10 років видається незалежно від НСПУ (співзасновником виступає Київська міськрада), але належить скорше до спілчанських видань. На його сторінках друкуються справді поважані особи, от тільки вони не відтворюють усю сьогоденну палітру літератури.

Періодичність — 6 або 10 чисел на рік, наклади — від однієї до двох тисяч примірників, гонорари — майже забуте слово... Вся проблема — у відсутності фінансів, у неправильній культурній політиці держави, — монотонно повторюють редактори спілчанських видань. Цікаво, чи могли би ми говорити про таке явище, як сучасна українська література, якби наші письменники чекали на державні дотації? Гадаю, всім головним редакторам слід подарувати товстезну енциклопедію з ужиткового піару.

Зі своїми спілками в голові

Найвідоміші і найвпливовіші товсті літературні журнали, що не мають ані найменшого стосунку до НСПУ, а тримаються радше на мужній ініціативі однієї людини чи, що значно рідше, доброго спонсора, як і зневажувана ними спілчанська преса, влаштовують на своїх сторінках «сабантуйчики» із дрес–кодом — «для своїх».

Вікопомними для «щомісячного часопису незалежної української думки» «Сучасність», який до 1991 року три десятиліття видавався в діаспорі, є публікації романів Юрія Андруховича. Якщо наприпочатку видання ще друкувало закордонних українців, то останнім часом перетворився на часопис Асоціації українських письменників. Днів десять тому в галереї «Лавра» презентували оновлену «Сучасність» — нові співзасновники (Український інститут національної пам’яті та Фонд підтримки молодіжних демократичних ініціатив В’ячеслава Кириленка), новий дизайн (трохи схожий на дизайн партійних брошур), новий редактор (Віктор Мороз). Кажуть, у «Сучасності» зараз період пошуку свого обличчя у новому часі.

Криворізький «Кур’єр Кривбасу» — нині найбільш читаний і найбільш «дописуваний» літературний часопис. Зараз «Кур’єр» виходить раз на два місяці, але додав у вазі — має чотириста сторінок. Утім із накладом тут теж не густо: 2 тисячі примірників. Найбільші перемоги «кур’єрівців» — обкладинки Юрка Коха і багатющий набір авторів: Є. Сверстюк, В. Шевчук, С. Процюк, О. Ульяненко, С. Жадан, А. Дністровий, В. Неборак, Т. Гундорова, М. Коцюбинська, Л. Таран...

Літературно–критичний журнал Дмитра Стуса «Київська Русь» — безперечно, явище нового часу. Колір, цитати–ремарки, фотографії, літочислення «від сотворення світу», «264 сторінки не порожнього чтива», тематичні номери — це, погодьтеся, зацікавлює. «КР» друкує всіх сучасних і відомих, молодих і незнайомих. Начебто ідеальний випадок, але й «КР» почала виходити рідше...

Львівський культурологічний часопис «Ї» — це, швидше, журнал–книжка, журнал–підручник, журнал–монографія. Редакція ніколи не чекала допомоги від владників, а вміло вишуковувала підтримку спонсорів і здобувала всілякі ґранти. На минулорічному Форумі видавців презентувалися нові номери журналу: «У пошуках втрачених еліт», «Молодіжна субкультура», «Галицький усе–світ», «Галичина — країна міст», «Гебрейський світ Галичини». Редактор «Ї» Тарас Возняк говорить, що ніколи не сподівався на Державу Україна, а самоокупності журнал досягає за рахунок окремих книжкових проектів.

«Часопис текстів і візій», чи то пак «ексів і фізій», як значиться в останньому 27–му числі номері журналу «Четвер», ніколи не був періодичним, але був дійсно культовим (не лише через надрукування Дерешового роману). На сторінках цього постмодерного дитяти Юрка Іздрика і львівського Мистецького об’єднання «Дзиґа» друкувалися всі українські сучукрлітератори. «Четвер» перетворюється на концептуальний проект, в якому кожен випуск буде присвячений певній ідеї.

Відшукати нові номери донецького «Кальміносу», чи житомирського «Авжеж», чи видаваної в дополітичні роки Олесем Донієм «Молодої України» — справа марна. «Потяг 76» Юрка Андруховича й Олександра Бойченка — явище, швидше, інтернетне.

Без стогонів і сліз

Ну ось — поставити когось у приклад не вдалося. Можна би було подумати, що просто–напросто літжурнали своє віджили, і тепер настала ера книжок. Але коли згадуєш переконливу обіцянку українських видавців найближчим часом підняти ціну на свою продукцію, то копійчана вартість літературних журналів змушує ту думку переглянути (піврічна передплата 2007 року коливалася від 12, 96 грн. за «Березіль» до 68, 40 грн. за «Київську Русь»).

Як сказав Тарас Возняк, який окремі номери журналу «Ї» навіть додруковує, «Чтобы лучше жить, надо больше работать». Отож окремі ділянки роботи знайдуться і для влади, і для творців літературних часописів. Від держави слід чекати не грошей, а, в першу чергу, повернення централізованої мережі розповсюдження друкованих видань. Мають такі журнали надходити і до всіх (без винятку!) українських бібліотек, я вже не говорю про доцільність передплати цих видань для вчителів української літератури (перепрошую, але як сільська вчителька знатиме про Забужко й Андруховича, коли в бібліотеці найновішими є антології творчості шістдесятників?!). Редакції ж часописів мають ГОЛОСНО повідомляти про свою присутність на ринку ЗМІ. Навіть в такий банальний спосіб: ЧИТАЙТЕ УКРАЇНСЬКЕ! Чи у ще банальніший: ЧИТАЙТЕ!

ДУМКИ ЗАЦІКАВЛЕНИХ

Ірен Роздобудько: «Треба переформульовувати ставлення читачів до літературних часописів. Приміром: якщо ти читаєш такий–то журнал — значить, належиш до еліти. Тобто не «а–ми–так–погано–виходимо–у–нас–лише–тисяча–примірників»! Скажіть краще: у нас раритетне видання!»

Оксана Забужко: «Проблема літературних журналів пов’язана з ненормальністю нашої літературної інфраструктури. У нас уже є певна книжкова маса, але на ґвалт потрібна преса, яка би її обслуговувала. Поки що люди отримують інформацію з уст у вуста. Має бути літературна критика і літературні часописи з притомним, нормальним аналізом перебігу процесу. Але доки в нас не буде нормальної книговидавничої мережі, до того часу, боюся, журнали будуть виконувати не властиві їм функції і заповнювати лакуни й дірки».

Тарас Прохасько: «Пропорція між державними, напівдержавними журналами і приватними чи груповими ініціативами демонструє ставлення суспільства до письменників. Сьогодні інтерес до них спав, бо які б не були відсотки, розвивається українське книговидавництво. Багато авторів мають шанс почати одразу із книжки. Журнали з часом видаватимуться групами окремих авторів як альтернатива до якоїсь комерційної літератури».

Юрій Винничук: «Держава повинна підтримувати літературні журнали, але поки що вона сприяє фінансово лише таким виданням, як «Київ», «Дніпро». Не уявляю, хто їх читає, але інколи в бібліотеці переглядаю і натикаюся на імена письменників, які сьогодні жодної погоди в літературі не роблять. У Польщі виходить елітарний часопис «Літературна критика», який зовсім недорого коштує, бо держава доплачує».

Лариса Денисенко: «Літературні журнали потрібні і письменникам, і критикам, й ілюстраторам, і читачам. Шкодую, що рідше виходить зараз «Київська Русь». Шкодую, що в Києві важко знайти «Березіль», «Кур’єр Кривбасу», що журнал «Ї» в нас продається за досить високою ціною... Такі часописи, мені здається, повинна видавати не держава, а підриємці, яких цікавить доля їхніх дітей. Знищити такі часописи — те ж саме, що бити молодим по пальцях сокирою».

Людмила Таран: «Чи варто видавати літературний журнал, орієнтований на такий маленький сегмент аудиторії? Журнали в ідеалі повинні мати різні читацькі кола. Державні ж структури поки що не зацікавлені в тому, щоби розвивався інтелектуальний світ пересічної людини».

Володимир Єшкілєв: «Усі журнали функціональні. Старшим письменникам теж треба десь виговорюватися. Гірше, що не з’являються якісь молодіжні журнальні майданчики. Сьогодні, як на мене, андеґраундний часопис під силу фінансувати самому творцеві».