Танго в Бонні і Львові

Місяць тому, відпочиваючи й працюючи в Бонні, одного теплого вечора я спостерігав, як на набережній Рейну кілька пар танцювали танго. Танцювали просто так, для себе. Хтось приніс «музику», увімкнув, і звичайні «бундесбюргери» показували своє вміння (чи невміння) виконувати па цього пристрасного танцю.

Справжнє дежа–вю спіткало мене минулої неділі у Львові. Був так само теплий вечір, довкола — романтичне і прекрасне місто, й так само пари біля Ратуші танцювали танго. Просто так, для себе...

Ми з дружиною ходили цим містом, що є справжньою окрасою нашої країни, столицею українства, і не могли збагнути: то де ж ми зараз? Я згадував містечка Німеччини, вона — Швейцарії, з відрядження до якої щойно повернулася... І жодної принципової різниці між нашим і їхнім ми не побачили. Тільки щира українська мова перехожих вказувала на те, що ми вдома.

Так, можна знаходити занехаяні будинки (в якій країні їх немає?), говорити, що міський транспорт не так розвинений, що бомжуватих людей на вокзалі більше, ніж у провінційному Бонні... Проте... Читач може подумати: зараз автор почне говорити про Україну як про справжню Європу, про її «європейський вектор», про необхідність вступу до ЄС... Зовсім ні. Навпаки, кожного разу, повертаючись зі старої частини світу, я переконуюся, що ломитися в зачинені двері Євросоюзу нашій країні немає жодного сенсу. Інша річ — НАТО, давнім прихильником вступу до якого є ваш автор. Альтернативи перебування в цій оборонній організації в нас немає, з огляду хоча б на нервову, хворобливу неоімперську активність наших великих сусідів. Нейтралітет — небезпечна ілюзія для України.

Але чому не ЄС? Тут я згадую шумну й демонстративну присутність росіян у Європі. І ставлення до них там, у тій відомій «шенгенській зоні». Їх люблять. Від них відвертаються. Їх знають. Їх не люблять. Їх сприймають. Їх бояться. Але їх поважають. Тому що вони не просять, а вимагають. Тому що ні в НАТО, ні до ЄС Росія не йде, але водночас без упину влаштовує скандали із Заходом. І саме через це, як добре зауважив один журналіст, умови перетину кордонів для її громадян набагато простіші, ніж для українців. Чому так? Мені здається, через те, що росіяни ніколи особливо не підкреслювали свою «європейськість», якої в них і справді замало. Навпаки — весь час чути їхні розмови про «унікальну культуру», «неповторну євразійську цивілізацію».

А в Європі таки люблять щось зовсім відмінне, а не подібне: азійську кухню, африканське мистецтво, латиноамериканські танці, навіть гурти людей в екзотичному вбранні на вулицях... Складається враження, що на «недоєвропейців» зі сходу ветха Європа дивиться так, як століття тому недалекі люди, усміхаючись, — на мавп: ну дуже схожі на людей! Але ж не люди...

То чи ж варто нам повторювати, мов заклинання: «Ми — Європа!». Та ні, ми інші! Цікавіші й інакші. Так, у нас спільна історія з Європою, але Україна настільки самодостатня, велика і гарна країна, яких мало знайдеться. Саме в нас неймовірно цікавий сплав цивілізацій, поєднання сходу і заходу, традиції й модерну. В нас — скарби скіфських степів і неолітичних городищ, античні пам’ятки і середньовічні фортеці, надбання татарської, єврейської, інших культур... І більш як тисячолітня християнська Українська держава.

Мудрий Герман Гессе написав якось, неначе передбачаючи сучасний вигляд Європи: «Чи ми, давні знавці й шанувальники колишньої Європи, не стали просто мізерною купкою немудрих, сумних, схибнутих невротиків, яких завтра висміють і забудуть?».

Отож чи варто поспішати в обійми євробюрократів–тугодумів, які вчитимуть нас: що, коли і де сіяти й жати? За сорок–п’ятдесят років Україна стане чудовою державою й поза Євросоюзом, який на той час складатимуть паризькі султанати і рейнські халіфати. Просто слід поглянути трохи вперед й усвідомити деякі демографічні процеси у Старому світі...

Є красивий проект під назвою «Україна». І знайдуться нові, молоді люди, які його реалізують.

Олесь ІЛЬЧЕНКО