Василь Барка.
Ми знаємо Василя Барку переважно як автора першого українського роману про Голодомор 1932—1933 років — «Жовтий князь», котрий з очевидних причин з’явився в Україні аж у 1991 році. Саме тоді екранізація цього роману Олесем Янчуком «Голод — 33» значною мірою вплинула на результат референдуму 1 грудня. Утім у Нью–Йорку «Жовтий князь» був виданий окремою книжкою ще в 1963 році. Та й це не єдина праця Барки, якою можна пишатися.
Народився Василь Барка (справжнє прізвище — Очерет) 16 липня 1908 року в селі Солониця Лубенського повіту на Полтавщині в бідній родині козака. Безкоштовно навчався в духовному училищі. Закінчивши технікум, працював учителем фізики й математики в невеличкому шахтарському селищі Сьома Рота на Донеччині. У 1930–му вийшла поетична збірка «Шляхи», за яку пильні критики звинуватили письменника в «буржуазному націоналізмі» та спробах відновити «релігійний пережиток капіталізму». На початку радянсько–німецької війни в 1941–му Барку мобілізували до армії. Пораненого, його забирають до Німеччини в 1942 році, де він, пропрацювавши в українському видавництві, по закінченні війни виїжджає до Франції, потім до США, не бажаючи повертатися до СРСР. Там невизнаний світом український модерніст, ізольований «геній» діаспори впродовж 50 років активно творить, живучи на околиці Нью–Йорка.
В Америці побачили світ роман «Жовтий князь», книга вибраних поезій «Лірник», збірка невеликих релігійно–філософських есе «Недільні розмови» («Вершник неба»), книги «Правда Кобзаря», «Рай» та багато інших. Окрім того, уродженець Полтавщини був іще й блискучим перекладачем (серед його перекладів — твори Данте, Шекспіра), літературним критиком, релігійним мислителем. Письменник помер у Глен Спей (українському поселенні неподалік від Нью–Йорка) 11 квітня 2003 року, залишивши по собі чималу літературну спадщину.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
